Обидві світові війни стали катастрофою. Вбивства та руйнування були поставлені на потік. Завдяки технологічному прогресу, який мав би слугувати інтересам людства, стало простіше і швидше забирати життя. Війни шокували нечуваним розмахом за кількістю охоплених країн і жертв. Водночас вони вплинули на світову літературу, породивши нові тенденції та оприявнивши яскравих митців.
Втрачене покоління Першої світової
«Усі ви — втрачене покоління», — заявила американська письменниця Гертруда Стайн щодо молодих літераторів, яким не пощастило опинитися у вирі Першої світової. Згодом так стали називати цілу плеяду письменників, чиї життя назавжди змінила війна.
Їхні долі доволі схожі. Багато хто досяг повноліття напередодні чи під час війни, а отже, мав піти воювати. Замість подальшого навчання, пошуку роботи, мрій та планів на майбутнє їх тепер чекало фронтове життя, загибель друзів, неймовірні фізичні та моральні страждання. Молодь, якій пощастило вижити в бійні, згодом зіштовхнулася з новими випробуваннями. Ці люди не могли знайти себе в мирному житті, впоратися з психологічними травмами: дехто страждав від алкогольної залежності, дехто добровільно пішов із життя. Але дехто зміг перенести свій травматичний досвід у творчість.
Одним із найяскравіших представників Втраченого покоління вважається німецький письменник Еріх Марія Ремарк. У 18 його призвали в армію. І вже за рік майбутній письменник будував бункери та бліндажі. Невдовзі Ремарк отримав поранення і решту війни провів у військових шпиталях. Попри те, що на фронті він пробув не так багато часу, пережитого вистачило на все подальше життя. Цей досвід згодом ліг в основу його антивоєнного роману «На Західному фронті без змін». Саме цей твір, який вперше вийшов на шпальтах газети у 1928 році, зробив молодого письменника знаменитим.
«Ця книга — не викриття і не сповідь, — писав Ремарк. — Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів».
Головний герой роману, 19-річний Пауль Боймер, разом зі своїми однокласниками опинився на фронті Першої світової. За словами самого письменника, Пауль — це збірний образ молодих бійців, які після школи були змушені піти воювати. Це чесний твір, без романтизації та героїчного пафосу. Ремарк показав жахи війни такими, як вони є.
Роман «На Західному фронті без змін» став найбільш популярним виданням за всю історію Німеччини. У рік видання його переклали 26 мовами. Полюбили книгу і за межами країни. У 1931 році Ремарка номінували на Нобелівську премію. Студія Universal Pictures випустила першу екранізацію. Щоправда, без критики не обійшлося.
Влада не схвалювала роман, бо він суперечив тодішній ідеології. У часи Веймарської республіки було прийнято виправдовувати Німеччину за програну війну та героїзувати її солдатів. Ще гірше книгу сприймали нацисти. Гітлер бажав тотальної експансії — відомий пацифіст його не влаштовував. І вже в 1933 році студенти-нацисти масово спалювали книги Ремарка. На вогнищах опинилися роботи ще 150 авторів, чия творчість суперечила державній ідеології. Самому Ремарку довелося тікати з країни.
Полон, що ввійшов у літературу: твори українця Остапа Турянського
Чимало літераторів тієї доби писали про те, що пережили самі. Не став винятком український письменник Осип Турянський. Восени 1914 року його мобілізували до австрійської армії. Згодом він опинився на сербсько-австрійському фронті. Там літератор потрапив у полон до сербів.
Разом із 60 тисячами військовополоненими його відправили етапом через албанські гори. Шлях видався неймовірно складним, чимало людей померли від холоду та голоду. Живими залишилося всього 15 тисяч. Навіть не всі конвоїри дійшли до місця призначення. Сам Турянський ледь не загинув. Пощастило, що лікарі вчасно помітили слабкі рухи письменника та повернули його до життя. Порятунку слід завдячувати українцю Василю Романишину, який запропонував занурити напівживого Турянського в холодну воду. Це допомогло. Згодом цей лікар загинув на війні.
«Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву, — писав Осип Турянський. — Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів…І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш…Ні, я не можу, я не смію мовчати».
Пережитий досвід Турянський втілив у повісті-поемі «Поза межами болю». Її сюжет сконцентрований на поневіряннях сімох військовополонених, які воювали на боці Австрійської імперії. Одного разу їм вдається втекти від охоронців, проте вони опиняються сам на сам із суворою природою. Холод, голод, безнадія — з усім цим доведеться боротися героям твору. Сама повість неймовірно драматична, це реквієм за тими, хто пізнав пекло за свого життя і трагічно загинув далеко від дому. Але водночас цей твір є глибоко гуманістичним. Турянський стверджував, що любов до життя і до його вищих цінностей здатні перемогти смерть.
Воєнні реалії у фантастичному світі
Люди, які пережили жахіття війни, здебільшого тяжіли до реалізму. Але не всі. Джон Роналд Руел Толкін свого часу доєднався до плеяди Втраченого покоління, зайнявши місця поруч із Ремарком, Гемінгвеєм чи Фіджеральдом. Та він обрав інший шлях.
На відміну від багатьох представників генерації, Толкін потрапив на фронт вже сформованою особистістю. Він натоді закінчив університет та добре розумів, чим хоче займатися в житті. Толкін пройшов підготовку як офіцер зв’язку і влітку 1916 року потрапив у Францію, де брав участь у битві на Сомі. Щоправда, військова служба Толкіна була вельми короткою.
Наприкінці жовтня після ночі в бліндажі письменник захворів на окопну хворобу. Згодом його визнали непридатним до служби на передовій і до кінця війни Толкін готував новобранців. Але Перша світова сильно вплинула на його особистість. Він втратив у боях двох найкращих друзів. Війна стала для нього тяжким потрясінням. Її страшні реалії Толкін згодом вплів в чарівний світ Середзем’я.
Саме Перша світова стала війною, де вбивства були поставлені на потік, а технологічний прогрес став на службу вбивствам та руйнуванням. Так само у літературному світі Толкіна піддані Мордору, місцевої імперії зла, нищили ліси заради створення нової зброї. Потім вони спустошили навколишні землі та вбивали їх мешканців.
Окопи Першої світової надихнули Толкіна на створення страхітливих пейзажів Мордору. Зокрема, він черпав натхнення для однієї вкрай похмурої локації, що забрала вкрай багато життів, — Мертвих боліт. В його брудних водах можна побачити обличчя тих, кому не пощастило залишитися там назавжди. Але передісторія образу ще похмуріша. Якось під час служби на півночі Франції Толкін разом зі своїм батальйоном опинився серед залитих водою вирв. Там йому з товаришами довелося ховатися в старій німецькій траншеї. Через дощі її дно перетворилося на болото, вкрите тілами мертвих німецьких солдат.
Люди, яких зустрічав Толкін під час служби, надихнули його на створення власних персонажів. У «Володарі перснів» героїчний гобіт Сем став втіленням образу простого британського піхотинця, людини з народу, яка йде вперед попри всі випробування.
Фінал історії четвірки гобітів перегукується з долями реальних ветеранів. Меррі та Піппін, які не зазнали найбільших жахів війни, легко адаптувалися до мирного життя. У рідних краях вони стали дуже шанованими персонами. Сем також знайшов своє місце в світі, але цього не скажеш про Фродо, на долю якого випали найважчі випробування. Минуле його не відпускає, він страждає від флешбеків та нічних жахіть, не знає, як жити далі. По суті, він потерпає від посттравматичного розладу, з яким свого часу зіштовхнулися чимало ветеранів Першої світової. На щастя, Фродо живе в фентезійному світі — тому просто відпливає до Безсмертних земель.
Коли важливо зберегти власну іскру життя
Наприкінці 30-х Європу чекало нове потрясіння. Друга світова війна виявилася ще більш жорстокою та руйнівною. Вона також залишилася у світовій літературі. У ті часи вже згаданий Ремарк встиг емігрувати з рідної Німеччини. Нацисти не змогли дістати ненависного для себе письменника, але не його родину. Так, восени 1943 року відбувся судовий процес над сестрою Ремарка Ельфрідою Шольц. Її звинуватили в антинацистських та антивоєнних висловлюваннях. У жінки не було жодних шансів захиститися. Їй присудили страту на гільйотині. 16 грудня 1943 року життя Ельфріди обірвалося. Звістку про смерть сестри Ремарк отримав уже після війни. Присвятив Ельфріді один із найсильніших своїх романів — «Іскру життя».
Головні герої роману — в’язні концтабору поблизу вигаданого міста Меллерн. Багато хто з них втратив надію коли-небудь вийти на свободу. Деякі ув’язнені тут уже давно, вони себе називають ветеранами. Щоб вижити в нелюдських умовах, тримаються разом. Здатність зберегти в собі цю «іскру життя» допомогла їм пройти неймовірні випробування. «Іскру життя» не хотіли публікувати в СРСР — у романі засуджується не тільки нацизм, а й комунізм.
«Чорне молоко світання»: вірші та мемуари про війну
Другу світову війну німецькомовний поет Пауль Целан застав у Чернівцях. У 1941 році місто окупували німецько-румунські війська. Сім’я Целана потрапила до єврейського гетто. Три роки окупації були сповнені неймовірного жаху та страждань. Поет втратив майже всіх рідних та близьких. Його батьків депортували до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Целан залишився живим лише завдяки випадковості. Він потрапив до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи й, незважаючи на страшні умови, вижив.
У період між 1944-м і початком 1945 року Целан пише вірш «Фуга смерті» про трагедію масового вбивства євреїв. Уперше твір опублікували в румунському перекладі у травні 1947 року. Це найвідоміший вірш Целана, що по праву вважається одним з найважливіших ліричних творів, які вшановують пам’ять жертв Голокосту. Поет створює апокаліптичну картину світу, де вбивства, насильство та знущання повторюються знову і знову.
Щоденник Анни Франк перекладений більш ніж 60-ма мовами. Вона не була ні письменницею, ані літературним критиком — хоча могла стати, якби доля склалася інакше. Анна — єврейська дівчинка, якій не пощастило жити в окупованих нацистами Нідерландах. 6 липня 1942 року сім’я Анни Франк переселилася в сховище, яке облаштували співробітники фірми «Opekta». Там свого часу працював батько дівчини. Анна продовжила писати про все, що відбувалося з нею та іншими мешканцями. У записах вона зверталася до своєї уявної подруги Кіті. Попри доволі замкнутий простір сховища, Анна продовжувала дізнаватися новини з навколишнього світу.
«Німці дзвонять у кожні двері і запитують, чи не живуть в будинку євреї… Увечері, коли темно, я бачу колони людей з дітьми, що плачуть, — писала вона. — Вони йдуть і йдуть, обсипані ударами і стусанами, які майже збивають їх із ніг. Нікого не залишилося: старі, діти, вагітні жінки, хворі — всі рушили в цей смертельний похід».
Спочатку Анна вела щоденник суто для себе. Це дозволило якось відволіктися від похмурої реальності, вилити думки та почуття на папір. Але навесні 1944 року вона почула по радіо промову міністра освіти Херрита Болкештейна. Він закликав голландців зберегти будь-які документи, які б засвідчили їх поневіряння під час нацистської окупації, зокрема і щоденники.
Так Анна почала переписувати та редагувати щоденник, щоб надати йому більш літературної форми, а також додавати нові записи. Останній Анна зробила 1 серпня 1944 року. Через три дні гестапівці заарештували всіх мешканців сховища. Сама Анна, її сестра та батьки опинилися в концтаборі Берґен-Бельзен. Із усієї родини вижив тільки батько дівчини, Отто Франк. Завдяки його зусиллям щоденник Анни побачив світ.
