Домівка волонтера Товариства Червоного Хреста Дениса Петренка розташована в тимчасовій окупації. Хлопець відвіз рідних у безпечне місце, а сам повернувся до Харкова, аби розвозити необхідні речі постраждалим та надавати першу медичну допомогу.
Місто перебуває під постійними обстрілами, тому хлопець працює 24/7, часто ночує в офісі та мріє одного дня повернутися додому.
Не залишати поранену на вулиці саму
17 квітня Харків гримів від вибухів. Волонтер Товариства Червоного Хреста України Денис Петренко у складі загону швидкого реагування збирався на виїзд у віддалений район міста: треба було відвезти постраждалим гуманітарну допомогу. У такій групі волонтери відвозять потрібні речі людям, допомагають із евакуацією та надають першу медичну допомогу, якщо є така необхідність. Зважаючи на те, що Харків щодня обстрілюють, роботи мають багато та чергують цілодобово.
Волонтери виїхали двома автомобілями, зупинившись біля одного з готелів, аби підібрати ще одну людину. Аж раптом почався обстріл і декілька снарядів влучили у приміщення готелю та у двір.
Коли під’їхали ближче, побачили страшну картину: у купі битого скла лежали поранені чоловік та жінка, навколо них метушилися люди. Жінці вже хтось встиг накласти на поранену ногу турнікет, чоловіку також надавали першу допомогу. Денис підбіг до пораненої і допомагав медику, який вже там був, забинтовувати їй рану.
Як тільки приїхала «швидка», знову пролунали вибухи. Під звуки обстрілів та дзеленчання розбитого скла люди бігли ховатись у різні приміщення.
Хтось забігав через двері у під’їзд будинку, а комусь довелося заскакувати до кав’ярні через вікна, в яких натоді вже не залишилося шибок.
Вибухи продовжувалися. На вулиці із пораненими залишився Денис, він притискав рукою рану на нозі жінки. Вона ж відчайдушно закривала голову сумочкою та міцно вп’ялася рукою хлопцю в плече. Поруч у калюжі крові кричав поранений чоловік — Денис просив його не підводитися.
Коли вибухи стихли, поранених повантажили у карету «швидкої» та відвезли до шпиталю, а екіпаж Червоного Хреста повіз гуманітарний вантаж, як і планували. Волонтери вже добряче запізнювалися, під дощем їх зачекалися люди.
Щодня у загоні швидкого реагування Денису доводиться працювати у небезпеці. Однак під такий сильний обстріл — із битим склом, кров’ю та пораненими — потрапив уперше. Каже, що після того, як інтернетом поширилося відео, де він під час вибухів надавав допомогу пораненій жінці, люди розділилися на два табори: одні записали його в герої, інші критикували за порушення правил. Адже, згідно з протоколами безпеки, хлопець повинен був у першу чергу подбати про себе та заховатись у будівлі.
«Я залишився із жінкою, адже тримав рукою їй рану, не можна вже було відпускати, — каже Денис. — Окрім того, вона дуже злякалася, не хотів залишати її саму».
Чому вирішив стати лікарем
Денис Петренко — волонтер Товариства Червоного Хреста у Харкові, а також інструктор з мінної безпеки та інструктор з першої медичної допомоги.
Народився на Харківщині, там і пройшло його дитинство. Населений пункт не називає, адже зараз він у тимчасовій окупації.
Денис — медик за освітою, вибрав медицину, адже у дитинстві часто хворів та багато часу проводив у лікарнях. Якось відчув, що хоче бути саме лікарем.
«У дитинстві я хворів та багато часу проводив у лікарнях. Лікарі мене постійно мучили, тому я вирішив, що як виросту, теж стану лікарем. Щоб мучити інших», — жартує хлопець.
Після закінчення медколеджу отримав фах фельдшера та хотів працювати на «швидкій», але рідні переконали продовжити навчання. Тому у 2017 вступив до Луганського державного медичного університету, який через тимчасову окупацію міста із Луганська переїхав до Рубіжного. Вчився на лікаря.
«Я вибрав саме цей навчальний заклад, адже Рубіжне — затишне та привітне містечко. І люди там дуже привітні….були», — говорить Денис.
Російські військові майже повністю зруйнували містечко, після постійних обстрілів там не залишилося жодного вцілілого району.
Однак під час студентського життя Дениса все було по-іншому. Коли хлопець приїхав заселятися до гуртожитку, то побачив, що частину першого поверху будівлі займало Товариство Червоного Хреста України. Вирішив, що це для нього знак, адже ще у коледжі він волонтерив, збирав їжу для майданівців під час Революції Гідності та допомагав переселенцям.
Так Денис став волонтером Товариства Червоного Хреста України та долучився до місцевого загону швидкого реагування у Рубіжному. Хоча вступив до ГШР ще у 18 років, коли вчився у медколеджі.
Поєднував навчання в університеті, волонтерство та постійні тренінги із надання першої медичної допомоги.
«Головне наше завдання — це піклуватися про людей, надати їм першу допомогу та зробити все можливе, аби полегшити їхні страждання», — каже хлопець.
У загоні швидкого реагування волонтери розвозили гуманітарну допомогу людям, проводили навчання з надання першої медичної допомоги, чергували під час проведення масових заходів, тощо. Товариство співпрацює із поліцією, «швидкою» та рятувальниками. Загалом волонтери намагалися долучатися всюди, де потрібна була підтримка та допомога.
Через деякий час Денис перевівся до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, у Сіверодонецьк. Зрозумів, що вивчитися на лікаря йому буде важко. Тепер освоює спеціальність «Фізична терапія, ерготерапія» та продовжує волонтерити.
Покинув домівку із дорожньою сумкою та рюкзаком
Велика війна застала Дениса у Лисичанську, був там у волонтерських справах. Каже, що вибухи неподалік було чути ще до 24-го лютого.
Спочатку зателефонував старший брат, просив, щоб я звідти їхав додому, бо треба була допомога. Потім вже дзвонила мама. Денис купив квитки і поїхав додому на Харківщину. Це ще був не евакуаційний, а звичайний потяг.
До 18-го березня Денис був удома з рідними, але з кожним днем у населеному пункті ставало все небезпечніше. Тому одного дня на евакуаційному потязі з Краматорська вивіз маму з бабусею у безпечніше місце — на захід України. Рідні просили залишитися з ними, адже волонтери потрібні скрізь, але хлопець вирішив повернутись на Харківщину.
«Я відчув, що повинен бути там і допомагати», — пояснює Денис.
З дому поїхав з однією дорожньою сумкою та рюкзаком.
До Харкова приїхав 20 березня, відтоді працює у загоні швидкого реагування 24/7. Каже, роботи так багато, що волонтери часто ночують в офісі.
Після 24 лютого робота у Товаристві Червоного Хреста України трохи змінилась. Якщо раніше волонтери розвозили гуманітарний вантаж і проводили навчання із надання першої медичної допомоги, то зараз, окрім цього, допомагають евакуйовувати людей та надають допомогу постраждалим.
Через небезпеку багато волонтерів лишаються працювати в офісі
До 24 лютого у Товаристві Червоного Хреста Харкова було до 15 волонтерів та співробітників. Наразі у команді більше 200 людей.
Робота — небезпечна, адже місто та область щодня обстрілюють. Зруйновані тисячі об’єктів інфраструктури, серед яких — понівечені житлові будинки, школи та лікарні. Також щодня внаслідок обстрілів гинуть та отримують поранення десятки людей, зникає водопостачання та електрика.
Щоб допомогти постраждалим, волонтерам доводиться працювати під обстрілами, у бронежилетах та касках. Кожного дня потрібно відвезти їжу та медикаменти, а якщо є необхідність — надати першу медичну допомогу.
У небезпечні та віддалені райони міста їздять підготовлені та досвідчені волонтери, які знають, як реагувати на різноманітні ситуації. Стажерів беруть з собою на спокійніші виїзди.
Стресові ситуації бувають майже щодня. Зберігати спокій дуже важко, але волонтери мають психосоціальну підтримку, а також підтримують один одного.
Однак не всі можуть звикнути до роботи під час вибухів. Є люди, які після першого виїзду кажуть, що краще допомагатимуть в офісі.
«Звісно, що у загін швидкого реагування відразу ніхто нікого не відправить. Але і під час розвозу гуманірки Харковом бувають різні ситуації, тому люди часто після першого ж виїзду відмовляються їхати знову, залишаються допомагати в офісі», — розповідає хлопець.
Евакуація під обстрілами
Окрім гуманітарної допомоги, іноді волонтерів просять прийти на поміч із евакуацією людей із небезпечних населених пунктів області. Коли отримують такий запит, беруть бронежилети та виїжджають. Одного разу їх попросили допомогти евакуювати 17 людей із населеного пункту. Дві брендовані автівки з емблемами організації виїхали на допомогу.
“Трішки було не по собі, бо поблизу постійно «гриміло»”, — пригадує хлопець.
Спочатку волонтери забрали на одній локації 10 людей, потім дорогою швидко підібрали решту. Повертаючись додому, якраз розминались із ще однією колоною волонтерів, коли зовсім поруч вистрілив танк. Не знати, в кого він цілився: в Денисову чи в іншу колону. Одного чоловіка поранило осколком. Поки автівка на великій швидкості виїжджала з небезпечної ділянки, Денис забинтовував пораненому плече.
Одного разу евакуаційну колону помітили і почали обстрілювати з мінометів. Один снаряд упав зовсім поруч і одну з автівок пошкодило уламками. Тоді вдалося дістатися до міста без жертв та евакуювати більше 50 людей.
«Загалом ми не працюємо там, де є небезпека, постріли або вибухи. Ми — не бойові медики, а звичайні волонтери. Тому у нас немає броньованих машин, ми не носимо зброї. Маємо каски та декілька бронежилетів. Головний наш захист — це наша емблема та символіка. Але, як бачимо, це не завжди нам допомагає: у нас нещодавно один екіпаж потрапив під обстріл, люди отримали контузію», — розповідає Денис.
Задля безпеки волонтери ніколи не працюють по одному, завжди є водій та штурман. Також гуманітарний вантаж їздить із супроводом — ще однією машиною із волонтерами. Вони допомагають усе розвантажити, а також надати першу медичну допомогу, якщо на місці є постраждалі.
Денис каже, що найбільше переживає за людей, аби довезти їх неушкодженими та встигнути надати допомогу. Нести відповідальність за їхнє життя — найважче. За себе не хвилюється.
Розвертають на блокпостах, але ми повертаємось
Нещодавно Міжнародний Комітет Червоного Хреста звинувачували у тому, що вони «нічого не роблять», а його очільник Петер Маурер перед фотокамерами тиснув руку міністру закордонних справ Росії Сергію Лаврову.
Увесь цей негатив частково вилився і на Товариство Червоного Хреста України, який є частиною руху, але має зовсім інші завдання.
Багато людей не знають, чим відрізняються між собою ці організації. Тому після скандалу молодим волонтерам, які тільки прийшли в Товариство Червоного Хреста, було важко. Адже під час виїздів їм часто говорили погані речі або просто не пропускали на блокпостах, «бо вони — Червоний Хрест». Доводилося заспокоювати та все пояснювати.
Для того, аби більше розповісти про роботу українського Червоного Хреста, волонтери спілкуються з людьми та доносять їм інформацію.
«Навіть, якщо ви нас не бачите, ми все одно працюємо, — каже Денис. — Попри те, що до нас можуть ставитися негативно, ми продовжуємо робити своє».
Після перемоги поїде додому
Після того, як відео із Денисом та пораненою жінкою поширилося інтернетом, хлопця запросили у Грузію в гості. За станом здоров’я він може виїжджати з країни, але не хоче. Каже: зараз він там, де може допомогти.
Після перемоги хоче повернутися додому, дуже вірить, що його будинок у тимчасовій окупації вцілів. Впевнений, що прийдеться прибирати та лагодити свою домівку, бо там точно хтось жив.
«Треба привести будинок до ладу, потім трохи поспати, допомогти сусідам щось полагодити та відбудовувати. А потім поїду у мандри», — ділиться планами хлопець.
З 1-го червня Денис став працівником Товариства Червоного Хреста України, він — інструктор із мінної безпеки, координує цей проєкт у Харківській області. До цього був тільки волонтером. Хлопець вчить людей, як правильно діяти, якщо натраплять на вибухонебезпечні предмети. Ця справа для нього не нова, адже мінної безпеки вчить людей вже багато років. Колись сам проходив такі тренінги та їздив на різні навчання.
Денис продовжує працювати. Утім одного дня війна закінчиться перемогою і хлопець повернеться до рідної домівки. Відпочине, спакує наплічник та відправиться у мандрівку.
