Тимчасово окуповані міста півдня і сходу, незламний Харків, вимушена подорож довжиною у 9 місяців — часом ми навіть не задумуємося, скільки пережитого болю ховається у серцях людей. Та попри все, вони продовжують робити добро і приймають його від інших.
Наталя з Харкова, Таня з Нової Каховки та Світлана з Волновахи готові поділитися своїми історіями війни, а також тим, як працюють вимушено переміщені перукарки у Кам’янці-Подільському.
*
«Файна чуприна» — соціальна перукарня, яку в Кам’янці-Подільському створив благодійний фонд «SOS: Штаб громадянської оборони». Працюють тут тільки майстри, що вимушено переїхали в місто. У перукарні можна підстригтися, пофарбувати волосся, зробити манікюр, педикюр чи корекцію брів. Раніше у закладі діяла спеціальна соціальна година, під час якої пенсіонерів та вимушено переміщених людей стригли безкоштовно. Але від такої акції довелося відмовитися, адже прибутків перукарні бракувало на покриття оренди.
Наталя, адміністраторка «Файної чуприни» каже, що слово «соціальний» у назві викликало непотрібні асоціації, чула, що багато клієнтів не розуміли, що означає цей статус і думали, що це якесь дивне місце, схоже на радянські перукарні, де працюють майстри без потрібної кваліфікації. Але це лише упередження, адже майстри тут сучасні, з великим досвідом роботи, які раніше мали свої салони чи працювали у великих містах.
Наприклад, Ірина пропрацювала майстринею манікюру 15 років у Краматорську перш ніж потрапити сюди торік у травні. На базі благодійного фонду «SOS: Штаб громадянської оборони» створили центр гуманітарної допомоги «СТОК-центр». Саме тут майстрині могли заповнити заявку, вказати спеціальність та чекати потенційної роботи. Завдяки спискам майстринь фонд знаходив своїх працівників.
У кожної жінки, що працює у «Файній чуприні», своя історія.
Наталя, адміністраторка, м.Харків
З Харкова ми з чоловіком та сином поїхали на сьомий день повномасштабного вторгнення. Перед самою війною продали авто, тож власними силами виїхати не могли. Друзі запропонували допомогу, тож наша сім’я з двома котами переїхала за 100 кілометрів — у місто Красноград. У Харкові був один стан — паніка впереміш зі страхом. А тут ми наче у блокаду потрапили: всюди черги, містом одні жінки ходять, шукають, де можна дістати потрібне.
Чоловікам вручали повістки і кликали до військкоматів, та мій чоловік вирішив спочатку відвезти нас у безпечне місце, а тоді вже стати на облік. У Кам’янці-Подільському в чоловіка є родичі, а на початку березня тут ще й друг його з Харкова оселився. Саме він сказав: у гуртожитку є місце. Тож ми шукали, чим туди доїхати. Електричками дісталися до Полтави, звідки потягом до Чернівців, а тоді вже до Кам’янця-Подільського.
Поселилися у гуртожитку, у місцевій школі нам безоплатно готували обіди та вечері. Ми дуже вдячні за це. Речей у нас практично не було — ні подушок, ані ковдр. В гуртожитку прожили місяці три, а тоді почали шукати квартиру. Чоловік пішов на війну, а ми з сином таки винайняли однокімнатку. А чоловік тепер служить у понтонних військах — саме вони споруджують спеціальні мости та переправи. Поставили міст, зайшли у Херсон і звільнили його.
Ми приїхали навесні, тож багато гуляли містом, воно відразу припало мені до душі: ці вкриті бруківкою вулички, таке все маленьке. Син закінчив свою школу онлайн, а уже з 1 вересня пішов до місцевого ліцею.
Записався на скелелазіння, влітку вони у каньйоні лазять скелями, а взимку — у спеціально обладнаних залах. Ми вже звикли до міста, але все одно хочеться додому.
У Харкові в мене був невеликий бізнес з ремонту одягу, потім я його закрила, але клієнти деякі залишилися і вже додому приїжджали. В житті б нікого у свою квартиру не пустила, але під час війни довелося. Одна з клієнток допомогла переслати речі, які залишилися вдома — вона недалеко жила, тож прийшла і зібрала необхідне. А на Новий рік ми з сім’єю поїхали до Харкова — чоловікові дали коротку відпустку. Було доволі тихо. Син з чоловіком пішли на ринок, що сильно вигорів, а я ні — не хотіла дивитися на руйнування. Але потроху все прибирають, відновлюють. Місто живе.
Таня, майстриня чоловічих стрижок, м. Нова Каховка
Я виїхала з міста, як тільки почалася повномасштабна війна. Ми живемо за 70 кілометрів від Криму. Мій чоловік займається встановленням вітряків на кордоні з півостровом. 23 лютого Андрій якраз був там на роботі. Я часто думаю: як же добре, що не залишився тоді ночувати. Чула, що тепер росіяни планують при відступі забрати всі вітряки — але вони ж величезні.
Тоді було простіше, ще не було так багато блокпостів. Ми з чоловіком та маленьким сином евакуювалися, а в місті люди на роботу їздили — навіть автобуси ходили. Почалися обстріли, у небі вертольоти. А я чоловікові кажу: «Я не розумію, чи справді війна почалася, бо люди ж на роботу йдуть». Було страшно, у Херсоні бачили, як аеропорт горів, а потім був потік машин і ми їхали разом з усіма. Блокпости лише ставили, тож поліція направляла, куди їхати.
Зупинилися тут у родичів чоловіка. У «Файній чуприні» я роблю чоловічі стрижки. Перед війною була в декреті. Син ходить тут у садочок, йому подобається. Для нас Кам’янець-Подільський — велике місто, порівняно з нашим. Це зараз ми вже його вивчили, тут гарно, тільки дороги не такі, як вдома — у нас всюди рівно, а тут — бруківка.
Нова Каховка зараз тимчасово окупована — там відбуваються страшні речі. Пів міста уже нема. Мої батьки там залишилися, я з ними зідзвонююся і вони розказують. То будинок розбили, то когось убили чи викрали. Так, людей викрадають, у сусідньому селі унітази поцупили, техніку. Всі лікарні у місті закриті, росіяни вивезли все обладнання. Тато каже, по місту самі собаки голодні бігають. Окупанти жаліються, говорять, що хочуть додому і їм тут погано, але виганяють людей із будинків, а самі живуть там. У сусіда забрали телефон та ноутбук на «перевірку». Кум працював у міськгазі, та довго не витерпів — виїхав, бо працювати з окупантами не міг. А його будинок постраждав від вибухів.
Тато боїться просто на вулицю виходити, авто тримає в гаражі, бо росіяни на вулицях зупиняють і забирають машини. Ми живемо біля Дніпра, у нас красива природа, плавні, гарні ліси — а окупанти ліси повирубували, рибалок відстрілюють, щоб не ловили рибу на Дніпрі. Замінували всі береги, щоб ті не підходили. Також пишуть, що на Каховській ГЕС росіяни сильно відкрили шлюзи і випускають воду — наче для того, щоб осушити Каховське водосховище, щоб води не вистачило навіть на ЗАЕС (Запорізька атомна електростанція). Не знаю, чи це так, але шандори (спеціальні затвори на греблях — ред.) тепер відкриті, зазвичай такого не роблять.
Буряти і кадирівці б’ються між собою, смітять всюди. Але найстрашніше, що люди зникають. Знаєте, коли звільняють села, то у дворах поховання знаходять. Що буде після звільнення наших територій — страшно уявити.
Ми як можемо допомагаємо нашим військовим: донатимо, їжу збираємо, свічки окопні допомагаємо сусідці робити.
Світлана, майстриня жіночих стрижок, колористка, м. Волноваха
Ми поїхали з нашого міста першого березня. Сиділи там під обстрілами і під звуки «Градів» виїхали. Жили багато де: в Кіровоградській області, і в Запорізькій, а останні 8 місяців — у Києві. Вже під час війни вісімнадцятирічна донька вступила до ВНЗ — на землевпорядницю. Але і зі столиці поїхали: донька реагує на всі тривоги і обстріли через те, що ми пережили у Волновасі. Тож вирішили поїхати кудись, де тихіше. На початку березня ми вже мали змогу побувати на Хмельниччині, їхали через Олександрію, там нас прийняли віряни — я зі сльозами згадую їх, адже вони дуже співпереживали і співчували. За всю мандрівку у ці 9 місяців на моєму шляху не було жодної поганої людини, траплялися лише добрі.
Оселилися у Кам’янці-Подільському. В день приїзду прийшли отримати гуманітарну допомогу, я проходила повз центр і зайшла поцікавитися, чи є у них теплі ковдри (тут ми живемо в приватному секторі, то холодно). Люди зустріли нас доброзичливо і допомогли. А керівник центру розповів про «Файну чуприну».
У Волновасі у мене був свій салон — 20 років я була його керівницею. Хочу сказати, що психологічно дуже важко перелаштуватися [до нового місця роботи — ред.]. Але тут мене чудово зустріли. Зателефонувала Наталя, адміністраторка салону, і я почала працювати. Тепер я дамська майстриня, роблю стрижки. Приходжу не щодня, а працюю за записом, щоб правильно організувати робочий процес.
Живемо і не будуємо планів. Не знаю, скільки я тут працюватиму, можливо доведеться поїхати далі. Але кожна дівчинка-колега залишила лише позитивні емоції.
Мені дуже подобається місто. Я живу в Руських фільварках (мікрорайон у Кам’янці-Подільському — ред.). Це вулиця, яка веде до підніжжя замку. Місцевість і клімат дуже мені підходить. Я б тут залишилася чекати, доки наша Волноваха стане українською.
Бо планую повернутися тільки в звільнене місто, а якщо там будуть ті загарбники, то ні. Хоча в моєму місті залишилися батьки. Не будемо про це — плакатиму. Тільки хочу подякувати кожній людині, яка трапилася в моєму житті.
