У Харкові десятки волонтерів об’єдналися в організацію «Kharkiv Help», аби розвозити гуманітарні пакунки та медикаменти людям, які постраждали від обстрілів, і допомагати лікарням. Та найголовніше завдання об’єднання — евакуювати людей із тимчасово окупованих територій області.
Музей війни на Північній Салтівці
Олексій Масло — родом із Харкова. Останні роки чоловік жив у Києві, працював промисловим дизайнером, розвивав свій бренд одягу «SHWK Clothing», а також допомагав розробляти колекції іншим людям.
21 лютого приїхав до Харкова навідати маму та друзів. А через декілька днів почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну.
Ранок 24 лютого був у Харкові гучним: почалася паніка, люди масово покидали місто. О 8:30 Олексій зателефонував батьку, який жив у селі Руські Тишки, за 10 кілометрів від російського кордону. Сказав, що почалася війна. За пів години зв’язок із батьком зник, село потрапило у тимчасову окупацію. Забрати його з окупованої території вдалося лише через 73 дні.
Олексій вирішив залишитись у Харкові та волонтерити, адже тут живуть усі його рідні та близькі. Пригадує, що в перші дні війни над містом літали літаки та скидали бомби.
«Не було дня, щоб щось не вибухало. Я живу біля Північної Салтівки, наразі цей район — харківський музей війни, його обстрілюють майже щодня. До війни там проживали 200 тисяч людей. Наразі тут немає жодної вцілілої будівлі».
Через вибухи люди постійно жили у підвалах, дехто піднімався до квартири лише раз на тиждень. Коли прильоти з кожним днем ставали ближчими, багато жителів покинули місто.
«Хвости від касетних бомб падали за 10 метрів від нашого будинку. У нас панорамний вид із вікна квартири, видно весь горизонт. Щовечора я бачив спалахи та чув бої, адже російські війська стояли за 2 кілометри від Харкова: місто було у напівкільці».
Нагодувати під обстрілами
Олексій Масло побачив в одному із пабліків, що шукають волонтерів, заповнив анкету та вказав, що має авто з повним баком бензину. На той час палива у місті вже майже не було.
Спочатку разом з іншими волонтерами почав годувати військових, поліцейських та працівників СБУ. Усі продукти купували за власні кошти, а також діставали залишки зі своїх морозильних камер. Усе це розвозили містом до місць дислокації силовиків. Працювати доводилося під постійними обстрілами.
«Одного разу ми ввечері їхали з їжею по місту і бачили, що скрізь щось горить, було чути постріли. Нас зустріли військові і розвернули, адже за 200 метрів від нас йшов міський бій. Також ми були за рогом, коли ракета влучила у Палац праці. Було гучно, скрізь вилітали вікна та сипалася штукатурка».
Від вибухів у багатьох районах Харкова зникло світло та вода, вимкнули ліфти.
Волонтери щодня приїжджали на Північну Салтівку, ходили по підвалах та шукали людей, яким потрібна допомога: їжа або медикаменти. Фіксували адреси та контакти, а згодом напрацювали власну «карту допомоги». Роботу ускладнювало те, що на районі не було мобільного зв’язку.
«Я думаю, що коли почнуть відкривати квартири у місті, то знайдуть багато померлих паралізованих людей, яких родичі залишили, коли покидали Харків. Були ситуації, коли ми приїжджали і бачили, що люди вижили тільки завдяки тому, що про них дбали сусіди».
Олексій додає, що неодноразово просив людей евакуюватися з міста.
«Я постійно чув слова: ми нікому не потрібні, немає грошей, немає де жити. Я казав: я ж до вас приїхав, значить це — неправда, що ви нікому не потрібні. Були можливості вивозити людей у безпечніші місця, але багато відмовлялися».
Згодом у Харкові з’явилося багато волонтерських організацій, які почали адресно допомагати постраждалим. У цей же час ЗСУ відтісняли окупантів від міста, тому Олексій разом з іншими волонтерами почав розвозити допомогу людям у Харківську область.
У березні Олексій Масло зрозумів, що вже не може волонтерити за власні кошти, вирішив просити підтримки у людей. Також заснував об’єднання харківських волонтерів «Kharkiv Help», яке займається евакуацією, доставляє їжу та медицину у зони бойових дій та лікарні.
Організація співпрацює з благодійними фондами «Шлях України», «Eventroom» та «Etoc». Називають себе «волонтерським караваном».
«Спочатку купували багато їжі військовим та постраждалим цивільним. Згодом почали витрачати гроші на підтримку ЗСУ: купували амуніцію. Ну і вивозимо людей з окупованих територій».
Перша евакуація — врятувати тата
Протягом 20 днів війни від батька Олексія не було жодних новин.
Чоловіка вийшов на зв’язок, коли ЗСУ почали наступ у напрямку села Руські Тишки. Загалом ця зона перебувала в окупації протягом 73 днів. Під час обстрілів у батьківський будинок двічі прилітали снаряди, чоловіку поранило руки, ноги, спину та нирку.
«Тато деякий час пораненим знаходився між українськими та російськими позиціями. Місцеві допомогли йому дістатися до української сторони. Ми постійно були на зв’язку з медиками та військовими, всі вже були у курсі цієї ситуації. Операція з його евакуації тривала 20 годин. Коли я зустрів батька у Харкові, то відвіз до лікарні, де йому зробили три операції. Зараз я вивіз його з міста у безпечне місце. Також вмовив поїхати і маму».
Олексій розповідає, після евакуації батька вони вирішили допомагати іншим людям, які хотіли покинути тимчасово окуповані території.
«Ми налаштували роботу, нам дали «зелене» світло військові і ми почали їздити у Руські Тишки забирати інших людей».
«Дорога життя»
Перша масштабна евакуація «Kharkiv Help» відбулася разом із «волонтерським караваном» завдяки чеському фонду «Helping to leave», який допомагає українцям виїхати з окупації. Фонд має своїх координаторів, які опікуються переміщенням людей в окупованих зонах.
«Ми отримали заявку від цього фонду, що потрібно вивезти 200 людей з окупації, і так вийшло, що в той день ми вивезли 1500. На початках ніхто не знав, що робити та як правильно діяти. Зараз ми більш злагоджено працюємо з місцевою владою, а з військовими взагалі ніколи не було проблем».
Щопонеділка «волонтерський караван», який складається із декількох десятків автівок, виїжджає на евакуацію до сірої зони. Це територія між українськими та російськими позиціями.
Списків людей, яких потрібно вивезти з окупації, немає. Щопонеділка люди збираються біля російського блокпосту у надії виїхати на підконтрольну Україні територію. Більшість із них — мешканці Харківської області, але є і ті, хто приїхав з Луганської.
Сотні автівок збираються у колони, люди проходять фільтрацію. Кому пощастить — випустять.
«Складність у тому, що немає жодної комунікації з тією стороною, ми не розуміємо, скількох випустять і чи випустять взагалі. Ми їздимо, бо там є люди. Пропускають їх до певного часу. Для прикладу: стоять 600 машин, вони 400 випустять а 200 — розвернуть назад. Є люди, яких із шостого разу випускають. Зазвичай пропускають старших людей, жінок та дітей».
Тих, кому вдалося пройти російський блокпост та фільтрацію, українські волонтери чекають у сірій зоні — на дамбі, що за 50 кілометрів від Харкова. Це — єдиний шлях, яким можна вибратися з окупації у тому регіоні. Йти потрібно пішки вузьким місточком, адже дамбу підірвали і авто там не проїде. Волонтери зустрічають людей та допомагають їм нести речі. Тих, хто не може йти самостійно, везуть у кріслах колісних. Багато жінок несуть на руках дітей та немовлят.
«З нашої половини через дамбу треба йти десь 2 кілометри. Наші волонтери ходять туди-сюди по 10-15 разів. Можемо працювати хоч до пізньої ночі, але від нас нічого не залежить: та сторона перестає випускати людей і все».
«Волонтерство не закінчується на тому, щоб вивезти людину з небезпечної зони, висадити її біля зупинки та поїхати назад. Людині треба пояснити, де вона може знайти допомогу, сконтактувати її з волонтерами, які займаються шелтерами або евакуацією в інші регіони країни».
Сіра зона — небезпечна, евакуаційна група часто потрапляє під обстріли, тому волонтери мають свої «швидкі» та парамедиків.
«Одного разу під час евакуації тричі обстріляли з «Градів» зону посадки людей. Було страшно, ми ховали дітей в окопи, накривали їх собою. Прилітало дуже близько. Зараз, якщо ми чуємо вильоти, то вже нікого немає в зоні евакуації: забираємо людей в автівки та швидко їдемо».
Не покидати домівку під обстрілами
Наразі під час евакуації «Kharkiv Help» задіює 27 машин і близько 60 людей. На евакуацію приїжджали карети швидкої допомоги з Норвегії. Також їх супроводжують волонтери Товариства Червоного Хреста України.
Протягом 13 масштабних евакуацій «волонтерському каравану» вдалося вивезти 13 тисяч людей. Окрім цього, волонтери «Kharkiv Help» евакуйовують людей із населених пунктів, де відбуваються бойові дії. Теж небезпечна робота:
«У деяких селах, куди їздимо, часто стріляють із мінометів, доводиться вискакувати з автівок та ховатися в окопи. Тому важко знайти людей з хорошою нервовою системою, які погодяться постійно їздити у зони бойових дій».
Олексій розповідає, що приїжджаючи до таких сіл, волонтери часто зіштовхуються з тим, що люди не хочуть покидати свої домівки. Для прикладу, одна з бабусь жила під обстрілами, бо тримала вдома кіз і не хотіла їх залишати.
«Були випадки, коли під час обстрілів вмовляли сім’ю з дітьми виїхати. Натоді від будинку їхніх сусідів залишився лише фундамент».
Також додає, що часто люди, які живуть на тимчасово окупованих територіях, бояться звідти виїжджати звідти, бо не знають, що відбувається на підконтрольній Україні території.
«Багато людей, які приїжджають на нашу територію вірять, що у Києві «ходять» рублі. Бо їм там так розказують в окупації».
Знайти постійне джерело фінансування
Штаб працює завдяки тим ресурсам, які знаходить самостійно. Зазвичай це допомога громадських організацій, різноманітних фондів та небайдужих людей. Однак Олексій зазначає, що без стабільного джерела фінансування — складно, тому шукають постійних спонсорів.
Для прикладу, одна евакуація коштує приблизно 150-160 тисяч гривень, враховуючи пальне та необхідні витрати. Також евакуаційні автівки ламаються, на ремонт потрібні гроші. Так само, як і на оренду волонтерського складу з медикаментами, їжею та іншою допомогою, яку розвозять по області.
Окрім евакуації на Харківщині, «Kharkiv Help» готові зайнятися донецьким та херсонським напрямками.
«Зараз обговорюємо цю можливість із нашими кураторами, які працюють у чеському фонді. Ще хочемо зробити шелтери у Дніпрі, аби вивозити туди людей. Взимку варто очікувати великого потоку людей — не буде опалення в області, води і газу, треба готуватися».
Олексій каже, що їхнє волонтерське об’єднання готове працювати до перемоги:
«Коли сьогодні ти їдеш вулицею і все добре, а наступного ранку її просто немає через обстріли, то розумієш: вони не зупиняться. Краще бути ефективним там, де потрібен».
