32-річний Роман Побережний має кінний клуб у Боярці на Київщині. Там, окрім коней, живуть поні, кози, барани, собаки та коти. Загалом — приблизно 45 голів домашнього господарства. Лише місяць тому усі вони повернулися додому, адже коли до Боярки підступав фронт, Роману довелося два тижні перевозити усіх тварин на старенькому бусику на Черкащину, подалі від обстрілів. Облаштувавши ферму, чоловік повернувся до Київщини, аби допомагати з ексгумацією людей, яких убили росіяни.
До чого ніколи не будеш готовий
Роман згадує про той досвід виважено, ретельно добираючи слова. Навесні, коли його тварини вже були в безпеці, він наполегливо шукав, де може допомогти. Військового досвіду чоловік не має, тому зброю до рук не став брати. Записався у волонтери. Коли російська армія покинула Київщину, залишила після себе руїни, — треба було допомагати.
«Я писав у всі волонтерські пабліки, питав, чи потрібна допомога, адже мав авто і міг бути корисним. Одного разу перетелефонували волонтери і попросили долучитися до ексгумації тіл із масових могил у Бородянці. Питали, чи добре у мене все із психікою. Але до такого ніколи не будеш готовий», — розповідає.
Так Роман долучився до ексгумації людей, які загинули від рук російських військ на півночі Київщини. Разом із іншими добровольцями він їздив у авто волонтерської місії «Вантаж-200». Після того, як поліція оглядала місце злочину, вони виймали тіла з тимчасових захоронень та завантажували до машини. У таких виїздах за день назбирували до десятка вбитих.
Їх знаходили повсюду: як нашвидкоруч похоронені десь на кладовищі, так і посеред подвір’я, на території місцевої лікарні. Люди лежали на городах і в садках — по одному, по двоє, по п’ятеро.
Поліцейські складали протоколи, брали свідчення, робили фотознімки — аби в подальшому родичі або близькі люди змогли впізнати наразі не відому людину. Після цього тіла доправляли до обласних моргів.
Іноді вбиті лежали у землі місяць, а то й більше. Діставали їх із землі: понівечені обличчя, зотлілий одяг, у болоті й кривавому місиві. А то й гірше:
«Знайомі розповідали, що відкопували тіла, які вже могли поміститись у баночку. Я боявся побачити подібне. А ще було лячно діставати дітей або жінок».
Роман побував на чотирьох ексгумаціях. Одного дня волонтерські дзвінки, якими раніше закликали до допомоги, припинилися. Схоже, відкопали всіх знайдених загиблих, і вони нарешті знайшли свій останній спочинок.
Усього в Бородянці знайшли понад 300 вбитих у масових могилах.
Випадковість, що стала мрією
Роман оговтувався від того, що побачив, а коли після деокупації області загроза повторного нападу на Київ знизилася, треба було думати, як повертати своїх тварин.
Працювати з кіньми було мрією сестри Романа Марії. Вона з дитинства волонтерила у кінному клубі — дуже любить тварин. А Роман свого часу вступив до Державної академії статистики, обліку та аудиту у Києві, однак згодом покинув навчання, аби займатися підприємництвом. Щоб отримати досвід, пішов працювати у сферу продажів, а згодом — у сервісний центр цифрової техніки.
«Кажуть, що є цілі, які ми собі ставимо і хочемо досягти, а є цілі, які тебе знаходять самі. Кінний клуб — це ціль, яка сама мене знайшла», — каже.
Поки він освоював підприємництво, Марія разом із подругою переїхали на дачу у Боярці, яку сім’я успадкувала від дідуся. З собою привезли коня, який належав подрузі. Вирішили самостійно розвивати кінний клуб, це була їхня велика мрія.
Комфортних умов для життя на дачі зовсім не було, з комунікацій — лише електрика та водопостачання, яке зникало з першими морозами. Спочатку Роман був впевнений: через місяць-два дівчата втечуть назад додому. Однак вони ще більше загорілися та почали будувати стійло для коня. Захоплений цілеспрямованістю сестри, хлопець вирішив її підтримати: взяв на себе будівництво стайні, а також зайнявся рекламою.
Коли вони разом почали працювати, Марії було 16 років, Роману — 20.
Спочатку через проблеми із фінансами сімейна справа часто висіла на волосині. За борги відключили газ, а коли зламалася свердловина, доводилося по пів кілометра носити у відрах воду для коня. Та попри це залишати вже спільну мрію ніхто не збирався.
З кожним місяцем на маленькій фермі прибувало тварин: кількох коней Марія та Роман врятували від смерті на бійні —викупляли їх «за ціною м’яса». Одного врятованого від смерті коня Роман подарував сестрі на день народження. Інший кінь мав хворі копита, постійно лежав та не міг підвестися на ноги. Шансів на життя йому вже не давали, але Роману стало шкода тварину — теж викупив. На фермі коня довго лікували та заново вчили ходити.
Ще одного коня викупили після цирку — тепер йому не можна давати жодних навантажень, але його також пошкодували і дали шанс на життя.
Спочатку прилаштували їх у себе, лікували, а згодом шукали нових господарів. Кіз забрали у бабусі, яка вже не мала здоров’я за ними доглядати та хотіла здати на м’ясо. Загалом, коли люди побачили, що на фермі дбають про тварин, почали підкидати туди ще й собак та котів.
«Вранці прокидаєшся, а в тебе біля воріт сидять шестеро цуценят, а через декілька днів ще й четверо котів. Люди недобросовісні, просто залишали нам тварин і йшли. Ми намагалися кожного прилаштувати, робили оголошення, шукали нових господарів. Наша ділянка маленька — всього 6 соток, але в нас жило десь до 40 тварин», — розповідає Роман.
Через постійне поповнення вирішили добудувати маленькі дерев’яні стайні для тварин. Знайти деревину допомагали знайомі, а також небайдужі люди. Роман будував усе самостійно, вчився за роликами в youtube.
У тонусі. Що важливіше за гроші
Напочатку ферма не приносила заробітків — лише витрати. Прогодувати стількох тварин нелегко. Роман та Марія паралельно працювали, аби заробити хоч трохи грошей.
Усе йшло до того, що їхнє маленьке господарство має працювати на самозабезпеченні, аби вижити. Зважаючи на те, що їхня дача розташована біля лісу, вирішили влаштовувати платні прогулянки на конях, навчати верховій їзді та робити фотосесії з конями. Свій кінний клуб назвали «Voskhod horse club», створили для нього сайт та розвивали соцмережі.
Однак сім’я мала свої принципи: заробляти, не нехтуючи власними цінностями. Тобто навіть у фінансовій скруті не експлуатувати коней, не перевантажувати їх та дбати як про фізичне, так і моральне здоров’я тварини.
У їхньому кінному клубі тварини гуляють лише у лісі, адже грунт, у порівнянні з асфальтом, не шкідливий для копит. Також уважно слідкують за допустимою вагою вершника, яка визначена для кожного коня окремо, в залежності від його особливостей. Коні мають режим харчування та робочі години.
«Наші коні — доглянуті, ситі і задоволені. З їхнім настроєм також усе добре. Наша робота — не про заробіток, адже в першу чергу ми дбаємо про тварин», — каже Роман.
Люди побачили, що в клубі до тварин ставляться добре, і почали віддавати туди своїх коней на перетримку. Починали з трьох, потім кількість гривастих голів постійно збільшувалася. Працює це так: працівники ферми доглядають за твариною та годують її. Також із конем працює тренер, аби м’язи тварини були у тонусі. За це клуб отримує гроші.
Помаленьку сімейна справа почала розвиватися: з’явилися постійні клієнти, які згодом стали партнерами по бізнесу та інвесторами. Територія дачі стала зовсім тісною для кінного клубу, тому вирішили розвиватися та розростатися у невеликий комплекс, а також купили велику земельну ділянку.
План порятунку
Поки сім’я разом із партнерами будували плани щодо розвитку, почалася велика війна. Відстежуючи новини, Роман вирішив підготуватися до можливого розвитку подій: облаштував на дачі підвал, позносив туди їжу та воду.
Перші вибухи для них прозвучали вкрай гучно — обстрілювали авіабазу у Василькові, що за 20 кілометрів від Боярки. Згодом активні бойові дії йшли вже в Ірпені та Бучі — за 30-40 кілометрів.
Тим часом закінчилося сіно і через обстріли ніде було його взяти. Допомогла одна жінка, яка їздила за ним аж у Полтаву. Згодом за 200-250 метрів від господарства ЗСУ розмістили гаубиці — вибухи стали частішими і гучнішими. Коні на гучні звуки реагували спокійно, а ось собаки зіщулювалися і вили. Дуже боялися.
Друзі розповіли Роману, що на Житомирській трасі снаряд прилетів прямо у конюшню, вона згоріла до тла. І коли фронт підходив усе ближче, чоловік вирішив: потрібно перевозити тварин у безпечніше місце.
Знайшов два варіанти: на захід України, де була стара ферма, або у село Матусів, що на Черкащині. Вибрали останній варіант — ближче. Місцевий фермер погодився прийняти гостей із Боярки, виділити їм корівник та маленький будиночок, де можна жити.
Тоді почали думати, чим перевозити, адже дорога далека і тварини переносять її важко. Шукали батман — спеціальний причіп для перевезення декількох коней одночасно. Однак через те, що багато людей перевозили своїх тварин, вільних батманів не було, а ніхто з водіїв не хотів так далеко їхати.
Тоді Роман разом із партнерами купили старого буса 1985 року випуску. Автівку нашвидкуруч підрихтували та облаштували в ній секції, щоб перевозити відразу кількох тварин.
Коні дорогу переносили важко, постійно потіли та швидко втомлювалися. Тому їхали 60 кілометрів на годину. Дорога в один бік займала 11 годин, та й бусик постійно ламався.
Усіх мешканців кінного клубу на Черкащину возили протягом двох тижнів: 17 коней, поні, а також віслюка, барана, сімейство кіз, 7 собак та 11 котів.
Втілити план із порятунку ферми допомагали партнери, волонтери і просто небайдужі люди. Також Марія надіслала заявку на допомогу одній американській благодійній організації, яка допомагала українцям. Вони відгукнулися та прислали кошти.
На новій фермі корівники переробили під стійла для коней. Там хотіли залишити і собак, але вони постійно бігли за людьми до будиночка. Забрали їх до себе.
Боятися — не варіант
На Черкащині переїзна ферма з Боярки провела місяць. Коли Київщину звільнили від окупантів і ситуація стала безпечною, вирішили повертатися. Та й тварини засумували за рідними стайнями.
Після повернення додому взялися далі розвивати кінний клуб та заробляти, адже життя у нових умовах на Черкащині вдарило по кишені.
Наразі господарство продовжує роботу, знову повернулися постійні клієнти. Також ще до війни втілювати план із масштабування бізнесу: разом із партнерами купили 3 гектари землі біля Боярки. Ділянку вже встигли загородити парканом, підвести туди воду та електрику, зробили «коробку» для майбутнього будинку і побудували дерев’яну конюшню. Більшість тварин вже переїхали туди.
Роман займається внутрішніми роботами у будинку, а також промоцією своєї справи, аби знайти нових клієнтів.
Окрім цього, планує розвивати ще один напрямок — займатися реабілітацією постраждалих від війни людей. Іпотерапія — популярний метод реабілітації завдяки заняттями з кіньми. Планує запрошувати як військових, так і цивільних. Реабілітацію хочуть зробити безплатною завдяки грантам та співпраці із благодійними фондами. Та в нинішніх умовах важко щось планувати, тому рухається невеликими кроками.
Війна стоїть на заваді довготривалим планам. Могти спланувати день, тиждень — уже розкіш. Але водночас, міркує Роман, вона позбавляє страху втілювати те, про що давно мріяв.
Головне навіть у найважчі часи — не залишатися осторонь. Свого часу люди допомагали Роману розвивати власну справу, а згодом — евакуювати ферму на Черкащину. Роман рятував тварин, у яких, здавалося б, уже немає шансів на життя. Також долучився до складної справи — ексгумації, адже хтось мусив це робити, аби люди могли опізнати та поховати своїх рідних.
Роман каже: найважливіше для нього — берегти життя.
А де це неможливо, то принаймні пам’ять про нього.
