«Українська мережа за права дитини» опікується проблемами вразливого дитинства: дітьми-сиротами, дітьми, позбавленими батьківського догляду, сім’ями в складних життєвих обставинах. Утім під час війни всі діти, всі родини з дітьми є вразливою категорією.
Про найгостріші проблеми дітей в умовах ведення бойових дій розповіла Дар’я Касьянова — голова правління «Української мережі за права дитини» в інформаційному марафоні «Громадського радіо». Дар’я — людина, якій довелося двічі рятуватися від війни, і вдруге сама вона рятує дітей та людей з-під обстрілів. Публікуємо конспект розмови.
Дар’є, незважаючи на численні роз’яснення, чому неможливе усиновлення під час війни, люди все одно звертаються за цим. Чому стільки запитів і в чому найбільша небезпека спроб обійти заборону?
Багато років ми переживали, що немає державної інформаційної кампанії щодо усиновлення. Війна ж оголює емоції і показує, що українці як всередині країни, так і за її межами, готові усиновлювати дітей. Горе і біль примушують людей йти на відповідальні кроки, чим і є усиновлення.
Але в умовах війни усиновлення неможливе, тому що закриті реєстри, і ми не можемо отримувати важливу інформацію про кандидатів в усиновителі. З іншого боку, коли доросла людина бачить біль і страждання дитини, вона схильна до емоцій, а усиновлення — це рішення на все життя. Не можна повернути дитину, коли закінчиться війна — це буде ще однією травмою для неї.
Відповідно мають бути дотримані всі процедури — і всередині країни, і в разі міждержавного усиновлення. Україна не ратифікувала Гаазьку конвенцію, відтак ми не можемо дітей, вивезених за кордон, якимось чином там усиновлювати. Усиновлення відбувається за законодавством тієї країни, в якій дитина осиротіла.
Суди майже не працюють, весь пакет документів зібрати неможливо, навчання потенційних усиновителів не проводяться, тож усиновлення зараз неможливе.
Як тимчасово прихистити дитину, яка під час війни втратила батьків чи залишилася без батьківського догляду?
Тимчасове влаштування дитини в сім’ю — опція, яка завжди була в Україні, принаймні з того часу, як Кабмін ухвалив постанову №866 («Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини». — Ред.). І в 2014 році ця опція якраз активно використовувалася для дітей, в яких, скажімо, немає свідоцтва про смерть мами. Таку дитину за її згоди можуть забрати, приміром, сусіди.
Єдине що — пріоритет на те, щоб забрати таку дитину в сім’ю, мають родичі. Якщо ж родичів у дитини немає або вони не готові взяти її до себе, дитину, яка втратила батьків під час війни, можуть прихистити знайомі, батьки однокласників, сусіди. Можна скористатися телеграм-ботом «Дитина не сама» @dytyna_ne_sama_bot або звернутися до служби у справах дітей.
Перетин кордону дітьми без документального дозволу, з чужими людьми — в чому найбільша небезпека?
Ці ризики вже мінімізовані: прикордонники й митники проходять навчання, з якими документами дитина має право перетинати кордон без законного представника — батьків чи прийомних батьків. Так само ті, хто супроводжує дітей, вже мають чіткі інструкції щодо наявності та оформлення необхідних на кордоні документів.
Справді, в перші дні війни діти перетинали кордон з незнайомими людьми на підставі смс від мами, яка чомусь вимушена була лишитися вдома, скажімо, з бабусею, прикутою до ліжка. Але зараз це швидше випадки або неправильної інтерпретації, або міфів.
Держава максимально контролює групи дітей, які виїжджають за кордон, співпрацює з міжнародними партнерами. Це зменшує ризики імовірної торгівлі людьми, дітьми. Не можна витягати дітей з однієї небезпеки і кидати в іншу.
Які наслідки нехтування своєчасним переїздом інтернатних закладів в безпечне місце?
«Українська мережа за права дитини» ще наприкінці минулого року висловлювали своє занепокоєння, що інтернатні установи не мають планів евакуації на випадок ескалації воєнного конфлікту. Але на перешкоді, як і в 2014 році, став людський фактор. Зрештою ми зіштовхнулися з випадками, що є рішення на рівні місцевої влади про евакуацію інтернатів, є куди вивезти, кто це зробить і хто прийме, а керівництво і персонал інституцій їхати не хотіли. Бо в них є свої діти, свої батьки, свої обставини. Проте саме співробітники і в першу чергу керівник є законним представником цих дітей.
Так було з інтернатами Ворзеля, Харкова, Херсона і Херсонської області, Маріуполя тощо. Потім гарячі події розвивалися так стрімко і драматично, що змога вивезти дітей з’явилася значно пізніше, після того, як діти вимушені були сидіти у бомбосховищах і терпіти жах.
Шукати винних немає зараз сенсу. Моя позиція така: інтернат ніколи не міг забезпечити безпеку дитини як базове право. Війна ще більше оголює реальну ситуацію.
Примусове вивезення дітей або на окуповані загарбниками території, або в росію, а також відверте викрадення дітей, сімей. Як можна цьому зарадити, запобігти?
Можна було передбачити це по 2014 року, бо діти в таких ситуаціях стають суб’єктом маніпуляцій, залякувань.
Ми виявили, що викрадені були діти з Волновахи, інших міст, які відпочивали в Маріуполі в санаторії. Їх були вже везли автобусами до Запоріжжя, але розвернули і повезли в Донецьк. Батьки, прийомні батьки готові самі їхати визволяти дітей. Серед вивезених дітей є й інші, про яких ми нічого поки не знаємо.
Це грубе порушення прав дитини, людини, бо батьки дітей перебувають в Україні, де йде війна й потрапити до Маріуполя неможливо. Йдуть перемовини на міжнародному рівні. Хвалити Бога, з цими дітьми зараз є зв’язок, їм допомагають волонтери. Головне — повернути дітей своїм батькам, зокрема, прийомних.
Дар’є, ви людина, яка в 2014 році змушена була покинути рідне місто — Донецьк. У 2022-му вирятувалися з Ірпеня. І тоді, і зараз ви допомагаєте дітям, рятуєте сім’ї з дітьми. Чим, крім масштабу, відрізняється ситуація 2014 року і нинішнього і що у вас всередині?
Я сама собі намагаюся відповісти на це запитання. Перші 10 днів війни ми провели в бомбосховищі з дворічною дочкою і старшою дочкою, яка пережила перший етап війни в Донецьку. Цей етап війни відрізняється жорстокістю, з елементами глибокого тероризму й абсолютним пофігізмом до того, хто перед тобою: маленька дитина, жінка зі стареньким з інвалідністю — будь-хто.
У 2014 році моя команда(в межах діяльності Фонду Ріната Ахметова. – Ред.), яка займалася евакуацією, знала, куди ми можемо вивести людей — де починається точка безпеки: де людей можуть зустріти, забрати, надати медичну допомогу. Сьогодні таких точок практично немає.
Всі мої знайомі, які раніше чи недавно виїхали з Донецька, кажуть, що були обстріли й загибель людей, дітей. Але за всі вісім років, такого, що зараз відбувається на території всієї України, ніхто не спостерігав. Руйнація міст, кількість загиблих — боюся, реальні цифри нас просто шокують.
Повну версію розмови слухайте у подкасті на SoundCloud.
