Щодня на вулицях міст ми зустрічаємо безліч людей: від деяких свідомо відводимо погляд чи просто не зважаємо на їхній стан. Але дехто з нас все ж не може пройти повз і звертає увагу — свою і суспільну — на тих, хто опинився в скрутному становиці.
Авторка Медіа Великих Історій поспілкувалася з фотографами, які працюють в жанрі документальної зйомки, про те, чому ЗМІ деколи відмовляються від соціальної тематики, і чи можна взагалі завдяки фотографії змінити ставлення оточуючих до проблем інших людей.
Василь Салига
У 2015 році чернівецький фотограф Василь Салига викликав шквал обговорень своїми знімками з обласної психіатричної лікарні, де провів кілька днів, спостерігаючи за життям дітей-пацієнтів. Після публікації фоторепортажу вперше за довгий час було виділено кошти на ремонт цього закладу. Згодом фото Василя у вигляді окремої виставки «Дзеркало байдужості» були представлені у Варшаві, Одесі, Чернівцях та Києві.
«Лікарня була для мене досить складним середовищем, — говорить фотограф. — Я сам батько, й одразу подумав: «А якби мені довелося звернутися туди по допомогу для своєї дитини?». Стало страшно від того, в яких умовах вона б могла надаватися.
Фотографія — річ завжди суб’єктивна, бо ти все одно пропускаєш це через себе. В глобальному сенсі я б хотів вплинути на систему загалом. Проблема саме в ній, а не в окремих умовах окремої лікарні. В моєму випадку умови змінилися, а система — ні. І підхід до проблеми в цілому не змінився ні в місті, ні в країні. Мине ще 20 років, і той ремонт так само зникне, й ми залишимось там, де починали».
Багатьох людей, які є на моїх фотографіях, вже немає в живих
Ще одним фотопроєктом Василя є «Люди вулиць», мета якого — привернути увагу суспільства до тих, хто живе поруч з нами.
Це люди, яких можна чи не щодня зустріти біля магазину, на лавках в центрі міста, на залізничному вокзалі.
«Люди на вулицях абсолютно різні, — говорить Василь. — Є ті, хто просто спився чи втратив житло з певних обставин, є такі, що знаходять допомогу і виживають, як можуть. Трапляються й ті, хто не п’є й не вживає жодних наркотичних речовин. Водночас є люди, які на вулиці «працюють» (їх привозять на «точку», щоб вони збирали гроші для «роботодавців». В обмін на це вони мають де жити, їх годують та одягають). До речі, багатьох людей, які є на моїх фотографіях, вже немає в живих».
Серед героїв Василя Салиги — не лише люди з алкогольною залежністю та ті, хто не має домівки. Для фотографа всі вони передусім ті, хто, перебуваючи на вулиці, займається чимось своїм.
«От є дядя Саша в кріслі колісному, який грає на саксофоні, — додає Василь, — і він це робить для того, аби показати, що коли ти багато років не ходиш, то все одно можеш знайти себе і чимось займатися. Він дарує людям музику».
У такий спосіб фотограф не просто фіксує момент, а розповідає історію й привертає увагу до того, від чого часто відвертаються.
Олена Білоус
Подібний підхід близький й Олені Білоус — фотографині з Вінниччини, яка зараз мешкає у Вишгороді (Київська область). Силу фотографії вона усвідомила ще в 2015 році, коли вперше працювала з National Geographic. Тоді їй випала нагода познімати переселенців зі Сходу та Криму. Одна з робіт Олени сподобалася журналістам, і згодом світлина з’явилася як в українських, так й іноземних ЗМІ.
У 2019-му році National Geographic запросив дівчину до Вашингтона для участі у виставці й стажуванні.
У результаті її роботу відібрали до списку 100 кращих фото за тематикою переселенців і біженців з усього світу.
Минулого року Олена представила свій новий проєкт — «Самота». Він про літніх людей, які залишилися без підтримки рідних і близьких.
Ідея в авторки з’явився за півроку до зйомок. «Я рефлексувала на тему самотності в свої 30, — говорить вона, — бажання / небажання мати дітей тощо. Тому вирішила дослідити тему самотньої старості. До цього я вже готувала матеріали для Червоного Хреста як волонтерка, але це скоріше був одиничний репортаж, а тут — повноцінний проєкт».
Фото з серії «Самота» були представлені окремою виставкою, наразі готується спеціальний календар. На жаль, проєкт не має продовження. За словами Олени, його запустили за два тижні до карантину й, з очевидних причин, після ця тема не була розкрита так, як планувалося.
«Люди впізнавали на фотографіях своїх сусідів, почали допомагати їм, приносити їжу, спілкуватися, — говорить Олена. — Через півроку після виставки я дізналася, що одній з героїнь зробили в квартирі ремонт.
Ланцюжок добрих справ був запущений. Мені вдалося достукатися до людей, які навіть не знали, що поруч із ними таке відбувається».
Наразі Олена займається ще одним проєктом, спрямованим на підтримку найбільшого в Україні притулку для бездомних тварин «Сіріус». «Їм дуже потрібна допомога, — ділиться фотографиня, — банально не вистачає робочих рук. Тварини сидять у вольєрах, їх потрібно лікувати, годувати, вигулювати. Є і фінансові труднощі. Проєкт поки не готовий. Це буде календар, який плануємо також продавати».
Як Василь Салига, так і Олена Білоус мають свою техніку спілкування з героями.
Так, Василь фотографує вже віддавна, а починав свою діяльність у газеті. Там доводилося виконувати різні завдання — знімати курс валют, аварії, похорони, ринок тощо. «Як правило, я показую людині намір, що буду фотографувати. — додає Василь. — Спочатку знімаю здалеку, потім ближче й ближче. У процесі в героя зйомки завжди виникає питання або спротив. І, відповідно, ти вже пояснюєш. У більшості випадків мене розуміють і погоджуються поговорити. Я часто знімаю за допомогою телефону (об’єктив 28 мм дозволяє фотографувати з досить близької відстані, мені це подобається)».
Усі мої герої просили зробити їм фото на пам’ятник
Під час зйомок самотніх бабусь та дідусів Олені Білоус допомагали спілкуватися волонтери Червоного хреста.
«Літні люди не схильні довіряти незнайомцям, — додає фотографиня. — Всі ці історії надто сумні. Після них хочеться приїхати до батьків і просто побути з ними. Одній моїй героїні було, здається, 96 років. Онуки продали її 4-кімнатну квартиру в Києві й поселили жінку в Вишгород до якоїсь далекої родички. Ще у неї є правнуки і пра-правнуки, але вони виїхали в Росію і працюють військовими, тому наразі не спілкуються. Вона залишилася одна в чужому місті, без підтримки. Але була дуже позитивна до останнього дня. Жінка мала розкішне довге волосся і красиву посмішку.
Що дивувало: всі мої герої просили зробити їм фото на пам’ятник. Так ніби, якщо вони були за життя самотні, то після смерті до них буде хтось приходити на могилу. Ця думка просто вбивала».
За подібні проєкти Олена Білоус береться для того, щоб допомагати. «Перш за все, я намагаюся зрозуміти людей, — додає фотографиня. — Почути, що вони розповідають, про що думають. Тоді можу сфотографувати їх життя таким, яким воно є. Як фотографиня, я не повинна втручатися в процес, в тому числі засуджувати чи занадто сильно співпереживати.
Я допомагаю своєю фотографією тим, хто на ній зображений, і тим, хто на неї дивиться. Це складний процес. Він починається під час клацання затвору й не закінчується ніколи».
На старті кар’єри Василь Салига прагнув змінювати суспільство. «Я почав знімати заради того, аби показати, що довкола нас є інші люди, які або нічим не відрізняються, або в них є певні проблеми і завтра ми можемо опинитися на тому ж місці.
Зараз я трішки подорослішав і розумію, що якась «зірка» з інстаграму привертає більше уваги до тістечка, ніж я до розуміння того, що ми маємо бути людьми», — додає фотограф.
На жаль, ЗМІ часто не є тим майданчиком, де можна побачити соціальну фотографію. Такої думки дотримуються обидвоє фотографів. «Багато медіа майже не повертаються до тем, які висвітлювали рік-два тому, — говорить Василь. — За рідким виключенням, це може бути згадка або використання якихось матеріалів. ЗМІ — це передусім новинна складова, те, що забезпечить перегляди».
Олена також зазначає, що в Україні ЗМІ часто не готові публікувати подібний контент, або навіть просять гроші за рекламу. Водночас, на думку фотографині, «чим більше буде соціальних проєктів, тим менше стереотипів про соціально незахищених людей поширюватиметься».
Соціальні проєкти можуть все
Олена Білоус переконана, що наші люди готові сприймати соціальні проєкти. Але їм потрібно пояснити, чому люди опинилися в такій ситуації. «Звичайно, у нас в суспільстві складно говорити про екологічне сприйняття теми, — вважає жінка. — Багато хто думає, що ці люди самі винні. Дійсно, так легше. Але я вважаю, що потрібно показувати такі проєкти широкій аудиторії. Адже є ті, хто хоче стати благодійником, але не знає як».
З цієї перспективи саме фотограф може привернути увагу суспільства до тем, які багато хто воліє замовчувати й ігнорувати. Тим, хто цікавиться жанром документальної зйомки, Василь Салига радить переглянути роботи сучасних фотографів-документалістів Олександра Чекменьова, Олександра Глядєлова, Макса Левіна та інших.
Якось американського фотожурналіста і військового фотографа Джеймса Нахтвея запитали, чому він обрав таку тему для зйомок. «Після його відповіді я зрозумів, — каже Василь Салига, — чому деколи знімаю речі, які, можливо, не варто було б. «Я був свідком певних подій, — відповів Нахтвей, — і показую їх, щоб вони повторювалися в майбутньому».
Адже, складно не повторювати помилки, якщо вони сталися — а всі зробили вигляд, ніби цього не було.
