Про філософію благодійності у своїй колонці розповідає засновниця ділового видання Huxley, членкиня ради Всеукраїнського благодійного фонду «Дитячі шахи» Жанна Крючкова.
Благодійність, філантропія. Як часто ми замислюємося, що означають для нас ці слова? Якщо слідувати за Мартіном Гайдеггером, який розглядав мову як «будинок буття», то ми побачимо, що люди у своєму «будинку» поселили потребу діяти на благо і любити людину дуже давно. Антропологи стверджують, що не лише кроманьйонці, але навіть неандертальці, від яких сучасна людина успадкувала близько 2% генів, піклувалися про глухих, тих, що втратили кінцівки, безпорадних одноплемінників. Ці дані ніяк не стикуються з розхожим уявленням про них як про «диких недолюдей».
Задумаймося про те, що ж насправді робили первісні люди, які допомагали пережовувати їжу своєму немічному й хворому родичеві?
Діючи на благо, вони втручалися в хід еволюції — представник популяції, який згідно зі всіма біологічними законами мав померти, продовжував жити. Фактично це був виклик неминучості смерті та її еквівалентам — стражданню й хворобі. Перемога над смертю — головний нерв людської культури, міфології, філософії, науки. Є версія, заснована на деяких археологічних даних, що «Культ вогню і голови» як культ, який забезпечує особисте безсмертя, практикувався ще синантропом 700 тис. років тому.
Цілком імовірно, що первісна людина в певний момент усвідомила: «надбіологічна» поведінка, яка кидає виклик смерті, є якимось фундаментальним принципом буття.
Ця інтуїція, що відобразилася в давній міфологічній свідомості, багато в чому підтверджується сучасною наукою: деякі речі виключно інстинктами в альтруїстичній поведінці вищих приматів, включаючи людину та інших тварин, не пояснити! Переважна більшість із них здатна не на інстинктивний, продиктований турботою про збереження й безпеку генетичного матеріалу, а саме на психологічний альтруїзм людського типу.
Невипадково Платон стверджував, що ідея блага є початком пізнання й буття всіх речей. Навколишній світ в міфосвідомості виник як результат так званої початкової «благодійності». Космос розумівся як «створене благо», джерелом якого є Першолюдина, що віддає себе цілком, причому в прямому фізичному сенсі. Так, «Рігведа» оповідають про те, що світ був створений з частин тіла першолюдини Пуруша, який «володарює над безсмертям». Приблизно те ж саме відбувалося і з його «модифікаціями» — давньоєгипетським Птахом, китайським Пань-гу та іншими. Деякі християнські й іудейські апокрифи стверджують, що для голови Адама землю було взято з Єрусалима, для тіла — з Вавілона, для решти частин — з інших країн. Усе людство — це одне тіло, такий собі «колективний Адам».
Сучасна наука говорить про те, що емпатія, співчуття до подібних до себе «зашиті» в наш мозок.
На рівні біохімії це дає нам відчуття задоволеності життям, відчуття його повноти. Недаремно Христос наполягав: «Усе, що ви зробили малим цим, ви зробили Мені». Дар Богові й дар людині, яка потребує твоєї допомоги, рівноцінні, вони однаково важливі для підтримки космічної рівноваги, оскільки захищають світ від хаосу і зла. Для міфосвідомості, яка невід’ємна від людського мислення в принципі, від самого початку очевидно: здійснюючи акт благодійництва або самопожертви, благодійник діє на благо всього світу одночасно — богів, природи, людського роду, ближніх і… самого себе. Майкл Нортон з Гарвардської школи бізнесу провів дослідження в 130 країнах світу та переконливо довів, що люди, які витрачають значну частину своїх доходів на інших, виявляються щасливішими й успішнішими, ніж ті, хто витрачає лише на себе. Міф, що трактує окрему людину як невід’ємну частину «людини глобальної», осмислив і закріпив у культурній практиці те, що існувало на рівні інстинкту. Згідно з Девідом Ренду з Єльського університету, близько 90% проявів альтруїзму спонтанні, засновані на внутрішньому відчутті. Експериментально він виявив, що, чим менше в людини часу на обдумування, тим альтруїстичніші її вчинки.
Експерименти Ренду спростовують теорію про те, що благодійник заздалегідь прораховує вигоду, яку може отримати згодом, — занепокоєння з приводу такої мотивації філантропії можна знайти ще в античних авторів. Отже, з погляду міфу, і з погляду науки, діяти на благо — це швидше слідувати своїм початковим інстинктам, повертати світу його первісний стан, який завжди трактувався як «золоте століття».
Тобто такий собі «едемський» стан світу до Калі-юги, до того, як у ньому стало менше добра й у світі оселилися смерть, хвороби, насильство та соціальна нерівність. Навряд чи виключно пихатістю або свідомим придушенням у собі нижчих інстинктів можна пояснити ті безпрецедентні досі масштаби благодійності, яких вона набула в Давньому Римі. Свідомість людей того часу була тотально міфо-релігійною, жодної альтернативної міфологічної картини світу не існувало. Тому всі соціально значимі поведінкові норми були міфологічно виправдані. Pax Romana, римський світ, розумівся як рівнозначний світу взагалі. Це має бути правильно, близько до ідеального, влаштований і організований світ — на противагу хаосу і варварству.
Великою мірою, починаючи з неолітичної революції, а можливо й раніше, людська цивілізація вважала єдиною і найважливішою справою — протистояння смерті.
Зокрема й через організацію складних соціальних міфо-ритуалів діяння на благо, сенс яких для сучасної людини часто вже є незрозумілим. Адже що роблять такі особистості, як культурний герой Прометей або архетипічний лікар Асклепій? Ці сотерологічні персонажі повстають проти «природного» ходу речей, що прирікає людство на страждання й смерть. Власне, християнство додумало цей світоглядний тренд до кінця, підтвердивши чіткий зв’язок між діянням на благо ближнього не лише з колективним, як це переважно було в язичницькому світі, але і з особистим безсмертям. Сучасна благодійність є такою ж боротьбою «колективного Адама» зі смертю, як і тисячі років тому. Зверніть увагу, на що сьогодні спрямована левова частка коштів найбільших благодійних фондів — на наукові дослідження, здатні запобігти наслідкам процесу старіння, онкологічним хворобам, хворобам Паркінсона, Альцгеймера тощо.
Серед людей, які хочуть скасувати закони еволюції та природного відбору вже не за допомогою давніх ритуалів, а за допомогою науки, — Білл Гейтс, Марк Цукерберг, Пітер Тіль, Обрі ді Грей, Ларрі Еллісон, Сергій Брін, Дмитро Іцков, Пол Гленн. Чи вдасться науці остаточно перемогти смерть — велике питання. Але людству, як і десятки тисяч років тому, відкритий більш надійний спосіб боротьби з нею — це культура й мистецтво.
У цьому розумінні показові слова з листа Чарлі Чапліна, зверненого до своєї дочки: «Придивляйся до людей! Дивися на вдів і сиріт! І хоч би один раз на день говори собі: «Я така ж, як вони».Так, ти одна з них, дівчинко! Ба більше. Мистецтво, перш ніж дати людині крила, ламає їй ноги…» Історія культури, починаючи з епохи давніх міфів, говорить нам про те, що немає чужого болю. У культурі «колективний Адам» спільно переживає і долає травматичний досвід старіння й смерті. Міф про смерть і перемогу над нею залишається невидимим двигуном цивілізації. Ось чому підтримка не лише бідних і хворих, але й справжнього, високого мистецтва, що накопичує та інтерпретує екзистенціальний досвід, є найважливішим актом сучасної благодійності.
