Fight For Right — організація, яка до повномасштабного вторгнення займалася захистом прав людей із інвалідністю в Україні. Однак, як і багато представників третього сектору, після 24 лютого змінила вектор діяльності.
Сьогодні, окрім правозахисту, команда організації всебічно допомагає людям із інвалідністю — медикаментами, необхідними асистивними технологіями та пошуком тимчасового житла. І — найголовніше — вивозить їх з-під обстрілів.
Як відбувається евакуація людей із інвалідністю та які виклики для них створила війна, — в інтерв’ю розповідає Вікторія Харченко, менеджерка з адвокації громадської організації.
Їхати чи не їхати
Попри оголошену евакуацію із зон бойових дій, деякі люди відмовляються це робити. Переважно йдеться саме про старших людей та людей із інвалідністю. Чому?
Це комплекс факторів. Передусім, деяким людям психологічно важко залишити дім. Зіштовхуюся з цим у власній родині, адже мої бабуся та дідусь теж не хочуть їхати з тимчасово окупованої області саме з цієї причини. Однак вагому роль відіграє й те, що людям старшого віку та людям з інвалідністю потрібно докласти більше зусиль, щоб виїхати. Часом для евакуації треба доступний транспорт, який, зокрема, є в організації. Але все можливо.
Хочеться також наголосити: не лишайте домашніх улюбленців під час евакуації. Без людини вони, найімовірніше, не виживуть.
Інші причини — це зневіра або розпач. Кейс-менеджери нашої організації часто виступають як психологи, пояснюючи, чому так важливо виїхати. Це може врятувати життя. До того ж якщо не виїхати, є ризик залишитися без води та інших комунікацій, як це було у звільненому Ізюмі. Місцеві тижнями перебували у місті без засобів для життя, ніби повернувшись у минуле.
А коли людині напряму пропонують допомогу з виїздом, але вона цього не робить? Це «ступор», страх невідомого?
Так, це теж поширена історія. Пригадую випадок, коли Чернігів був в облозі. Ми п’ять разів пропонували чоловіку виїхати з міста, але в останню мить той відмовлявся. Так і не виїхав — пережив блокаду та продовжує мешкати у місті.
Оскільки найчастіше відмовляються їхати саме дорослі люди, я думаю, що варто впливати на них через дітей. Ті можуть пояснити батькам, що бажають їм кращого, і що життя цінніше за будь-яке господарство.
Однак психологи стверджують, що потрібно поважати вибір кожного й не тиснути на людину, навіть якщо йдеться про рідних.
Погоджуюсь. Це складна проблема, оскільки з одного боку ти хочеш врятувати життя близьких, з іншого — маєш дослухатися до їхніх бажань. Так, ми та наші батьки є різними людьми, і кожен має робити власні рішення. Однак можна пробувати впливати через раціональні твердження. Я постійно нагадую своїм рідним в тимчасовій окупації, що скоро зима, і будь-якої миті вони можуть залишитися без комунікацій. Рідні обіцяють, що подумають про це, проте досі не виїхали. Схоже, маю змиритися з їхнім рішенням.
Як цей процес відбувається для людей з інвалідністю?
Оскільки люди з інвалідністю — це неоднорідна група, евакуація у всіх відбувається по-різному. Умовно їх можна розділити на три великі групи:
- Люди з інвалідністю, які проживають у закритих інституціях (інтернати, геріатричні пансіонати тощо).
Це місця несвободи. Часто люди позбавлені дієздатності або мають часткову дієздатність, тож потребують стороннього догляду. У таких випадках саме держава несе відповідальність за людей і має їх евакуйовувати. Частково це відбувається, однак оскільки евакуація цілих закритих інституцій є важким процесом, це потрібно було зробити ще до 24 лютого — коли тільки стало відомо, що є загроза вторгнення.
Держава не вивчила попередніх уроків. Війна триває з 2014 року, і евакуація людей з інвалідністю вже відбувалася. Однак процес досі не налагоджений, тому не всі інтернати вивезли. Найбільше їх у Херсонській області, й частина закладів перебуває в тимчасовій окупації.
- Люди з інвалідністю, які проживають самі або з родичами та потребують догляду.
Їм важко піклуватися про себе, тому, швидше за все, щодо евакуації вони опираються на рішення, яке ухвалюють їхні близькі.
- Люди з інвалідністю, які можуть жити самостійно.
Вони самі вирішують, евакуюватися їм чи ні, однак через погану міську інфраструктуру все одно можуть потребувати сторонньої допомоги.
Як відбувається евакуація
Як ваша організація допомагає з евакуацією людей з інвалідністю?
Сьогодні маємо два основні напрямки діяльності:
Адвокаційна робота. Ми, зокрема, фокусуємося, щоб під час післявоєнної відбудови права людей з інвалідністю були включені в нові стратегії та політики, щоб реформа деінституалізації (реформа інтернатних закладів) була в центрі уваги держави на найближчі роки, а також фіксуємо воєнні злочини проти людей з інвалідністю. Адвокація була нашим основним напрямком роботи й до повномасштабного вторгнення, ми лише переформатувалися на вимогу часу.
Допомога людям з інвалідністю. До неї входить:
- евакуація — звичайна або машинами швидкої допомоги;
- забезпечення медикаментами та асистивними технологіями: кріслами колісними, милицями, слуховими апаратами тощо;
- психологічна та юридична допомога.
Щодо евакуації, то вона буває двох типів: звичайна та машинами швидкої допомоги. Під час звичайної ми транспортом вивозимо людей з кріслом колісним та всіх тих, кому важко пересуватися. Але буває евакуація машинами швидкої, коли процесом опікується команда парамедиків. Нещодавно у нас була евакуація чоловіка з Бахмута після інсульту. Парамедики вивозили його під обстрілами. Всі сусіди проводжали чоловіка й раділи, що той їде.
Це найважчий тип евакуації. Людина не може пересуватися ні сидячи, ні стоячи. Її потрібно транспортувати здебільшого лежачи, ще й в дорозі може знадобитися медична допомога.
У таких випадках переважно йдеться саме про старших людей. Спершу було багато медичних евакуацій з Харківщини за кордон. Тепер — із Донецької області на захід країни або в інші більш безпечні громади. Дуже часто люди з інвалідністю під час таких евакуацій кажуть, що вперше за 10 років вийшли за межі дому. Від цих слів у мене мурашки по шкірі.
Як ви отримуєте запити на допомогу?
У нас є гаряча лінія та форма запиту на сайті, на які звертаються люди. Ми обробляємо запити й визначаємося, як їм допомогти:
— потрібен наш транспорт, чи достатньо перевізників, з якими ми працюємо;
— звідки запит: це окупована, неокупована чи звільнена територія;
— є куди їхати чи потрібно шукати тимчасове житло.
З Донецькою областю у нас більш-менш налагоджений процес евакуації. Один раз на тиждень туди їздить автомобіль і забирає людей. Якщо немає куди їхати, людей розміщують у Дніпрі, де працює наша кейс-лід Ольга Брайченко. Далі людина приймає рішення щодо того, залишатися на місці чи їхати на захід України або за кордон.
На сьогодні найбільше запитів надходить з Запоріжжя, оскільки регіон постійно обстрілюють. Туди теж регулярно їздить наш транспорт.
Однак найважча ситуація з евакуацією з окупованих територій. У цьому випадку досліджуємо, чи взагалі випускають з регіону, якщо так — то куди. У нас є кілька перевірених перевізників, з якими вже виїжджали люди з інвалідністю. Але ситуація постійно змінюється. Наприклад, два дні тому виїзд з Херсона був, а сьогодні вже потрібно дізнаватися.
Скільки людей з інвалідністю вже вдалося вивезти?
На сьогодні ми врятували 4165 людей, 1316 запитів у процесі. Це не обов’язково запити саме про евакуацію: можуть бути прохання про медикаменти або «асистивку».
Загалом ми евакуйовуємо людей з першого дня повномасштабного російського вторгнення. Орієнтуємося на зони активних бойових дій, відповідно, запити звідти обираємо як пріоритетні.
Чи допомагають вам іноземні партнери?
Так, маємо іноземних донорів, які роблять евакуацію можливою. Активно донатять люди з інвалідністю з усього світу на платформі GoFundMe, щоб в українців з інвалідністю була змога врятуватися. Також із евакуацією допомагають Google org, The Nippon Foundation та Lush. Завдяки останнім ми можемо допомагати дітям з інвалідністю та вагітним з інвалідністю.
З першого дня повномасштабного вторгнення нас підтримують й американські організації — World Institute on Disability та The Partnership for Inclusive Disaster Strategies. Вони всі роблять нашу роботу можливою.
Що найважче в евакуації людей з інвалідністю?
Знайти житло, яке буде зручним для людей з інвалідністю. Доступного помешкання дуже мало і воно дороге. Попри це, ми всіма силами намагаємося його шукати. Уточню: йдеться саме про тимчасове житло, а не постійне.
До речі, одна з причин, чому люди з інвалідністю не хочуть залишати будинки, — це питання «А де я буду жити?». Вдома ти вже звик до інфраструктури й більш-менш знаєш, що до чого. А наскільки нове житло буде архітектурно доступним, не знає ніхто.
Провал чи ні?
Скільки в Україні людей з інвалідністю?
До вторгнення офіційно нараховувалося 2,7 мільйона людей, хоча ця цифра значно більша. Війна — це завжди багато поранених, тому сьогодні людей з інвалідністю стає більше. Не обов’язково йдеться саме про фізичні порушення, адже ще є психосоціальна інвалідність, до якої відносять депресії, ПТСР та інші порушення. Можна уявити, як багато людей матимуть різні проблеми з емоційним здоров’ям, враховуючи те, що активні бойові дії тривають нині.
Що з цим робити? Потрібно вже будувати таку систему, щоб люди мали якнайшвидший доступ до послуг з різних видів реабілітації. Інвалідність — це не кінець життя. Держава та люди навколо повинні сприяти тому, щоб людина з інвалідністю відчувала себе повноцінним членом суспільства.
Це рух у двох напрямках: людина, що отримала інвалідність, вчиться приймати нову реальність, робить кроки назустріч, а держава та суспільство готові їй допомогти на цьому шляху.
Тут доречно згадати про повоєнну відбудову. Вже з’являються проєкти та ініціативи щодо створення нового житла. Варто відразу відбудовувати так, щоб це було зручним для всіх.
Що допомагає прийняти інвалідність?
Завжди раджу звертатися за психологічною допомогою, якщо в цьому є потреба. Сьогодні існує багато безплатних консультацій, гарячих ліній тощо. Тільки важливо, щоб це був спеціаліст, який працює саме з темою інвалідності.
На прийняття впливає й те, як сьогодні поводяться наші військові. Ми вперше живемо у період, коли спостерігаємо за війною у прямому ефірі. Військові пишуть у соцмережах про свої травми, виставляють фото «до» та «після». Це створює позитивне інформаційне поле. Ти думаєш: «Окей, він втратив ногу чи руку, але вже ходить на милицях та посміхається. Значить, у цьому немає нічого катастрофічного».
Нормалізація різних досвідів інвалідності дуже помічна. Я знаю, про що говорю, оскільки сама маю інвалідність. Раніше ні про яке прийняття взагалі не йшлося, тому моє ставлення зумовлене тільки завдяки моїм батькам та оточенню. Сьогодні є інші дієві шляхи до прийняття.
На початку розмови ви казали, що «держава не вивчила своїх уроків». Тобто можемо констатувати, що з евакуацією ми не справилися?
Поясню одним прикладом. На сайті Міністерства соціальної політики є довідкова інформація про евакуацію з Донецької області, в якій вказані контакти громадських організацій. Нас радять Міністерство охорони здоров’я та Червоний Хрест України — організація, яка була створена допомагати державі у наданні гуманітарної допомоги під час збройних конфліктів та в мирний час. Поки ми евакуйовуємо людей з-під обстрілів на Донеччині, вони розповідають історію, як героїчно вивезли маму з дитиною з Львівської області.
Системні проблеми з евакуацією існують, попри те, що війна триває понад 8 років. За цей час держава мала змогу продумати та організувати реальні стратегії евакуації у випадку бойових дій.
Без волонтерів було б скрутно?
У нас дуже потужний волонтерський рух. З першого дня він працює 24/7. Ми за короткий термін зібрали на три «Байрактари». Про що ще казати?
Видимість людей з інвалідністю в умовах війни змінилася?
Сталися великі зміни у самій спільноті людей з інвалідністю. Раніше, коли ми робили просвітницькі проєкти, мріяли, щоб люди з інвалідністю гуртувалися, виборювали права власними силами. Війна показала, що спільнота не тільки стала проактивною, а й може допомагати самій собі та іншим.
Люди усвідомили, що мають право та ресурси самостійно брати відповідальність за своє життя. Тому важливо продовжувати говорити про людей з інвалідністю. Що голосніше ми говоримо, то краще нас видно.
