З Олею Макар ми зустрічаємось біля Пасажу на Хрещатику — тут вже багато років розташований офіс «Молодь за мир». Це рух, волонтери якого допомагають тим, хто потребує підтримки і турботи, в тому числі — людям, які живуть на вулиці.
На першу роздачу їжі людям, що не мають житла, Оля прийшла 14 років тому, і з тих пір продовжує цим займатись. Зараз ми зустрілись, щоб поговорити про «Теплий дім» — місце нічлігу для бездомних людей, яке запрацювало в січні 2021-го року.
Як виникла ця ідея, чому важливо починати з маленьких кроків та про те, що часом все йде не за планом, але це буває й на краще: від розповідей Олі різдвяні вогні сяють ще яскравіше, і віра в дива — та людей! — запалюється з новою силою.
___________________________________________________
— Домік (так скорочено Оля називає «Теплий дім», — прим. авт.) тут недалеко, на Саксаганського. Але зараз там нікого немає, всі повернуться лише після восьмої вечора, — одразу починає розповідати Оля.
— Тобто вони там не весь час?
— Ні, за початковою ідеєю мало бути так: ми знаходимо приміщення, де зможуть залишатися на ніч певна кількість бездомних. Вони там вечеряють, ночують, зранку прокидаються, снідають, приймають душ, тоді йдуть займатися своїми справами — за нашим уявленням, на роботу, яку ми допомагаємо знайти — й на вечір повертаються. І через певний час, коли впевненіше стоять на ногах, заробляють достатньо, щоб самим про себе подбати — з’їжджають у нове місце, а в «Теплий дім» ми запрошуємо когось іншого.
Та все з самого початку пішло не за планом. Й зараз я розумію, що це, можливо, й краще.
«Соціальний проєкт? Не здам!»
Важко було знайти приміщення. Багато власників, коли чули нашу ідею, реагували не дуже привітно. Є якесь упереджене ставлення до таких проєктів: власники наче не до кінця розуміли, навіщо ми це робимо, чому беремо на себе всі гарантії по виплатам, безпеці.
Та нарешті вдалось знайти приміщення. Щоправда, невелике, близько 50 кв.м. Дві кімнати, кухня, ванна. Це колишній хостел, але це місце ми зробили затишним: прибрали двохповерхові ліжка, поставили звичайні, принесли вазони, книги, картини. Зараз там живе четверо людей і черговий.
Починати з малого
Коли я вперше усвідомила, що нічліжка, яка нам світить в найближчий час — це простір для чотирьох, максимум, на п’ятьох людей, я відчула таке розчарування, що хотілось сказати: «Тоді це немає ніякого сенсу, я нічого не хочу робити». Але поступово я зрозуміла, що поки ти «на березі» — можна вигадувати нічліжку будь-якою, але це не матиме нічого спільного з реальністю. Треба було почати, щоб спланувати подальші кроки.
Починати з малого корисно, це дає змогу краще розуміти, що саме потрібно робити.
Є багато речей, які неможливо передбачити, бо це просто не приходить в голову.
Наприклад, на початку в нас був один чоловік: виглядав дуже хорошим, жодних претензій до нього, здавався досить надійним.
Та якось вночі черговий почув дивні звуки з однієї з кімнат. Він відчинив двері, і побачив, як цей чоловік б’є іншого. Виявилось, що в нього щось типу манії переслідування, він був впевнений, що його хочуть вбити, що цей сусід підсипає йому отруту для щурів.
Я веду до того, що коли ми уявляли це місце, ніхто не продумував план дій на випадок якщо в одного з тих, хто там житиме, виявиться манія переслідування. Але людське життя в принципі доволі непередбачуване.
Мешканці «Теплого дому» — хто вони
Чоловіки, які зараз живуть в «Теплому домі», передпенсійного віку, або навіть й пенсійного. Наприклад, одному з них — 65, іншому — 80.
Ми не проводили спеціальний відбір: хто відповідає нашим уявним критеріям.
От наприклад, історія одного з мешканців Доміка — Сергія Володимировича. Він довгий час жив в квартирі з сином, з яким були доволі натягнуті стосунки. Приходив до нас на роздачу — він пенсіонер, бідний, але дуже хороший, колишній вчитель історії. Коли був локдаун і ми приносили продукти йому додому, він ще потім половину цих продуктів роздавав людям зі свого району. Його всі там знали. В нього був такий малесенький блокнотик, в який він записував імена всіх, з ким знайомився. Дуже милий.
Та під час локдауну син виставив його на вулицю… Зрозуміло, що цей чоловік не відповідав тим критеріям, які ми уявляли для мешканців Теплого дому. Але ось, він на вулиці — і що робити? Хостел не варіант: через вік, стан здоров’я. Так він почав жити в Теплому домі.
З іншими чоловіками схожа історія. Але це справді краще, бо людям такого віку в прямому сенсі немає куди податись. А для молодих, таких, які можуть працювати — ми знімаємо хостели. Часто буває так, що ми оплачуємо лише місяць в хостелі, а вже наступний вони можуть оплатити самі, бо знаходять роботу.
Зараз ми даємо житло більше ніж для двадцяти людей.
Про звички, страхи й сподівання тих, хто довго не мав дому
У кожного, хто прагне допомагати бездомним, на початку є така думка, що якщо знайти для них місце для ночування, це миттєво все змінить, вони одразу почнуть нове щасливе життя й будуть безмежно вдячні.
Та є певні проблеми.
Люди, які певний час жили на вулиці — а особливо, якщо йдеться про десять і більше років — пройшли через дуже складний етап життя, в них виробилися нові звички.
До прикладу, ми хочемо, щоб ті, хто живе у Теплому домі, там і вечеряли. Та з цим є складнощі: вони не можуть пропустити будь-яку роздачу їжі. Навіть коли ми кажемо «тут на вас чекатиме вечеря, приходьте», їм складно піти додому, а не на роздачу. За час життя на вулиці змінюється мислення.
Є чоловік, який збирає все сміття: у нього в рюкзаку може бути риба, якій два тижні, пакетики використані, папірці, гудзики, різний мотлох. І коли кажеш йому, що це нікому не потрібно, він ображається: «А навіщо я тоді збирав?». Це стало наче його способом проводити час.
Крім того, в самотніх людей є звичка заповнювати порожнечу в своєму житті речами. А оскільки в бездомних немає можливості щось купувати, вони підбирають сміття з вулиці.
Інша тема — миття. Вони просто відвикли від цього! Перші кілька місяців нам треба було це постійно про це нагадувати. Вони не звертають увагу на багато речей, наприклад, не помічають, що одяг брудний, є запах, бо довгий час це було для них нормою.
Потрібен час, терплячість, і це треба розуміти. Зрештою, в кожної людини є свої звички, страхи і сумніви, і для нас це нормально.
Коли ми бачимо, що бездомному страшно викинути використані пакетики, бо йому здається, що так він позбудеться чогось важливого — ми це відштовхуємо від себе, не хочемо приймати. Часто здається, ніби це люди, в яких тільки матеріальні потреби — треба їжа, одяг, душ, а все інше ні. Але це, звісно, не так.
Спільні вечері, розмови й походи по музеям
Зараз координатор проєкту «Теплий дім» — Євген Савватєєв. Коли ми тільки починали, Женя там часто лишався чергувати: ночував, а на ранок йшов на роботу. Але згодом ми зрозуміли, що має бути окремий черговий, який буде там постійно.
Ми (волонтери «Молодь за мир», — прим. авт) стараємось приходити в Домік 2-3 рази на тиждень, щоб поспілкуватись, разом повечеряти. Ефект від цього одразу помітний. Загалом за цей рік люди, які там живуть, стали більш спокійні, відкриті.
Ми відвели всіх на вакцинування, відновили документи, возили на огляд до лікарів й почали лікування. Це займає багато часу і зусиль, але це потрібно, якщо хочеш потурбуватись про людину.
Та ми стараємось організовувати для них ще щось, що б не стосувалося теми «виживання». Наприклад, у нас є походи в музей Ханенків для бездомних, які проходять раз в місяць. Це класно! Приходить справді багато людей.
Подарунки до свят теж будемо робити такі, про враження. Наприклад, вчителю історії даруємо квитки в музей історії України, футбольному фанату — абонемент на всі матчі Динамо протягом сезону.
Зараз ми в пошуку роботи для них, але це складно. Більшість варіантів — це важка фізична робота на повний день, а через стан здоров’я вони не можуть таким займатись.
Ми платимо оренду до 20 тисяч в місяць, ще 12 тисяч — зарплата чергового. Інші витрати — продукти й ліки. Теплий дім живе повністю за пожертви людей. Час від часу ми робимо якийсь пост про це, і реально багато людей переказують невеликі суми, зазвичай 100, 200 гривень. Здається, найменший разовий платіж був 30 гривень, а найбільший — 3000.
Три речі, яким навчили люди без домівки
Перше: піраміда Маслоу не працює. Людям потрібно все й одразу, а не поступово, по сходинкам.
Друге: підтримки потребують всі, незалежно від віку і статусу. Наприклад, зараз в нас є один хлопець, він загубив трудову книжку, й щоб її відновити, треба поїхати в архів. Він мене просить: «Можеш зі мною поїхати?», а я така: «Реально? Тобі 35 років, і тобі страшно самому з’їздити в інше місто?». Але треба розуміти — навіть дорослий чоловік може хотіти щоб його, так би мовити, потримали за ручку. Так, це інфантильно, але це нормально.
Є ще третє. Знаєш, ми часто говоримо: «Всі люди рівні, кожне життя цінне». Але якщо запитати: «Чи рівне життя, наприклад, Папи Римського і бездомного на вокзалі?», то мало хто відверто скаже, що так.
Але це те, чого я навчилась за роки дружби з бездомними: що, напевно, так і є. Кожне життя священне й за нього варто максимально боротися.
