Навіть в умовах тимчасової окупації, коли вороги всюди, — є місце для добра. Поговорили з жінкою, яка наразі перебуває в Херсоні, про людей, допомогу іншим і віру в якнайшвидше звільнення. Далі — пряма мова героїні.
Життя до
Я родом із Херсона, але свого часу жила і в Києві, і в Севастополі. Раніше була фотографкою. Ще раніше працювала менеджеркою на хлібозаводі в Криму, маркетолога у нас не було, а треба було перефотографувати каталог хліба. І я за це взялася — маленькою камерою «Олімпус». Потім звільнилася і почала займатися фотографією.
Співпрацювала з українськими дизайнерами, брала участь у різних проєктах. На початку війни продавала свої фото, щоб допомогти ЗСУ.
Крим: відмова від російського громадянства і старих друзів
Це для мене вже друга окупація. До 2014-го я 12 років жила у Криму. З кінця лютого до середини листопада провела в окупації. Майже одразу мої знайомі і друзі — а вони проукраїнські — поїхали, а я залишилася.
Пам’ятаю, що 26 лютого 2014 року був мітинг у Сімферополі у підтримку «руского міра» і мій ексбойфренд поїхав туди. Так, він був за Росію. І це стало приводом, щоб ми розлучилися. А моя подруга — то був справжній шок для мене, бо вона колись пів року жила в моєму будинку і я дуже їй допомагала — заявила, якщо я їй ще щось скажу не те про Путіна, вона мене здасть у ФСБ. У якийсь момент я зрозуміла, що справді не знала цих людей, у нас зовсім різні цінності.
Я тоді жила в орендованому будинку в центрі. У лютому почали з’являтися якісь чоловіки — це не відомі «зелені чоловічки», вони були у чорному, майже всі на одне обличчя і всі з однаковим акцентом. Їх було дуже багато, вони не робили нічого особливого, тільки спостерігали, наче очікували чогось. У мене закралося відчуття небезпеки, я старалася обходити їх. За кілька тижнів вони зникли. Маю підозру, що ці чоловіки були у місті на випадок трохи іншого сценарію, коли було б більше незадоволених і люди почали б виходити на мітинги.
Потім, після окупації Криму, над моїм будинком почали літати винищувачі, готуючись до парадів. Було дуже страшно, бо з дерев падало листя — так низько вони літали.
у 2014-му, щоб відмовитися від російського громадянства, треба було підписати спеціальний документ. Щоб отримати його, треба було декілька днів очікувати у черзі. Начебто не було фарби для принтеру, не було паперу — вигадували багато перешкод. Коли я отримала і підписала цей документ, зробила публікацію у фейсбуці з інструкцією, що треба зробити, аби відмовитися від громадянства Росії. І в один день від мене відписалися більш ніж половина севастопольських друзів.
За мою позицію мешканці мене вигнали з будинку і я влітку залишилася без житла. На сайті знайомств зустріла чоловіка з Києва — режисера, він і на Майдані був. Він просто надіслав мені ключі від своєї дачі в Криму і я переїхала туди зі своїми котиками. Там часто не було електрики, воду давали раз на десять днів, але я навчилася рубати дрова, готувала їжу на вогні.
За проукраїнську позицію в Криму були залякування. Коли Вконтакті або фейсбуці ти пишеш проукраїнський коментар — свої ж здавали у служби. Тож людей завозили до лісу, клали на землю і стріляли повз голову і це… це було дуже лячно. Потім їх відпускали, хтось зникав, але не так, як у Херсоні.
Херсон: до чого неможливо звикнути
У листопаді 2014-го я переїхала до Херсона. Я народилася у цьому місті, тут живуть мої батьки, тож у мене було житло. І саме тут я зустріла другу свою окупацію.
У Херсоні більше людей зникає і ситуація гірша [ніж у Криму — ред]. Вибухи постійно, до них неможливо звикнути, але ми радіємо, коли знаємо, що це наші влучають. Моторошно — дуже багато обшуків по домівках, по квартирах і люди просто зникають. І зараз після Бучі, після Ірпеня, росіяни не розстрілюють на вулицях. Майже кожного вечора нічим дихати — смердить так, наче палять людські тіла. Але останній місяць такого не було, сморід зник. Моторошно і страшно, бо коли засинаєш, то не знаєш, прийдуть вони вночі чи ні.
Маму вже обшукували кілька разів, вона сховала телефон. Я боюсь обшуку, росіяни вже були в багатоповерхівці недалеко від мене. Обшукали мою знайому. Просто приїхали уночі, близько пів 4 ранку, залізли через паркан, на першому поверсі направили автомати на маму моєї знайомої і допитували обох 4 години, перерили весь город, шукали зброю. Так, вони лізуть через паркани, через вікна.
А ще зупиняють на вулицях, перевіряють телефони, чоловіків змушують роздягатися. З телефоном ми майже не виходимо на вулицю. У нас немає мобільного зв’язку з травня, хтось собі купив рускі сімки для зв’язку, я — ні. У мене декілька тижнів не було інтернету, але зараз з’явився.
Мої літні батьки — мамі 70, татові 75 — живуть в іншому районі. Я хотіла б виїхати, але не можу їх залишити. Багато людей не поїхало не тільки через батьків, а й тому, що не хочуть дарувати ворогові свої домівки — росіяни заселяють туди своїх військових.
Спершу маршрутки взагалі не ходили, тож я йшла до батьків пішки — по 3 години туди і назад. Це було стрьомно, бо могли причепитися мародери. А вже о 16-й вулиці порожніли.
А ще ні в кого немає готівки. Щоб її зняти, треба прийти до крамниці з вайфаєм, там є людина, яка за відсоток (від 7 до 15) видає вам готівку, а ви їй на картку перераховуєте гроші. Щодо валюти — у Криму ввели рубль за кілька тижнів, а тут ми досі розраховуємося гривнями, люди не хочуть рублів.
На блокпостах постійно когось б’ють. Недавно жінка з автівки попросила росіян пошвидше пропустити її, то вони виволокли її чоловіка, дуже жорстоко побили і сказали: «Прийдеш додому, навчи свою жінку поводитися чемно». Вони роблять те, що хочуть. І постійно з автоматами. Відчуваєш себе наче зґвалтованою, коли вони заходять у маршрутку і передивляються кожне обличчя.
Світло добрих справ
Коли я тільки приїхала у Херсон, у мене було тільки кілька друзів. Багато мандрувала, тож приїжджала сюди радше перезимувати.
У березні ми ходили на мітинги і це було сильно. Окупантів було дуже багато і всі озброєні. Вони витягувались в одну лінію і починали йти з автоматами — це дуже лякало. Але люди сміливо стояли. Пам’ятаю, ми йшли до парку, щоб не дати зняти пропагандистське відео, а там всюди були снайпери — лежали у кущах, на дахах. Всі люди були під прицілом. Але ніхто не злякався і не втік. Уже на останніх мітингах росіяни почали кидати в нас бомби зі сльозогінним газом, від них неможливо дихати, тож ми змушені були тікати.
Виявилося, що херсонці дуже добрі, чутливі й спроможні на співчуття, емпатію і кожен хоче допомогти чим може.
Мої сусіди щодня годують тварин у дворі: бездомних і тих, кого залишили господарі, коли їхали. Зараз дуже важко щось купити, важко знайти м’ясо для корму. Але вони щодня десь знаходять їжу — хоч ціни зросли десь втричі на все. Я допомагаю їм грошима, коли можу.
Також тут багато літніх людей, яких покинули. Вони погано чують і бачать, деякі навіть не розуміють, що почалася війна. Ось, наприклад, виходить жінка у слуховому апараті, бачить військових і запитує: а це що військові навчання якісь? Але сусіди доглядають за такими людьми, ми у вайбері списуємося і домовляємося, хто віднесе їжу, хто провідає. Знаю, що є зрадники і сепаратисти, але я жодного разу їх не зустрічала. Серед мого кола таких немає.
Люди приносять у двір з власних городів м’яту, виноград, персики, базилік, обмінюються і допомагають одне одному з готівкою. Здається, що це дрібниці, але це так багато значить для мене.
Ті, у кого вдома є інтернет, роздають свої логіни та паролі сусідам, щоб вони не бігали по декілька разів на день під крамницю, полювати на вайфай, а могли під під’їздом подивитися новини.
Люди виходять на суботники, прибирають, саджають квіти. Хто має, приносить розсаду і цибулини рослин, обмінюються ними, діляться. Моя мама теж приносила. Коли все висадили, я помітила, що цього року клумби більш доглянуті, ніж рік тому.
Легше, коли тримаєш себе у «тут і тепер» і у справах зосереджуєшся на майбутньому.
Перехід на українську
Я дуже комплексувала раніше [до 2014 року — ред.], мені здавалося, що коли я читаю українською, у всіх навколо в’януть вуха, що це неприємно для оточення — для мене це схоже на привселюдний спів без таланту.
Мені завжди імпонувала українська, хотілося нею милуватися та зачаровуватися. Але я навіть не намагалася спробувати розмовляти, бо мені було ніяково, соромно, що вимова далека від ідеальної.
У 2014 році, коли анексували Крим, у мене почалося відторгнення російської, я майже припинила дивитись фільми з російським дубляжем, перейшла на англійський та український. Також припинила слухати російську музику, бо від неї нудило. У цей же час змінила мову на всіх пристроях на українську або англійську. Але мені ще було зручно розмовляти російською. На українську або англійську переходила тільки за кордоном, коли десь поблизу бачила росіян — дуже не хотілося, щоб вони прийняли нас за своїх.
Через кілька тижнів після 24 лютого цього року я зрозуміла, що більше не хочу розмовляти російською. Це йшло зсередини — стало гидко розмовляти мовою ворогів, особливо після звірств у Бучі, Ірпені, Маріуполі. Я відчула, що мені навіть байдуже, наскільки досконало звучатиме моя українська.
Почала спочатку листуватись у месенджерах українською. Всіх, з ким переписувалася, попросила, щоб виправляли мене, коли побачать помилку. Спочатку відчувала, що мені бракує слів, але щодня роздивляюсь словник синонімів, і це допомагає. Далі — почала розмовляти у крамницях із продавчинями, які мене зовсім не знають.
У Херсоні майже всі відповідають українською, коли до них теж так звертаються. Це допомогло, щоб зруйнувати мовний бар’єр. Потім почала розмовляти із двома україномовними друзями, які мене підтримали. Було спочатку важко, але це питання звички. Вони теж не сміялись, а виправляли мене коректно. З родичами я ще розмовляю російською, хоч і листуюсь українською — це для мене найскладніший крок, напевно.
Взагалі, коли я так поступово переходжу на українську, то відчуваю особисті зміни зсередини — наче стаю більш м’якою, більш ввічливою, чутливою. Не просто описую події, а забарвлюю їх почуттями.
Надія на звільнення
Іноді бувають такі погані дні, коли здається, що нас ніколи не визволять, що Херсон буде розбомблений як Маріуполь, що немає куди тікати, і ми сам на сам із ворогом у пастці. Час від часу втрачаю надію і нема за що триматися, всі сподівання здаються ефемерними.
Після Оленівки, Маріуполя, після того, як ми дізналися, як катували наших полонених — ми були пригнічені, люди перестали виходити з домівок. Після таких новин з’явилася зневіра, я відчувала себе у повній темряві, важко себе з цього витягнути. Але треба щось робити, продовжувати те, що робив до цього. Якщо духом впав — то пропав.
Триматися мені дуже допомагає йога, медитація і фізичні вправи. Відтискаюся так, що не залишається сил на емоції. Так, хочеться просто лягти і не вставати, але це фатальна помилка, бо важко з цього стану вийти.
Моя 70-річна мама займається йогою разом зі мною, — втомлюється, але настрій стабільний.
Щодня мені пишуть друзі та родичі з підконтрольної території і запитують, як справи. Це потужна підтримка, без зв’язку було важко, було відчуття, що нас не існує. Щодня я обов’язково знаходжу і перераховую щось, за що можна бути вдячною: що жива, батьки живі і не хворіють, що є де жити, є, що їсти, що у мене такі прекрасні друзі, котрі працюють і заробляють на безпілотники та байрактари. Радію, коли нам передають гарну зброю, коли ЗСУ просувається у наш бік, коли багато втрат у ворога.
