Київська політехніка: фандрейзинг 1897-го року

Відвага, щирість та взаємодопомога українців, безперечно, надихають. Волонтерський рух у складні для країни періоди зростає, але проактивна позиція притаманна нам у всі часи.
У медіа та у приватних розмовах багато говорять про те, що після Перемоги настане час відбудови країни спільним зусиллям. Подібний досвід в нас є, і він пронесений крізь роки.
Пропонуємо подивитися на ці процеси в історичній ретроспективі.

Яким був фандрейзинг тоді, коли ми ще не знали цього слова? На прикладі створення КПІ розповідає історикиня Тетяна Водотика.

Київський політехнічний інститут — це alma mater для сотень науковців і науковиць, простір, де народилися (і ще народяться) десятки винаходів та сотні ідей. Це назва цілого району в Києві — нині біля центру, а колись просто поля вздовж залізниці. Мальовничі корпуси у парку створюють особливу атмосферу: архітектурою, старою цеглою, самим своїм духом свободи, практичності та руху вперед.

Його поява в Києві наприкінці ХІХ століття була бажаною, але минуло чимало часу, перш ніж усвідомлення потреби у навчальному закладі втілилося у збудовані корпуси та перші випуски студентів.

Вирішальна зустріч

Влада — і регіональна (губернатор та генерал-губернатор), і міська (міський голова та представники міської думи) — усвідомлювала, що технічний навчальний заклад потрібен, ще задовго до його появи. Щоправда, в уяві тодішнього міського очільника Києва Степана Сольського це мало бути щось просте — наприклад, училище. Не те щоб професор Сольський був проти політехнічного інституту — радше, побоювався, що організація та фінансування проєкту ляже на київський бюджет, а для міста це було занадто дорого.

Тож коли 1 жовтня 1896 року міністр фінансів Сергій Вітте під час візиту до Києва завів мову саме про вищу політехнічну школу за найкращими європейськими зразками, міські владні еліти дещо збентежилися. Попри позицію міністра, вони продовжували наполягати: щось більше, аніж технічне училище місту не потрібне.

Утім, ключових учасників процесу, підприємницьку еліту, це не дуже влаштовувало.

Чому?

Друга половина ХІХ століття стала часом, коли інтенсивно зростала економіка українських територій. Засновувалися та розвивалися цілі нові галузі промисловості та транспорту: залізнична, видобувна, металургійна, машинобудівна. Формувався фінансовий сектор та сфера послуг. Новий поштовх до зростання отримала цукрова галузь та сільське господарство. Новостворені підприємства потребували рук, але не просто робітників. Критичною була потреба в управлінцях, інженерах, агрономах, хіміках, технологах, фінансистах. На підприємства, засновані на іноземні кошти та іноземцями, приїздили закордонні майстри та управлінці. Місцевих же фахівців бракувало — їх просто ніде було навчати.

«Усі директори вищих навчальних закладів завалені проханнями надіслати інженерів. Але ми не в змозі задовольнити ці прохання», – говорив у 1896 році ректор Харківського практичного технологічного інституту Віктор Кирпичев.¹

Для бізнесу та підприємців така ситуація означала вищі витрати на іноземних фахівців, які, до того ж, часто не могли знайти спільну мову з місцевими робітниками — у прямому та переносному сенсі.

У перспективі брак кваліфікованих кадрів означав стагнацію, технологічне відставання та стратегічний програш конкурентам на світових ринках.

Цього, звісно, ніхто не хотів.

Інвестиції в освіту

Позицію власників підприємств, директорів банків та інших фінансових установ, а передусім — цукропромисловців, висловлював підприємець Лазар Бродський.

Без його зусиль Київська політехніка не відбулась би. Саме він восени 1896 року почав публічно підтримувати позицію міністра Вітте. Упродовж кількох тижнів шукали балансу між бажаним і можливим. Зрештою, долю справи вирішила одна вечірня зустріч.

У домі Лазаря Бродського 25 листопада 1896 року зібралися найшанованіші та найбагатші у Києві люди: від міського очільника Степана Сольського до професорів університету Святого Володимира, від найбагатших цукропромисловців до інженерів Південно-Західної залізниці. У вітальні Бродського ухвалили важливе рішення: у Києві таки з’явиться політехнічний інститут.

Початок КПІ: сподвижництво і талант

Після дискусій вирішили заснувати в місті Політехнічний інститут з механічним, інженерним, хімічним та агрономічним відділеннями, а також почати збір коштів на його будівництво. За тиждень, 2 грудня 1896 року, міська дума виділила на проєкт 300 тисяч рублів — і справа зрушила з місця.

На початку 1897-го був створений спеціальний комітет промисловців, урядовців, архітекторів, інженерів. У ньому шукали фінансування на будівництво майбутнього Київського політехнічного інституту. Формальним головою комітету був граф Олексій Ігнатьєв — Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор, професійний військовий із давнього російського роду.

Але реальним сподвижником справи став Лазар Бродський. Тривала кампанія зі збору коштів кілька років аж до завершення будівництва корпусів, тобто до 1902 року. І знову Лазар Бродський мав нагоду проявити свій талант управлінця та перемовника. Він взяв на себе частину менеджерських завдань, зокрема — збір коштів та промоцію ідеї серед потенційних жертводавців.

Вагомі внески

Упродовж 1897-1898 років Лазар Бродський писав листи, отримував відмови та згоди, переконував та дякував.

Є кілька списків доброчинців, які пожертвували кошти на заснування КПІ. Сума внеску стартувала від 5 рублів — посильна навіть для незаможних киян. У найбільш повних списках є імена тих, хто дав стільки, скільки дозволяли заробітки. Так, інженер Домбровський пожертвував 50 рублів, Заблоцький – 25 рублів, Ідзиковський — 10, а Іозевський – 5 рублів.

Звичайно, імена найщедріших благодійників відомі всім. Передусім це Нікола Терещенко та Лазар Бродський — цукрозаводчики виділили 150 та 100 тисяч рублів відповідно. Вони, як і інші підприємці, чітко розуміли: освіта важлива, бо це надзвичайно цінна річ для розвитку бізнесу. Інвестуючи у Київську політехніку, кожен доброчинець не просто долучався до суспільно важливої справи — це також був довготривалий вклад у власний бізнес, куди в результаті мали прийти добре підготовлені кадри.

Але не обійшлося без помилок — у внесених сумах, іменах та кількості доброчинців. Наприклад, лише нещодавно була уточнена сума пожертви банкіра Епштейна — не 24000 рублів, а 2400. Зайвий нуль підняв статус київського банкіра в уявленні істориків. Хоча від Епштейна, крім цих 2400 рублів, надійшло ще два транші: 12900 та 13500 рублів, їх цільове призначення вже було іншим — заснування іменних стипендій для майбутніх студентів політехніки.

Утім, у цьому випадку можна припустити, що пожертви на освіту для бізнесмена були в тому числі спробою покращити власну ділову репутацію та не втратити статус представника міської еліти. У київській пресі банкір Яків Епштейн зажив слави біржового гравця і спекулянта. 1906 року його бізнес збанкрутував, а його як власника суд визнав банкрутом. Боргів у нього на той час було два мільйони рублів, але після суду замість повертати кошти він зник.²

Унікальний збір: що засвідчив кейс Київської політехніки

Благодійниками у створенні КПІ виступали не лише приватні особи, а й юридичні — банки, підприємства, заводи та навіть органи міського самоврядування. По кілька сотень рублів виділяли цукрові заводи з усієї України, кілька десятків тисяч пожертвували банки. Усього КПІ спонсорували понад 130 фундаторів — як установи, так і приватні особи. Кампанія збору коштів для будівництва Київської політехніки дійсно унікальна.

Майже за 10 років до того, на початку 1880-х, тривали дискусії щодо необхідності заснувати політехнічний інститут у Харкові. Там громадськість відіграла значну роль у тому, аби політехніка таки відбулась як проєкт. Але в харківському випадку на появу проєкту вплинули вчені, громадські діячі та політики локального рівня. Натомість кейс Київської політехніки засвідчив: впливовість підприємців зростає³, адже політехніка мала стати відповіддю саме на їх запит щодо кваліфікованих майбутніх спеціалістів, потрібних для розвитку бізнесу.

Звісно, в середовищі підприємців особливо вирізнялися представники цукрової галузі: Терещенки, Бродські, Зайцеві, акціонери численних товариств заводів. Їм потрібні були управлінці, діловоди, бухгалтери, хіміки, агрономи та інженери. Вони готові були платити за їхню освіту і чекати кілька років до першого випуску.

Коли потрібну суму майже зібрали, почали набирати студентів, запрошувати професорів, обирати локацію для зведення корпусів. На будівництво приміщення інституту витратили близько 3 млн. рублів пожертв (решту грошей сплатила держава).

Перші кроки

30 серпня 1898 року відбулась урочиста церемонія закладення центральної будівлі Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ (політкоректна назва, яка водночас відсилала до ліберального духу реформ 1860-70-х років). Із понад 130 меценатів на захід запросили 84.

Наступного дня виш почав роботу, причому вже з іменними стипендіями для студентів. Та і пожертви продовжилися — щоправда, вже на стипендії, які профінансував згаданий банкір Яків Епштейн, брати Бродські, Терещенки та інші. До речі, саме Лазар Бродський сплачував оренду будівлі 1-го комерційного училища на Бульварно-Кудрявській, 24 для навчання перших студентів політехніки, поки заклад ще не мав свого приміщення.

Що в підсумку?

Унікальна фандрейзингова кампанія пройшла успішно. Лазар Бродський переконав багатьох і чимало дав сам — і грошей, і сил, і нервів. Так само, як і Нікола Терещенко та понад 130 інших меценатів, названих та безіменних.

Усі залишилися задоволеними — промисловість отримала кваліфікованих професіоналів, місто — важливу інституцію, а губернатор Олексій Ігнатьєв зміг прозвітувати, як під його керівництвом у підпорядкованому йому краї постав новий вищий технічний навчальний заклад.

Доброчинці отримали свою порцію слави, визнання та вписали власні імена в історію, а сотні й тисячі студентів здобули фах та можливість для самореалізації в стінах Київського політехнічного інституту. Особливо це важливо було для студентів єврейського походження — в імперські часи можливості отримати освіту для них були дуже обмежені. Але адміністрація КПІ стійко захищала своє право навчати стількох євреїв, скільки було потрібно, часто конфліктуючи через це із владою. Це була свого роду вдячність та визнання внеску підприємців єврейського походження. У 1913 році, у промові до 15-ї річниці з дня заснування КПІ, перший ректор Віктор Кирпичов зазначав: «Через кілька років після закладки інституту ця сумна пустеля — територія інституту — зусиллями професорів інституту була перетворена на квітучий сад, на щасливий оазис, яким тепер всі милуються. Ось що можуть зробити люди при любові до справи».⁴

Від себе додамо: ось що можуть зробити люди, які відчувають дух часу та можуть скористатися цим не лише собі на користь.