Behind blue eyes — проєкт, у якому волонтери здійснили мрії дітей. Малі креативники протягом тижня фотографували на одноразові плівкові камери реалії деокупованого села Лукашівка на Чернігівщині та життя під час війни своїми очима. В обмін на це волонтери зібрали бажання та виконали їх: хтось отримав омріяний велосипед, хтось першу камеру для розвитку у фотографії. На своїй сторінці в інстаграмі організатори проєкту публікують знімки та історії дітей, а з найкращих світлин зробили виставку у Києві.
Фестиваль добра
Артем Скороходько та Дмитро Зубков працюють у сфері маркетингу та піару. Вони впевнені: війна не має забирати дитинство. Діти мають постійно щось робити, творити, креативити. Саме тому хлопці вигадали та втілили проєкт Behind blue eyes.
«У селі здебільшого інші пріоритети: здобувай освіту, вивчай техніку, працюй руками та годуй сім’ю. Творчість не вважається першочерговою, серйозною, на якій можна збудувати майбутнє. Хочеться показати дітям, що креативність — це невід’ємна частина життя», — каже Артем.
З початку повномасштабної війни Артем і Дмитро вирішили допомагати — хлопці їздили по деокупованих селах Чернігівщини та привозили гуманітарну допомогу. Опікувалися трьома селами: Ягідним, Слободою та Лукашівкою. Допомагали місцевим жителям у всьому, що ті просили. В останньому селі було на диво багато дітей. Хлопці навідувалися туди щовихідних. Гуманітарний штаб розмістили у будівлі колишнього гастроному у центрі села. Коли волонтери приїжджали, відбувався невеликий фестиваль добра та радості: місцеві сходилися до центру, приїжджали на мотоциклах та велосипедах.
«У Лукашівці ми побачили дітей, якими були колись і ми. Які йдуть гуляти вранці, повертаються лише ввечері й не приходять удень додому поїсти», — каже Дмитро.
Особливий візит
Черговий візит до Лукашівки хлопці вирішили зробити особливим. Вони запам’ятали дітей та тепло, яке вони випромінюють, і захотіли приділити їм особливу увагу. Крім загальної гуманітарки, волонтери привезли різні іграшки, ракетки для пінг-понгу, м’ячі тощо. Крім того, волонтери вирішили інтегрувати у ці поїздки ідею, яка давно припадала пилом у їхніх креативних архівах.
Хлопці планували використати одноразові фотоапарати для якогось комерційного проєкту. Але тут, у Лукашівці, все зійшлося. Зрозуміли: треба втілити цю ідею в життя тут і зараз.
«Ми бачили місцевих дітей: простих, щирих і відкритих. Вони не тільки знайшли в собі сили пережити окупацію, а ще мають енергію буцати м’яч, вигадувати сюжети, фантазувати, мріяти, й змусити нас, дядьків із Києва, трохи заземлитися і пережити радість, надію і навіть натхнення. Ми були настільки збентежені та одночасно захоплені цим спілкуванням, що стали думати, як передати ці відчуття іншим людям, які, можливо, не мають сил вибратися з темряви. Пазли зійшлися», — каже Артем.
Тож Артем і Дмитро скупили одноразові камери — 10 штук. Роздаючи дітям м’ячі та іграшки, хлопці запропонували взяти ще й фотокамери. Хтось одразу зацікавився девайсом, хтось більше звернув увагу на м’ячі, але в результаті знайшлося 9 дітей, які виявили бажання пофотографувати. Одна камера була тестовою: на ній розібралися, як і що працює.
«Це окрема історія, бо для дітей 90-х технологія плівкової фотографії знайома та близька, навіть романтизована. А ці діти настільки малі, що навіть близько не уявляють, як це працює. Коли ми дали камеру на тест, вони не могли зрозуміти, як апарат вмикається, і хотіли відкрити кришку, щоб, як вони ще не знали, засвітити плівку. Але їм було настільки цікаво, що жадібно хапали нову інформацію та ідею як несподівану пригоду», — розповідає Дмитро.
Коли волонтери роздали камери, міркували: якщо заберуть назад хоча б три фотоапарати — це буде перемога. Наступного тижня вони знову приїхали у Лукашівку та несподівано повернули 8.
«Це приголомшливий результат і порівняно невеликі втрати. Ми віддали плівку на прояв, а на наступних вихідних знову приїхали до села з гуманітаркою. І тут нас наздоганяє наш дев’ятий фотоапарат. Ми вже сіли в машину й взяли курс на Київ, коли у дзеркало заднього виду побачили, що за нами на велосипеді з усієї сили мчить Тема, наш найменший учасник — йому 7 років, він не вміє писати, але дуже крутий чувак. Він віддав нам фотоапарат — у пилюці, мокрий, бо хлопець крутив педалі, щоб встигнути до нас», — згадують волонтери.
«Вийшло щось неймовірне. Діти включилися в процес, з багатьох фотографій видно, що вони намагалися продумувати концепцію та ідею наперед. У кожній фотографії зчитується людина та її характер. Хтось фоткав друга, хтось тварин, хтось сам фоткався на камеру, хтось знімав ракети у дворі. На одній із світлин начебто класична картина з 90-х — хлопець і дівчина обіймаються на зупинці. Але якщо придивитися, вся зупинка посічена пострілами», — розповідає Дмитро.
Хитрий прийом
Волонтери одразу зрозуміли — з цим матеріалом треба працювати далі. Вони роздрукували знімки, підписали їх, розфасували по конвертах і роздали дітям. А потім взяли у них інтерв’ю — вони коментували свої фотографії, що в них бачать. Тоді хлопці вигадали хитрий прийом. Вони не питали «Що б ти хотів/хотіла?», а цікавилися, як діти провели свій останній день народження.
Найчастіше з’ясовувалося, що він був під час окупації. Дітям запропонували написати вішлисти, які ніхто не побачить (спойлер: це не так) — їх волонтери зберегли. Діти не хотіли чогось приголомшливого, а звичайних речей: провести вечір з батьками або отримати новий велосипед.
Гроші збирали, як і всі: монобанка, картка «Привату», пейпал. Проте у комунікації ніколи не використовували прямий заклик донатити, а посилання на кнопку для пожертв залишали в сторіс лише раз. Спрацювало сарафанне радіо: люди загорілися ідеєю виконати дитячу мрію, самі знаходили посилання і поширювали його в своїх сторізах.
Назбирали стільки грошей, щоб здійснити мрії всіх дітей з деокупованої Лукашівки. Дівчинці Маші подарували шиншилу — це було єдине живе створіння серед всіх бажань. А улюбленцю волонтерів Богданчику привезли пітбайк (мінімотоцикл). Як виявилося, для нього це було навіть не бажанням, а цілою мрією, на яку він уже активно збирав кошти та тримав це у секреті від батьків.
Розмірковуючи про фото, які зробили діти, Артем і Дмитро довго не можуть обрати улюблене.
«Є багато визначних знімків, проте я б обрав світлину з кульбабами. У кадрі — комбінація важливих кольорів, якась життєствердність. Здогадки на тему, чому дитина саме такий кадр зробила, чи свідомо це було?
Ще я роздумую на тему самого жесту, коли ми щось тримаємо в руці та знімаємо це на камеру “від першої особи”. Це такий інстаграмний жест. Тільки ми, дорослі, зазвичай так знімаємо якесь матеріальне лайно: ось мій коктейль, ось моє пафосне кермо, ось спонсорська косметика. А дитина не обросла ще цим, пішла зірвала квітів і спрямувала свій погляд у небо», — каже Артем.
«Behind the blue eyes» — англійська ідіома, що позначає стан людини, коли її внутрішні переживання чи страждання не можна виявити за зовнішнім виглядом. Як здалося Артему та Дмитру, це історія про малих із Лукашівки. Жахи окупації не могли пройти безслідно, проте зараз, спілкуючись з цими дітьми, складно уявити, що вони таке пережили. Крім того, блакитний — важливий колір для українців, як і жовтий.
У такому ж форматі волонтери хочуть попрацювати з дітьми в деокупованих чи прифронтових селах від Сумщини до Херсонщини. А допомогти їм можна, починаючи з себе та повертаючи собі невимушений та радісний погляд на життя — за допомогою дитячих історій на сторінці проєкту.
