Ярослав Литвиненко, майстер барбершопу The Sketch у Києві, працював майже весь час, відколи після повномасштабного вторгнення 24 лютого столиця опинилася під загрозою наступу російських військ. Він стриг безплатно військових, бійців ТрО та й просто всіх, хто цього потребував. Війна зачепила Ярослава ще в 2014-му, коли після окупації регіону росією він змушений був покинути дім у Луганську.
Про найважливіше у війні та про звичну потребу допомагати — у прямій мові героя.
Шлях у професії
Мені 28 років, я починав у перукарському мистецтві в рідному Луганську. Моя мама, за фахом продавець, знайшла себе в цій справі, відкрила власний салон. Я змалку мав нагоду дивитися, як вона працює, і потрохи зацікавлювався. Усе починалося з «принеси-подай», потім я почав стригти тих, хто мені це дозволяв — мама віддала свій старий інструмент. Після 9 класу закінчив коледж — радше формально, «для галочки», вчитися — не зовсім моє, я все осягав на практиці і весь час працював.
Чотири роки був загальним майстром, у салонах стриг і фарбував жінок. Потім через війну переїхав до Києва. По «сарафанному радіо» дізнався, що відкривається барбершоп, прийшов на співбесіду, показав, що вмію. «Е ні, не годиться», — сказали мені, але на роботу взяли. Спершу я довчався, був стажером, потім став майстром — уся моя барбер-школа тут. Також я допомагав облаштовувати приміщення, перевів кілька пар кросівок, коли ми в‘їжджали наприкінці 2015-го і все тут фарбували й доводили до ладу.
Це більше ніж робота — для мене ніколи не проблема затриматися довше, працювати без вихідних. Я максимально відпочиваю на роботі, тут наш чоловічий клуб зі своєю атмосферою. Я б сказав, це наче чоловікам зібратися в гаражі — на відокремленій території, де можна відпочити від усього, побути в своєму світі. Це як клуб за інтересами, де і дитина, і дорослий чоловік можуть знайти щось спільне. Є люди, які просто працюють, а є ті, в яких горить вогник в очах — мене в колективі оточують останні, і я сам такий.
За весь час існування ми зачинялися тільки раз — на два місяці під час локдауну. Аж поки не настало 24 лютого.
Внесок у перемогу
Першого дня війни ми не виходили на роботу, але ще намагалися переписати клієнтів на інші дні. Звісно, це було нереально — люди точно не думали про стрижки і зачіски. Можливо, ми до кінця не могли змиритися з тим, що відбувається. Я вже переживав початок війни у Луганську, прийняти це знову було важко.
Швидко стало зрозуміло, що працювати як раніше не вийде. Одна з причин — одна адміністраторка живе на Троєщині, інша в Борисполі, вони опинилися заблокованими. Я перебував на умовно безпечній території, у центрі Києва. Живу у пішій доступності до барбершопу, та не мав від нього ключів. Їх змогли передати тільки через 2 тижні, натоді ми вже трохи адаптувалися і вирішили: як не крути, а будемо працювати, поки на це буде можливість.
Я почав виходити першим, за мною — інші майстри з команди, бо все ж потреба стригтися ніде не зникла і охочі були. Написали на сторінках у соцмережах: «Ми працюємо, ми з вами». Також додали інформацію про свій бізнес у додаток «Київ цифровий» — судячи з карти, ми були одними з перших, хто почав працювати після війни.
Завантаженість не можна було порівняти з довоєнною — якщо у звичний час барбершоп працював на 70 відсотків своїх потужностей, то в перші тижні цифра впала до 15-20 відсотків. Зараз приходить уже більше людей, але якщо раніше ми знали своїх клієнтів, то нині звертається багато нових людей. Маємо стіну друзів — дошку, де фіксуємо фото робочих митей, там багато нових облич: половина цивільних, половина військових.
Життя, яке тут зароджувалося і яке ми плекали, живе донині.
Коли після вторгнення ми вирішили знову відкритися, у колективі обговорювали, щоб осучаснити простір відповідно до того, що відбувається: поставити мішки з піском, плакат із кораблем, прапор. Я ж наполягав на тому, щоб залишити все так, як є. Щоб, переступаючи поріг, клієнт мав те ж саме відчуття, яке ми давали йому раніше: ніби він потрапляє в інший світ. Так, війна нікуди не зникла, аби принаймні тут на якийсь час можна побути в іншій реальності.
Хоч у бізнесі все змінилося докорінно. Не йшлося про те, щоб заробляти — аби втриматися на плаву. Спектр розваг став меншим, власні потреби стали також. Гроші потрібні на забезпечення бізнесу, оплату комунальних, оренду, шампуні тощо. Ми почали стригти безплатно військових, учасників ТрО та й усіх, хто цього потребував.
Також із початком великої війни ми припинили користуватися російськими програмами запису клієнтів й іншими сервісами, з якими було легше працювати, бо аналогічних українських не було. Ми повернулися ніби на 10 років назад, до телефонів, блокнотів і сарафанного радіо — коли мало що працювало, інформацію передавали одне одному люди.
Цін ми не піднімали, навпаки, трохи знизили. Ті, хто могли, платили повну ціну (500-600 грн), завдяки цьому ми й могли забезпечити безкоштовні послуги. А ще змінили політику закладу та почали стригти жінок. Військових серед наших клієнтів була десь половина — ми розрізняли їх або по формі, або коли починали розмову.
Одного дня до нас зайшов дідусь — звичайний український пенсіонер. Зразу почав дивитися на дошку з цінами, ще довоєнними. Запитав, чи можлива якась знижка. Я прикинув, що для нього максимально прийнятна сума — гривень сто, не більше. Запропонував підстригти, а там розберемося. Не взяв із нього нічого.
Для мене в цій історії все максимально просто: якщо можеш допомогти тому, кому це потрібно, то чому цього не зробити?
Це колообіг добра і грошей у світі — за одну стрижку можна придбати кілька десятків набоїв. Це наш внесок у перемогу.
