У розпал війни у містечку Бар на Вінниччині, що славиться автентичною Барською керамікою, відкрили благодійну кав’ярню. Про те, як виникла ідея та на що вже вдалося зібрати, поговорили з її засновником – католицьким священиком Миколою Бистрицьким.
У той час, коли на центральних вулицях міста ще темно і порожньо, навколо старовинного костелу Святої Анни вже мерехтять вогники телефонів та поблискують фари автівок. За чверть сьома. Люди сходяться на ранкове богослужіння.
Костел святої Анни – головна барська пам’ятка початку ХІХ сторіччя, український взірець неоготики на Поділлі, що належить до громади Римо-католицької церкви. Переживши декілька пожеж та воєн, він зачинявся лише у період радянської окупації та пандемії коронавірусу. Зараз щодня костел відкритий для всіх, а на службі завжди велелюдно.
Один з наймолодших священиків, який співслужить під час літургії – 34-річний Микола Бистрицький. Ми зустрічаємося в коридорі храму, він запрошує пройтися до кав’ярні і зачекати його там.
За воротами костелу – скульптура Cвятого Миколая, а за нею на тлі одноповерхового будинку – жартівливий дороговказ “Хоч прикол? Ні, хочу кави”. Колись, протягом ста років, ця будівля слугувала житлом для священиків. Згодом чим вона тільки не була: і будинком піонерів, і польською школою, і ночівлею для переселенців. Сьогодні це будиночок для католицької молоді Кам’янець-Подільської дієцезії (прим. ред.: церковна адміністративна одиниця у Римо-католицькій церкві), де влітку відкрилося DDM_cafe.
За кавою
Якщо пройти за вказівниками сходами донизу, потрапляєш на засніжений літній дворик. Знадвору старенькі дерев’яні двері відчинені: спершу маленький коридор, далі вхід у саму кав’ярню, де вже тепло і пахне кавою.
Всередині низькі столики зроблені з дерев’яних палетів, полички з книгами та дитячими пазлами, на цегляних неоздоблених стінах – фотографії з військовими. У центрі стоїть великий диван і новенька буржуйка. Все просто і стильно, як у типовій хіпстерській кав’ярні, де можна цілий день просидіти з ноутбуком.
Але публіка інша – декілька священиків, одягнені у чорні ряси з білими комірцями, замовляють на барі капучіно.
Поряд з буржуйкою сидить та гріє руки отець Микола. У теплому в’язаному светрі під горло та у джинсах він зовсім не схожий на священика.
Не замерзли? Я дуже! Заходьте погрітися!
Поки готується наш лате, Микола Бистрицький пояснює, що таке роратня служба. Сам він з Бару, з родини практикуючих католиків, тож свого часу теж приходив затемна з лампадкою і йшов до вівтаря.
Ой, я їх страшно не любив, бо треба було дуже рано вставати.
Проте після школи, отримавши музичну освіту, пішов до семінарії і зрештою обрав шлях служіння. Наразі він шість років як священик, його напрям – душпастирство молоді. З дітьми та підлітками намагається будувати зовсім інший діалог, ніж це було в його час: активно, весело і сучасно. Їхня спільнота має свій YouTube-канал та сторінки в соцмережах.
Не мали лише місця для неформальних зустрічей, проте напочатку кав’ярня якраз задумувалася, як такий простір. Та війна все змінила:
Коли почалася війна, в Бар приїхало дуже багато переселенців. І я зауважував, що вони теж приходять на службу, дивляться, розглядаються, але я не маю якогось доступу до них, щоби їм щось пояснити. Вони зрештою не мають доступу, щоб спитатися. Це стало таким копняком до того, щоб почати робити місце, де можна було би поспілкуватися неформально.
– Ви з самого початку розуміли, що це буде благодійна кав’ярня, в якій не буде цін?
Це взагалі не було питанням, як будуть розраховуватися, чи буде місце приносити дохід і так далі. Це взагалі було питання 328-ме. Воно десь там. Право канонічне взагалі забороняє нам займатися бізнесом. Першим ділом було створення умов. Це взагалі найбюджетніший проєкт, в якому мені доводилося брати участь! Все, що ви бачите, якщо хтось не подарував, то хтось зробив. Полички подаровані, хлопець прийшов і сказав: хочу допомогти, як це зробити? Жінка пила каву, каже, давайте я вам пошию чохли на дивани. Книжки – всі подаровані, так само, як ігри. Для мене це феномен: людина приходить, купує і при цьому приносить щось своє. І це щось надзвичайно прекрасне.
– Ремонт теж робили своїми силами?
Мені допомагав батько. Він інженер за освітою, випускник Вінницької політехніки. Останні п’ять років працював в Словаччині на фірмі бригадиром. Коли почалася війна, повернувся сюди на другий день. Тато майстер на всі руки. Все, шо ви бачите довкола, зробив він. Не прийшлося йти до війська. Поки.
– Розкажіть про ваші результати, що ви бачите – чи приходять люди, чи виконує це місце своє призначення?
Результати є, але не такі, як би мені хотілося. Я зауважив, що люди підходять, дивляться, що тут робиться і розвертаються назад. Серйозно, для мене це був шок. Я не знаю, в чому проблема, чого так? І перший місяць мені взагалі було дивно, бо я тут сиджу собі на стільчику, на вулиці біля столика і бачу, як люди підходять до сходів, дивляться так вниз, а я кажу: “Якщо ви шукаєте кав’ярню, то вона внизу”, а вони – розвернулися і пішли. Тобто їм було цікаво, що тут робиться, хоча тут ніде не написано, що вхід – тільки католикам. Та водночас приходять люди, які не належать до парафії.
– Як люди сприймають те, що тут благодійна кава?
Форма оплати, що в нас є – собівартість. Все, що більше люди дадуть, йде на конкретні цілі, куди ми збираємо. На жаль, часто люди це сприймають як – о , дешевша кава. Ми намагаємося дати можливість робити якісь добрі речі, але на жаль, не всі цим користуються. Це правда.
Є люди, які бачать напис, що 12 гривень собівартість, не дадуть більше. Але разом з тим може прийти людина, подивитися, що збираємо на генератор і просто кидає конверт, а там – 2 тисячі гривень. Це реальний приклад. Бувало лишали в доларах, в злотих. Анонімно. Ми навіть не знаємо, хто. Я знаю випадки, що ті військові, кому ми на щось зібрали, приїжджали, замовляли каву, а потім після тої кави лишається стільки грошей в тій коробці, що просто! Досить непогана частина від того, що ми відправили їм.
– Скільки вдалося зібрати?
Ми відкрилися в кінці липня. За цей час вдалося зібрати частину для покупки тепловізора. Він коштував 44 тисячі гривень, в кав’ярні ми на нього зібрали близько 15 тисяч, але довго збирали. Інші докладали зі своїх. Вдалося купити буржуйку для військових, спальники теплі, акумулятор.
– Ще генератор, – підказує барменка Тетяна
– Відразу видно, хто адміністратор, – віджартовується отець Микола.
– Також ще генератор! Саперні лопатки, термобілизну.
До війни Тетяна жила в Одесі, поки ракета не зруйнувала офіс держслужби, де вона працювала. Відтоді виїхала до Бару, і залюбки волонтерить баристою в благодійній кав’ярні.
– Як ви далі бачите розвиток проєкту?
Нам лише півроку. Все ще попереду. Багато нереалізованого. Хочемо і музичні, і літературні вечори проводити, фільми дивитися. Але приміщення мале, тому робимо ремонт в сусідньому. Поки ще немає інтернету, але люди приходять, ховаються під час повітряної тривоги, бо ми, як найближче бомбосховище. В нас і матраци є приготовлені.
Коли не було тепла, я тут спав. Тож, в разі чого, зможемо розмістити людей. Але це вже край. Ми молимося, що перемога буде швидко. А тут будуть пісні під гітару, фільми і смачна кава!
