Христя Венгринюк — письменниця, художниця, викладачка живопису, головна редакторка дитячого арт-видавництва «Чорні вівці» та благодійниця, яка активно долучається до добрих акцій або ініціює їх сама.
Поговорили з письменницею про те, що спонукало її займатися благодійністю, чому батьки бояться книжок на складні теми і чи має добро взагалі звучати голосно.
Як пов’язана твоя творчість і благодійна діяльність? Чи не виникало бажання написати, до прикладу, роман про історії людей, яким доводилося допомагати?
Якось не думала про це, але ті люди, які потребують коштів на життя чи лікування, справжні герої. Мушу зізнатися, що ти дала мені дуже цікаву ідею, і я не розумію, чому не задумувалася над цим раніше. Ці люди дуже непересічні, варті уваги, про них дійсно могли б вийти дуже глибокі тексти. А стосовно того, що доброчинність дає моїй літературі — напевно, в такий спосіб я ще більше розвиваю емпатію. Так я можу більш різносторонньо відчувати людську душу.
Ти завжди береш участь у різних активностях, пов’язаних зі збором коштів на допомогу іншим. Навіщо письменниці займатися благодійністю?
Мені здається, що тут не важливо, чим ти займаєшся професійно — людина це просто робить. Я ніколи не засуджую тих, хто не долучається до благодійності. Це вибір кожного. Людина самостійно має вирішувати, чи брати в такому участь. Зустрічаю дуже багатьох знайомих, яким і самим важко, але вони знаходять сили й мотивацію організовувати довкола себе інших, влаштовувати ярмарки та акції чи навіть віддавати останнє, що мають.
Крім письменницької та видавничої діяльності, ти є засновницею та викладачкою живопису в чернівецькій студії «МонмАРТр», де працюєш здебільшого з дітьми, які мають розлад аутистичного спектру, розлад ЦНС, ДЦП. Із якими труднощами доводиться зіштовхуватися у цій роботі?
Спершу в мене було надто багато болю та емоцій, пов’язаних із діагнозами дітей, але з часом я навчилася бачити лише їхні серця — великі й сповнені любові. Коли працюєш із дітьми, дуже важливо «вимкнути» цю емпатію, про яку я говорила вище, бо тоді виникає жалість. А це — найгірше, що може бути. Складнощі були лише в моїй голові. Я боялася щось не так зробити, нашкодити, зачепити, але з часом навчилася, звикла й більше не відчувала себе безпорадною. Жартувати, говорити, як з рівними, щиро любити — ось основні поради в роботі з учнями.
Ти всіляко популяризуєш творчість юного художника з розладом аутичного спектра Данила Гулька. Наразі він вже став доволі відомим в Україні та за кордоном. Як відбулося ваше знайомство, і чому ти вирішила допомагати йому?
Я навіть не можу сказати, що це допомога, він просто був моїм учнем. Мама привела в студію на малювання його молодшого братика Луку, навіть не здогадуючись, що Данило теж може малювати. На другому уроці з Лукою я просто дала Данилкові листочок, щоб йому не було сумно, поки він чекає брата. І помітила, що в нього є здібності! Так ми почали займатися. Данилко надзвичайно працьовитий. Він навчився творити імпресіоністичними мазками, які я відразу відзначила в його перших роботах. Тепер він дійсно відомий художник в Україні та за її межами, пише прекрасні метрові полотна, і я невимовно ним пишаюся.
Яке значення для кар’єри будь-якого митця має менторство старших колег? І чи були в тебе ментори?
Ні, ніколи. Мушу зазначити, що в мене не було навіть уявних менторів, тих, на кого я б хотіла рівнятися чи наслідувати. На жаль. Якби хтось такий був, певно, я б відбулася гучніше. Але всьому свій час.
Дитяче арт-видавництво «Чорні вівці», головною редакторкою якого ти є, не цурається складних тем. У вас вже вийшли книжки про смерть, інклюзивність, наразі триває збір коштів на друк дитячого видання про рак. Чому видавництво береться за такі теми? Наскільки вони затребувані на ринку?
На жаль, ці теми зовсім неприбуткові. Батьки бояться книжок на складні теми для дітей, тому не купують таку літературу. На мою думку, це велика помилка. Життя різне, і ми не можемо вберегти малечу від смутку й усіх проблем світу. Я за те, щоб загартовувати з дитинства. Звісно, це не означає, що потрібно говорити лише про складне. Тут важливо дозувати.
Саме через те, що на таку літературу немає попиту, ми змушені збирати кошти на ці книжки. Ось зібрали на видання другої частини «Зайчика-нестрибайчика» письменниці Оксани Драчковської (історія-казка написана авторкою про себе та свого синочка Назарка, який з самого народження є дитиною з інвалідністю і не може ходити).
Нині триває кампанія на Спільнокошті для друку книжки про рак, а скоро шукатимемо фінансування й на видання про забруднення річок.
Яким, на твою думку, є ставлення українського суспільства до благодійності?
Мені здається, що на добрі й благодійності взагалі тримається світ. Вважаю, що наші люди вірять в доброчинність і беруть в ній участь. Переконалася в цьому на власному досвіді. Звісно, чим особа публічніша, тим легше їй зібрати кошти. Але люди відгукуються на прохання навіть незнайомців. І, як я вже казала, дуже активно допомагають також ті, хто сам потребує допомоги. А це багато чого означає.
Як ти думаєш, чи може митець (письменник, художник) вплинути на суспільство в сенсі розширення знань про потребу в благодійності, та що конкретно він може змінити?
Так, обов’язково! Я часто задавала собі питання, чи добре роблю, що не вся моя доброчинність залишається таємницею, що часом звітую про свою діяльність, але результати говорять самі за себе.
Завдяки поширенню інформації до благодійності долучаються нові люди. Це дуже важливо, бо «запускається» хвиля, і тоді виникає більше допомоги.
У часи суспільної активності та соціальних мереж благодійність має бути публічною. У такий спосіб ви примножуєте гарні справи. Люди просто беруть з інших приклад, наслідують, запитуючи себе: «Якщо він / вона змогли, то чому я не можу?». Всі ж хочуть бути маленькими героями, бодай в своїх очах. І це прекрасно!
