23 червня у Музеї історії Києва відкрилася виставка «Музей воєнного дитинства». Команда проєкту поспілкувалася з дітьми Донбасу та Криму, переказала їхні історії та показала предмети, з якими у героїв асоціюється власне воєнне дитинство.
Виставка чинна до 12 липня. Журналістка Медіа Великих Історій потрапила на відкриття, зробила кілька фото, поплакала, а тепер ділиться враженнями з читачами.
Початок: занадто близько
Коли мені за день до початку виставки запропонували поспілкуватися з організаторами, я охоче, але трохи з осторогою погодилася. Тема для мене вкрай близька і навіть травматична, адже я сама з Донбасу. У 2014 році, коли побачила перші танки, приїхала у відпустку до Києва. Як ви зрозуміли, «відпустка» триває вже 7 років.
Проте мені пощастило в тому, що я була повнолітньою і як особистість тоді була вже доволі сформована. І хоч перші роки в Києві були непростими, психологічно я змогла це пропрацювати. А от діти — це зовсім інша історія. Їхній світ, який клопітливо вибудовували батьки, вчителі та соціум з приходом війни змінився. Багато хто вже звик до таких умов (наскільки це взагалі можливо), а хтось досі не може повірити у те, що відбувається. Але, всупереч умовам, життя йде далі — діти ходять до школи, грають з друзями, спілкуються з родиною, можливо, вперше закохуються.
Прихопивши з собою заспокійливі та плівкову камеру, я прийшла на виставку до відкриття, щоб відразу знайти організаторів та познайомитися.
— Олена Розвадовська, голова благодійного фонду «Голоси дітей», який допомагає дітям війни, захищає їхні права та робить їхні історії почутими, — представили мені тендітну жінку, яка ще хвилину тому сміялася з якогось жарту та легко відкидала волосся за спину.
Ми потиснули руки, подивилися одна одній в очі і я в котрий раз усвідомила, наскільки оманливою може бути зовнішність. За видимою легкістю було стільки побаченого мороку, що годі й уявити.
Олена розповіла, що саме вона збирала історії дітей з Донбасу та речі для виставки. Хтось охоче ділився своїми речами та іграшками, а хтось не хотів віддавати — для дітей важливо, щоб улюблений динозаврик чи ведмедик був поруч у такі часи. Якщо річ герою віддавати не хотілося, організатори просили її намалювати — такі зображення теж є експонатами на виставці.
Поки ми з Оленою балакали, вона розкрила багато вражаючих, а інколи й моторошних фактів. Один із них змусив сльози навернутися на очі: «Я інтерв’ювала дівчинку та запитала її, яким вона пам’ятає життя до війни. На цьому запитанні вона зависла, запала тиша, а я здогадалася спитати її вік. Сім років. Я говорила з дитиною, яка життя до війни просто не пам’ятає, адже його у неї не було».
Історії, які ще болять
Ви можете скільки завгодно думати про те, що вас вже нічим не злякаєш і не вразиш, але є речі, що збивають з ніг. Коли я ходила поміж рядів з експонатами, то справа, то зліва від мене сльозами заходилися люди. Плакала молода жінка у милій сукенці, плакав високий статний чоловік у костюмі, плакала дівчинка років 10. Я також ходила від іграшки до гойдалки, від ручки до малюнка і запевняла себе: «Ти професіонал, тримайся, тобі ще працювати». Проте виставка нікого не залишила байдужим.
Предметів, які представлені у музеї, не так багато — мабуть, 40, але за кожним стоїть історія, повз якої важко пройти. Наприклад, ракетка для настільного тенісу, у який хлопець грав з дідом (діда не стало під час війни). Іграшка, яку дівчинці подарували першою на українській території, коли сім’ї вдалося переїхати з так званої ДНР. Гільза, яку брат і сестра знайшли на власному городі. Ковдра, якою вкривалися діти в підвалі під час обстрілів.
Історія, яка відкрила шлюзи у мене, та, мабуть, у багатьох інших відвідувачів:
«Пізня осінь 2014 року. Було досить холодно, не було води, газу та світла. Мама з молодшою сестрою пішли по дрова і воду, щоб приготувати їсти. Ми тоді готували на вулиці, на багатті. Буквально через півгодини після того, як вони пішли, почався сильний обстріл. Я була єдиною старшою дитиною тоді, мені було 14, Насті — 11, Данилу — 10, Стасику півтори роки і Владику трохи більше.
Діти почали сильно плакати, а мені треба було взяти себе в руки. Було дуже страшно, адже раніше батьки брали все на себе. Я почала прикривати собою малюків на випадок, якщо снаряд десь поруч розірветься. Кричала Насті і Данилові, щоб вони бігом ховались у підвал. Коли ми спустилися, малюків я передала Насті з Данилом (у підвал ведуть круті сходи), а сама пішла за тваринами. У нас була вівчарка, ще дві собаки, шиншила, черепахи. Не знаю, що мною керувало, коли я пішла за тваринами: вівчарка ще й не давала себе спустити в підвал. Коли я вже всіх спустила, зачинила, заспокоїла хлопчиків, ми співали пісню про надію, мир, читали «Отче наш», а закінчивши, починали наново. Якось в інтерв’ю після всього цього моя сестра сказала такі слова: “Наша сестра була для нас завжди героєм”».
Цю історію розповіла Мирослава з Красногорівки (Донецька область), яка народилася у 2001 році. Вона теж була присутня на виставці і не стримувала емоцій, коли дивилася на ту ковдру, та намагалася дати телеканалам інтерв’ю. «Я думала, що вже не болить», — я чітко вловила цю фразу з її слів.
Ось ще декілька історій:
«Цей песик врятував мені життя. Я встиг забрати цю іграшку, коли ми переїжджали. Якось я виправ його і вішав сушитися. У цей момент прилетіла міна. Я саме йшов до нього, щоб перевірити, як він, і в нього потрапила куля. Зараз отвору не видно, його зашили.
Він постійно стояв у мене в кімнаті, проте після того випадку я більше його не прав», — розповідає Дмитро, 2002 рік народження.
«Нам в гімназії завжди розповідали, що так звана «ДНР» — це добре. У нас ввели предмет «Громадянство». Спочатку уроку ми повинні були обговорювати новини, які сталися в останній тиждень. Нам розповідали про закони. Це був 6-7 клас. Кожен урок музики ми починали і закінчували гімном так званої «ДНР». А ще у нас був обов’язковий конкурс строю та пісні. Ми марширували, співали. А в кінці нас змушували складати присягу. Приходив хтось із військових, і ми говорили: «Служу Донецькій Народній Республіці!». Ми сміялися з цього. Один хлопчик якось під час того, як ми тренувалися, крикнув: «Слава Україні!». Ніхто не зрозумів, тому що це злилося в гулі. Але нам всім це підняло настрій.
Якось мамі запропонували роботу в Бахмуті і вона переїхала. Рік прожила сама в орендованій квартирі. Тільки на вихідних до нас приїжджала. Я мамі розповідала про всі ці конкурси строю та пісні, що відбувалося. І мама сказала: “Все, я не хочу. Переїжджайте до мене. Будемо разом тут”. Ми забрали кішку, папугу і приїхали. Забрали лише найпотрібніше, що могло поміститися в машину. Я не брала з собою іграшок. І ось цей зайчик – перша іграшка, яку мені мама принесла. Я її дуже люблю, зберігаю її. І це символічно. Я переїхала і кинула своє минуле, а це — символ теперішнього», — ділиться Анна 2004 року народження з Бахмутки (село в Донецькій області).
З виставки я вийшла з відчуттям того, що мені дуже пощастило. Та не тільки мені, всім, хто зараз не живе на окупованих територіях, не чує постріли, не ховається у підвалах, не переживає всі ці жахи у сучасному прогресивному світі. Неймовірно круто, що такий музей відкрили — проблема дітей, які живуть в стані війни, їхньої психологічної підтримки та їхніх прав буде звучати більш потужно. Проте хотілося б, щоб приводів для його відкриття ніколи не було.
«Як ми дозволили цьому статися», — крутилося у мене в голові.
Про ідею музею
Україна — не перша країна, де запрацював подібний музей. Ідея проєкту народилася ще в 2010 році в голові Ясмінко Галіловича, боснійського письменника та підприємця, дитинство якого проходило на фоні війни 1990-х років. Кілька років він збирав дані, спогади та написав книжку «Воєнне дитинство». Наступним кроком був «Музей воєнного дитинства», який запрацював в 2017 році у Сараєво (Боснія і Герцеговина) та отримав Музейну премію Парламентської асамблеї Ради Європи. Після цього музей перетворився на міжнародну платформу, адже долучилися такі країни як Сербія, Ліван і США, а в 2020 році в Києві також відкрилася його філія.
Ясмінко Галілович був присутнім на відкритті в Києві. Його промова була коротка, але влучна: «Ми хочемо розповісти ці історії так, як вони заслуговують — гідно і чесно. Не кваптеся, коли дивитеся на предмети та читаєте історії. Ці діти заслуговують на нашу увагу за їхні сміливість, стійкість, уяву і творчість. Нам усім є, чого в них навчитися».
Що: Перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні
Де: Музей історії Києва (Богдана Хмельницького, 7)
Скільки: безоплатно
Інтерв’ю з командою, залученою до створення Музею, читайте за посиланням.
