До 12 липня у Музеї історії Києва працює виставка «Музей воєнного дитинства». Ми поспілкувалися з людьми, які були залучені у процес створення виставки та втілення проєкту у життя щоб дізнатися, чому про подібні речі варто говорити голосно і як взагалі виставкові проєкти допомагають суспільним проблемам бути поміченими та, хочеться вірити, вирішеними.
Юлія Скубицька — директорка Музею воєнного дитинства в Україні.
Світлана Осіпчук — проєктна менеджерка Музею воєнного дитинства.
Олена Розвадовська — голова благодійного фонду «Голоси дітей», який допомагає дітям війни, захищає їхні права та робить їхні історії почутими.
Як ви вважаєте, чи достатньо в Україні говорять про дітей війни? Чому про них потрібно говорити?
Світлана: Мені здається, в Україні загалом є проблема — у нас про мирних жителів мало говорять. І це наслідок радянського погляду на війну, коли ти або герой, або злодій. Є багато фільмів про солдатів, а от мирних жителів не зрозуміло, як в цей сюжет включити. До того ж люди бояться наслідків і часто приховують, що вони жили на території, яка колись була окупована. Ми покоління людей, яке все ще дивилося ці старі фільми, співали ці пісні про війну, але ми поки що недостатньо говоримо про війну теперішню. Напевно тому, що поки неясно, як саме це робити.
Олена: Люди схильні до того, щоб закриватися від інформації, яка дуже важка для психіки. І їх не можна в цьому звинувачувати, адже ми всі на своєму шляху переживаємо важкі випробування. Ми як суспільство повинні бути загалом чутливішими один до одного та до переселенців зокрема. Тому що в школі десь в Тернопільській, Одеській, Львівській, Миколаївській області вчиться дитина, яка на своєму досвіді пам’ятає дуже важкий переїзд і потребує допомоги. Я думаю, що більше мають говорити про цю проблему ті люди, від яких залежать рішення. Міністерство соціальної політики та Міністерство освіти, соціальні служби, будь-хто, хто може повпливати на сьогодення дітей війни.
Юлія: У нас війна йде вже сім років, тому у багатьох людей спрацьовують захисні механізми. Якщо постійно жити в кошмарі, і є шанс від нього психологічно відгородитися, в якийсь момент ти починаєш це робити. До того ж, є така тенденція — дітей війни представляти виключно як жертв.
Часто, коли я розповідала про музей, люди відповідали, що це дуже круто, але вони не зможуть на це дивитися. Вони чомусь очікують, що тут буде морок і страх. Ми не про це. Звичайно, що наші історії сумні та іноді трагічні. Але вони насамперед про любов і жагу до життя. Про людей, які долають купу перешкод і продовжують сподіватися, що їхні зусилля не марні. Що, наприклад, в селі, де зараз немає хорошої школи, все одно варто здобувати освіту. Що попри події навколо можно ставати частиною громадських організацій — у нас є діти-волонтери. Що в умовах, коли складається враження, ніби втрачаєш все, все одно варто заводити друзів. Хоча більшість цих дітей бачила смерть і розуміє, що можна втратити близьку людину. Це саме те, про що б ми хотіли розповісти.
У події на Фейсбуці 1200 зацікавлених — як ви думаєте, чому ця тема так резонує? Як ви сприяли такій зацікавленості?
Світлана: У нас дуже потужна комунікаційна команда, я сподіваюсь, що вони знають, наскільки ми їм вдячні. Вони гарно попрацювали — і ми бачимо результат. Логічно, що до такої теми є органічний приріст і інтерес. Наразі плануємо простежити, як всі ці зацікавлені люди прийдуть, адже загалом виставка триває три тижні й у всіх є шанс її побачити.
Одна з задач нашого музею — впливати на наратив і давати інструменти, як взагалі про такий досвід говорити. В суспільстві досі є велика кількість стереотипів і, сподіваюся, ми можемо повпливати на них. Наша задача — не тільки зробити виставку, а й сформувати інтерес і почати дискусію на цю тему. Якщо ми колись зможемо сказати, що ми допомогли побороти хоч один стереотип щодо людей на окупованих територіях або переселенців — воно того вартує. В нас є історії дітей, які через війну переїхали, а теперь ось проходять через булінг у школі. І притісняють їх не тільки однолітки, а й вчителі. Так не має бути.
Як, на вашу думку, виставки або інші культурні події можуть робити важливі теми гучнішими?
Світлана: Наш секрет доволі простий — предмети, які людина бачить на виставці, резонують. У когось теж є іграшка з дитинства, книжка, ручка, ковдра тощо. Відповідно, з’являється відчуття, що цей досвід релевантний до твого власного. До того ж історії дітей, які ми розповіли на цій виставці, можуть вразити, в них багато емоцій. Тому цей формат, коли є і предмет, і історія, і різні герої — ефективно працює. Ця тема має бути видимою, має бути можливість включити її до всього того, через що зараз проходить українське суспільство. Я знаю, що у наших учасників і учасниць є відчуття ізольованості та враження, що на більш мирних територіях мало цікавляться тим, що відбувається. І я сподіваюся, що ми з командою зможемо трохи це виправити.
Олена: Я не бачила жодної людини, яка б звідси вийшла байдужою та беземоційною. Якщо про історії не говорити, то їх ніхто і не почує. Тому, можливо, чим більше людей дізнається, тим більшій кількості відповідальних осіб стане соромно. І це теж буде результат.
Розкажіть трохи, як взагалі народився цей проєкт, сама ідея Музею в Україні?
Олена: Якось ми з Ясмінко, ідеологом проєкту та засновником першого «Музею воєнного дитинства» в Сараєво, вирушили в Зайцево, де я проводила заняття з дітьми — в основному, з арт-терапії. Він сильно перейнявся атмосферою і сумними та героїчними історіями дітей на фронті. Ясмінко розповів про концепцію музею і мені здалося, що круто під таким новим кутом розповідати історії війни. Це тема, від якої люди втомилися, але про яку не можна не говорити. Людині з травмою стає легше, коли її історію хтось дізнається. Так ти розумієш, що не один і що світ не настільки несправедливий, щоб ти страждав мовчки. Для дітей це особливо важливо. Тож я поїхала в Сараєво, побула там два тижні, подивилася на методику та сам музей, щоб потім імплементувати цей досвід у нас.
Як ви працювали над музеєм воєнного дитинства у Києві? Що було найскладнішим?
Світлана: Мені просто відповісти на це запитання, тому що я не так давно приєдналася до команди музею, десь у квітні, і довелося швидко вливатися в тему. Наші дослідники зібрали близько 130 історій дітей, які потрібно було до виставки опрацювати й, відповідно, всі перечитати. І десь тижні два я була вся в цьому, що складно з психологічної точки зору. Без сліз не обійшлося, як інакше — це досить важкий емоційний досвід.
Юлія: Найскладніше було залучати учасників і записувати інтерв’ю, тому що те, що ви бачите на виставці — це короткі вижимки. А самі записи складали від 20 хвилин до 2 годин. Це емоційно насичені історії для наших учасників, дослідників і для нас. Ми зібрали понад 130 історій і продовжуємо це робити. Зазвичай ми записуємо 2 інтерв’ю — більш контекстуальне про повсякденне та окремо про предмет.
На чому базується виставка? Чому саме речі, які асоціюються з воєнним дитинством?
Юлія: Ідея виникла у Ясмінко, нашого засновника з Сараєво, проте він говорив про війну, яка була в середині 1990-их. Сам проєкт почався в 2011 році, коли він у соцмережах поставив запитання «Що для вас воєнне дитинство?». За три місяці він отримав понад 1000 відповідей. На їхній основі Ясмінко почав писати книжку, яка зараз перекладена декількома мовами. Для того, щоб її написати, він подорожував і спілкувався з людьми, які йому ці повідомлення залишили. Вони й почали передавати речі й стало очевидним, що ті сильно пов’язані з історіями. Особисті предмети ж використовують в психологічних або усно-історичних практиках, щоб дізнатися через них щось неочікуване або те, через що людина проходила.
Світлана: Мені здається, методика працює і через те, що всі ми трохи перевантажені діджиталом, а тут все живе та реальне. Ті ж відео зараз всюди і важко пояснити, чому саме наше є важливішим за тисячі інших, що публікуються у цю ж хвилину. А от іграшка — це універсальний медіум, завдяки якому діти в усіх країнах взаємодіють зі своїми емоціями. Завдяки ній дитина в будь-якому віці може розповісти неочікувані та глибокі речі, поділитися переживаннями та відкритися.
Як ви збирали ці речі?
Олена: В першу чергу я пішла до дітей, з якими працюю в межах благодійної організації, історії яких я знаю і розумію, що вони мають бути розказані. Я розповідала їм про музей та пропонувала поділитися їх історією, а також предметом, який з нею пов’язаний. Вони спочатку не розуміли, що то може бути за артефакт, і запевняли, що все повикидали. Проте я наголошувала — потрібна особиста річ, до якої є емоційна прив’язка та спогади про війну. Більшість згадувала та ділилася. Статуеткою, яка залишилася після загиблої бабусі. Щоденником, який вели, коли хотіли виїхати з окупованої території. Книжками, які допомагали пережити стрес. І дуже багато м’яких іграшок. Виявилося, що дітям важливо їх мати, тому що з ними якось легше у підвалі. Так, в музеї в основному представлені іграшки, які діти брали туди з собою.
Все це відбувалося етично — історіями та речами ділилися тільки з власної згоди, коли була повна гарантія готовності. Наприклад, в одному селі я попросила двох сестер розповісти, як вони сиділи в бомбосховищах з іграшками та передати їх на баланс музею. Але дівчата відмовилися, а ми ж не дикуни, щоб забирати іграшки у дітей. З таких ситуацій ми виходили просто — просили дітей зробити малюнки.
Буває, що учасники, які спочатку розповідають свою історію, потім змінюють свою думку з різних причин. Це, звісно, емоційно складно і для команди, але я в чомусь схожа на бронепоїзд — все, що я роблю для дітей, я роблю як для себе, попри емоції та перешкоди. Був випадок, коли на інтерв’ю чомусь погодилася дівчинка семи років. І в опитуванні було запитання «Розкажи про своє життя до війни». Я його поставила, а вона зависла. А потім зрозуміла і я — дитинства до війни у неї не було. Тож моя психіка настільки вже броньована, що я налаштована виключно на дію. Коли чую або бачу дно, я не провалююся туди, тому що це неефективно, а думаю, чим допомогти.
Діти на сході якраз знаходяться в стані воєнного дитинства. Як ми, зі свого безпечного Києва або іншого мирного міста, можемо їм допомогти?
Олена: Важливо не боятися зустрічатися з цими розповідями й приймати те, що історія всієї України — це тепер історія війни й конфлікту, а також дітей, які бачать їх на власні очі. Треба мотивувати владу і тих, від кого це залежить, розвивати програми для психологічної та соціальної підтримки дітей війни. А також не здаватися і не забувати, що є для кого будувати майбутнє.
Що буде з виставкою/музеєм далі?
Світлана: Спочатку ми обміркуємо і зрозуміємо, як пройшла виставка в Києві і який ми отримали відгук від відвідувачів, що, можливо, треба покращити. А потім будемо подорожувати Україною.
Важливо, щоб люди у містах, куди внаслідок війни переїхало найбільше переселенців, зрозуміли, що це взагалі за досвід. Поки плануємо Харків, Дніпро, Львів, але сподіваємося, що вдасться знайти відповідне приміщення й в Краматорську, Слов’янську і Маріуполі.
Детальніше про відкриття музею та його засновника — у нашому репортажі.
