24 лютого чимало українців були змушені поспіхом збирати речі та тікати з охоплених війною міст. Хтось знайшов прихисток в Україні, хтось виїхав за кордон. Пройшов певний час, люди пристосувалися до нових умов. Але незважаючи на гостинність та підтримку, декого дуже тягнуло додому. Тож вони знову зібрали речі і знову вирушили в дорогу. Розповідаємо історії українців, які покинули домівки після вторгнення, та зрештою вирішили повернутися.
Місто стоїть, місто–залізобетон
Коли війна прийшла до Харкова, технічний директор Олександр Герасимов добре знав, як діяти далі. Його ІТ-компанія розробила план на випадок повномасштабного вторгнення. Вже о п’ятій ранку чоловік готувався до виїзду. За попередньою домовленістю, Олександр забрав сина в колишньої дружини, посадив його, дівчину, батьків та брата на авто та виїхав у бік Світловодська.
Харків’янин того дня вагався між двома полюсами. Коли Олександр прокинувся від залпів РСЗО, зрозумів: це міг би бути останній день, коли він бачить свій дім, який так любить. Але водночас була думка: попри обстріли, Україна вистоїть, а ворог зрозуміє, що силою взяти її не вийде. І що Олександр вже до вечора повернеться з родиною до Харкова.
«У перші дні війни я не розумів, що для мене нормально, а що — ні, — згадує він. — І що мені потрібно робити. Три тижні я просто працював по 12 годин на добу без вихідних. Потрібно було налагодити всю роботу компанії. Тобто я на 100% був у праці — й це мене якось врятувало. Минув тиждень, один із засновників компанії запропонував піти на піцу. І коли ми зрозуміли, що ми всі разом, що нас багато в обраному містечку — це було нереальне почуття. Власники компанії, поки ми їхали, розконсервували базу відпочинку. Люди у містечку почали винаймати квартири для переселенців. Ми під’їжджали, а вони розміщували нас».
Олександру та його родині дісталася непогана квартира, але чоловік розумів, що це тимчасове житло. Він продовжував спілкуватися з сусідами, які залишилися в Харкові. З їхнього будинку відкривався чудовий вид на кілька районів міста. Але після 24 лютого вид із вікна міг не на жарт нажахати. Було видно все, що відбувається на північ від дому.
«Парами працювали російські винищувачі, — розповідає Олександр. — Було видно, як вони бомбили харківську телевежу. Для мене був такий маркер: коли не буде ворожої авіації, можна думати про повернення. Я хотів додому. Мені було дуже некомфортно в Світловодську, хоча там були колеги».
У Світловодську він із колегами постійно переглядав новинні пабліки. Вони дивилися на кадри обстрілів та бомбардувань — здавалося, що від Харкова майже нічого не залишилося. Тому коли Олександр повернувся додому, був вражений містом, бо думав, що все буде набагато гірше.
«Коли приїжджаєш на місце, то бачиш: там два будинки згоріли, а там — один, що десь була велика пожежа. Але не бачиш, що руйнування масштабні. Особисто я мав велике натхнення після повернення — чітко зрозуміло, що ми все відбудуємо і будемо жити нормально. Побачив, що місто стоїть, що це місто — залізобетон».
Українське сонце
Таня Рибак протягом трьох років працює гідом у рідній Вінниці. Проте 24 лютого її звичний ритм життя порушило повномасштабне вторгнення. 24 лютого Таня разом з двома дітьми прокинулася від виття сирен. Перша думка: нагодувати малечу, бо невідомо, що далі. Біля крамниці тоді зібралася довжелезна черга. Люди були налякані, без кінця телефонували рідним. Але при цьому паніки не було.
А ось трирічна доня Тані дуже лякалася сирен. Родина облаштувала укриття у коридорі, після чого малеча взагалі відмовлялася спати в ліжку. Та й сама жінка добре запам’ятала липкий жах від звуку сирен.
«Однак уже 25 лютого ми зібрали так звані швейні війська і почали шити бафи і балаклави для місцевої ТрО, військових та поліції, — розповідає Таня. — Я була вражена, як незнайомі люди звідкись дізнавалися мій контакт, привозили звідусюди тканини. Ми шили, військові все це забирали. Моя донька настільки боялася сирен, що навіть уві сні, коли все було тихо, прокидалась із плачем та криками: «Треба в укриття!». У мене, як у мами, серце краялось. Коли прилетіло в аеропорт 5 березня, ми вирішили їхати. Це страшно — їхати у невідомість. Нас запросила дівчина з Німеччини, з якою я кілька років переписувалася в інстаграмі. Ми не були знайомі особисто, але вона запропонувала прихисток».
Тоді Таня з маленькою донькою та десятирічним сином сіла на автобус та за півтори доби дісталася Кракова. Звідти їх шлях лежав до Оффенбурга, міста на півдні Німеччини.
Таню та дітей зустріла добра знайома Алла, яку жінка називає «янголом». Ще до приїзду родини вона дала оголошення серед містян, вони зібрали все необхідне для дітей: одяг, речі, іграшки. У родині Алли троє дітей. Коли додалося ще двоє, це було шаленство, згадує Таня. Її малеча дуже активна. І попри мовний бар’єр — частково довелося спілкуватися англійською, частково мовою жестів — вони змогли порозумітися з іншими дітьми. В містечку було не так багато вимушених переселенців, проте місцева влада організовувала різні заходи, наприклад, підготувала до Великодня подарунки діткам.
«Вразило, як міський голова спілкувався з дітьми, — каже Таня. — І мій син був шокований тим, що той пам’ятав його захоплення та обговорював гру футболістів. Навіть коли ми повернулися додому, він цікавився нами і передавав вітання. Є інша історія, котра мене неймовірно вразила. Сусідський хлопчик, який гостював у бабусі, дізнався про нас. Познайомився із моїм сином, вони гралися разом. А через місяць він прийшов із подарунками. Сказав, що не витрачав кишенькові гроші, котрі давали йому батьки, а зібрав, аби купити моєму сину футбольний м’яч, а доні — кульку з єдинорогом. Тоді я плакала від тепла цих дивовижних людей».
Сама Таня не стала гаяти часу і після оформлення документів отримала право на роботу. Однак тимчасовий захист оформлювати не стала — сподівалась якнайшвидше повернутись додому. Багато хто лякав новими російськими наступами й атаками до 9 травня. Жінка чекала, коли ситуація проясниться. 10 травня Таня разом із дітьми сіла в автобус і поїхала додому.
«Коли пройшли кордон з Польщею, була приблизно шоста ранку, — каже Таня. — Сходило сонце. Донька прокинулась і почала кричати на весь автобус: «Мамо, дивись, це вже українське сонце»! Уже вдома, у Вінниці, зрозуміла, що лише тут можу дихати на повні груди, що щаслива і почуваю себе так, наче у мами в обіймах. З кінця травня я повернулася до роботи. Наразі продовжую проводити екскурсії. Знайомлю із Вінницею людей, які знайшли тут прихисток. Продовжую платити податки та донатити. Я була за кордоном, і за моїми особистими відчуттями там переживати все важче».
Шлях до Польщі і назад
Вінничанка Людмила Заєць злякалася за 17-річну доньку, 27 лютого вони виїхали до Польщі.
У мирні часи жінка керувала приватною школою дизайну. Але після вторгнення їй довелося змінити звичний ритм. Виїжджала Людмила з донькою, двома сестрами та племінницею. Їхали через блокпости, зупинятися доводилось кожні півгодини, біля кожного села перевіряли паспорти. Дорога тривала 27 годин. На щастя, у Варшаві живе племінник Людмили. Хлопець разом зі своїм шефом зустрів їх та відвіз в орендовану квартиру.
За словами жінки, їх гарно скрізь зустрічали, одразу пропонували житло та готелі. Людмила наголошувала: «Не поспішайте нас поселяти, у нас є можливість. Зачекайте кілька днів — прибудуть люди, які в чому приїхали, тільки те й мають». Тоді ще ніхто не розумів, який буде потік біженців. Та власник квартири не взяв грошей. Протягом трьох місяців родина мала безплатне житло.
Це не перший візит Людмили до Польщі. Двадцять років тому вона з чоловіком там працювала. Молоде подружжя заробляло на навчання. Тому мовного бар’єру не було. Буквально через два дні жінка влаштовувала доньок на навчання: одну в університет, іншу — в ліцей.
І що, без роботи сидіти? Пішли в центр для біженців. Там ще ніхто не розумів, що з ними робити. Але через департамент освіти Людмила з сестрою отримала роботу в початковій школі — там знадобилася їхня допомога. Почали приїжджати українці з дітьми, які не знали польської. Інша сестра пішла волонтерити на вокзал.
«Поляки дуже добрі, створили всі умови. Ми приїхали, а в нас холодильник, тумбочки заставлені продуктами. Забезпечили абсолютно всім: транспорт був безплатним, так само музеї і театри», — каже жінка.
Але вона весь час хотіла додому. Вирішила повернутися до кінця весни. Невдовзі після повернення пішла до психолога, який призначив антидепресанти. Неможливо було дивитися, що сталося з містом, жити в нескінченних сиренах та повітряних тривогах. Врятувало те, що влітку Людмила возила дітей до Болгарії на оздоровлення.
«Довгий час в мене було відчуття, неначе життя проходить, а ми його не проживаємо, — каже Людмила. — Зараз відпустило, ніби трошки легше, хоч і без світла».
«Хочу жити, де мій дім»
Мешканка Кропивницького Алла Волошина почула звістку про повномасштабний наступ під час відрядження у Вінниці. Сама жінка очолює організацію «Асоціація сприяння самоорганізації населення» й багато часу проводить у подорожах.
Її діти залишилися вдома. О шостій ранку зателефонував колишній чоловік і сказав, що почалася повномасштабна війна. Довгою дорогою до Кропивницького жінка чула вибухи. Люди були в паніці, як і вона сама. Алла хотіла якнайшвидше потрапити додому.
25 лютого вона ще думала, що залишиться в Кропивницькому. Але колишній чоловік із старшим сином переконали рятувати двох молодших дітей: чотирнадцятирічну Марічку та дев’ятирічного Максима. Її старший син працює в ІТ-компанії і відмовився від евакуації. Спочатку Алла разом з дітьми перебралася у село Тишківку, що в Кіровоградській області, а через тиждень вирушила до Румунії, в містечко Клуж-Напока.
«Я про Румунію взагалі нічого не знала, — каже Алла. — Окрім того, що там є замок Дракули. Але те, як нас зустріли румуни, з якою щирістю, розумінням, величезним бажанням допомогти — розчулило до сліз. У дітей були протерміновані закордонні паспорти, не було дозволу батька на виїзд. Але це не стало на заваді, нас пропустили. Ми перетнули кордон 8 березня. У нас були прекрасні умови для проживання, ми не платили взагалі. Нам одразу принесли їжу, дали іграшки для молодшого сина. Робили все можливе, що ми відчули себе в безпеці. Я румунам дуже вдячна. Це не велика країна, не така заможна й стабільна, як, наприклад, Німеччина. Але люди душевні, багато роблять для українців».
Вони поверталися в Україну в кінці вересня – на початку жовтня. Це рішення ухвалили всередині сім’ї. Діти теж захотіли додому. Повномасштабне вторгнення змінило і їхнє місто, і ставлення до життя.
«Моя робота була пов’язана з великою кількістю відряджень як по Україні, так і за кордоном, — розповідає Алла. — Я побувала приблизно в 45 країнах світу. Завжди вважала себе людиною світу, для якої не дуже важить, де жити — якщо це тільки демократична країна, де поважають права людини, свободу іншого, свободу висловлювання. Тепер з’явилося відчуття, що хочу жити саме тут, що це мій дім».
