Увага до України, її історії та культури зростає не тільки серед іноземців, а й серед українців. Ми хочемо знати про себе більше — це цілком закономірна реакція, шлях пізнання себе як громадян держави.
Зібрали для вас добірку документальних та художніх фільмів про нашу країну. Кожна стрічка розповідає про важливі для нас речі: про історію, культуру, про те, що робить нас нацією і пояснює глибинні процеси, які ми переживаємо разом.
Документальні
«Зима у вогні» (2015)
режисер Євген Афінеєвський
У стрічці зображена Революція Гідності з самого її початку, що дозволяє пережити переломні моменти, плакати і радіти разом із людьми, що виборювали свою свободу у серці Києва.
Тут можна зустріти абсолютно різних людей: різного віку та соціального статусу, але єдиних у прагненні бути вільними! Саме єдність — ключова цінність і фільму, і Революції. Саме від впертої впевненості та абсолютної віри протестувальників перехоплює дух, саме від того, що страх відступає, а сила нації росте.
Крім документальних кадрів, тут є також записані інтерв’ю з учасниками подій: активістами, медиками, священниками. Вони розповідають власні історії, згадують, осмислюють себе у вирі подій. Майдан — це окремий простір зі своєю культурою, правилами, внутрішнім рухом. Це простір справжності, того, що часом важко передати словами, але можна відчути — як приналежність до чогось більшого, ніж ти сам. Як живе і трепетне відчуття Батьківщини.
Чому цей фільм про нас? Бо сміливість і єдність — це ми. Такими нас сприймають у світі, такими ми є.
«Спадок нації» (2016)
режисер Олександр Ткачук, авторка ідеї Леся Воронюк
У фільмі йдеться про українську вишиту сорочку, про її особливості у різних регіонах, унікальні техніки та сімейні історії. Це стрічка не просто про одяг, а про святу реліквію, символ спротиву і боротьби за Незалежність. Саме вишивка стає наскрізною темою крізь покоління та історичні періоди: час після Першої світової, Голодомори, діяльність УПА, повоєнні часи, сучасна війна. І хоч обставини змінюються, але вишита сорочка так само стає оберегом для воїнів та річчю, у яку можна вкласти надію та любов.
Глядачі ознайомляться з унікальними техніками вишивки з різних куточків України: борщівською, полтавською, луганською, решетилівською та багатьма іншими. Часто герої інтерв’ю розповідають цікаві легенди та повір’я, пов’язані з вишиванням. Прикметно, що, за словами однієї дослідниці, кожна людина обирає серед різноманіття сорочок саме ті, що властиві її регіону. Так втілюється генетичний код та спадок нації.
Чому цей фільм про нас? Бо для українців вишита сорочка — не просто річ, а важливий оберіг, пам’ять про предків та самоідентифікація.
«Соловей співає» (2019)
режисер Сергій Кримський, авторка ідеї Леся Воронюк
У цьому документальному фільмі автори руйнують найбільш небезпечні стереотипи про українську мову. Адже її самобутність не може піддаватися сумніву. Історичні та наукові докази, що звучать на екрані, більш ніж переконливі, бо вони працюють не у полі емоційному, де можна апелювати до власних відчуттів, а у полі фактажу.
Наприклад, Атлас української мови з ареалами поширення та побутування мови створений на основі багатьох експедицій, записів. Тож це беззаперечний факт не просто існування, а й розвитку української. Ще один приклад — славнозвісні написи-графіті з Софії Київської, що датуються 11—14 століттям та свідчать про староукраїнську мову. Уже тоді фіксували типові українські закінчення, що досі притаманні нашому мовленню.
Через особисті історії родин героїв глядачі дізнаються про зросійщення прізвищ (з Каплуна на Каплунова), через архівні документи — про румунські заборони української. Тож можна побачити цілісну картину утисків мови з боку окупантів, які загарбували територію України в різний час. Загалом документальний фільм добре формує уявлення про труднощі, з якими стикалися мовці, причини русифікації, застерігає від зникнення мови й показує, чому українська — не просто спосіб комунікації, а важлива частина самоідентифікації.
Чому цей фільм про нас? Бо українці знають ціну мові — вміють за неї боротися і жити. Бо вчаться осмислювати мовні процеси, щоб знати себе глибше.
Художні
«Чорний ворон» (2019)
історична драма, режисер Тарас Ткаченко
Фільм за мотивами роману Василя Шкляра «Чорний ворон. Залишенець» про повстанців Холодного яру та їхню боротьбу. У центрі сюжету — Чорний ворон, чоловік безстрашний і сильний, колишній воїн УНР, він б’ється з більшовиками за свою землю і за свою вагітну дружину.
Ця сторінка історії України — хоч і трохи замовчувана, але важлива. Бо проти цілої системи совєтів, що прийшли й насаджували свою культуру, свою владу, виступили справжні нащадки козаків — повстанці, сміливі оборонці волі. Бо і на їхньому чорному прапорі написано: «Воля України або смерть».
Стрічка переконує кожного: наша війна триває цілі століття, і сто років тому окупанти так само прийшли, так само хотіли стерти нас з історії. Але поки дух Холодного яру живий, ми боремося.
Чому цей фільм про нас? Бо українці стоять до останнього і розуміють важливість передавати у спадок власні традиції та незламний дух.
«Стрімголов» (2017)
драма, режисерка Марина Степанська
Чуттєва історія двох людей, що можуть порозумітися без слів. Але сприймати цей фільм суто як історію кохання не можна. Це зовсім не мелодрама, тут ви не зустрінете гучних скандалів та секретів, проте буде багато мовчання і людської краси.
Дія розгортається у постмайданний період — головна героїня Катя була волонтеркою на Майдані, пройшов рік і вона не знає, що далі. Головний герой Антон пропустив і Майдан, і початок війни на сході, бо рік пробув у психдиспансері. Він так само не знає, що далі. Фільм зміщує ракурс погляду на Революцію гідності, бо після очевидного підйому національної свідомості для багатьох настала порожнеча. Персонажі «Стрімголов» саме такі, їхня особиста криза — і криза митця теж — наклалася на події у суспільстві.
Прикметною є сцена, де Катя розповідає іноземцю про Тичину і радянський режим, який ламав і вбивав людей за поезію. Йоханн не сприймає це серйозно — тому між Катею і ним прірва, яку неможливо перейти. Вона носить у собі біль минулого, як і всі українці. У фільмі важливі не лише діалоги, а й мовчання — саме це поєднання створює таку повітряну і тремтливу атмосферу, таку ніжну, таку глибинну.
Чому цей фільм про нас? Бо ми не тільки звитяжні, а й самозаглиблені. Чуттєвість — це не слабкість, а перевага.
«Додому» (2019)
драма, режисер Наріман Алієв
Цей фільм про дорослішання, про сім’ю, про тяглість традицій і важливість коріння. Він про батька Мустафу та сина Аліма, які разом вирушають у дорогу додому — в Крим. Аби поховати Назіма, старшого сина Мустафи, що загинув на війні. На цьому шляху вони зможуть дізнатися про себе більше, пізнати одне одного та знайти точки дотику, які так необачно втратили.
Фільм показує нам притчу, одвічну історію батька та сина, історію повернення і нерозуміння, досвіду і втрати, незнищенної любові й спадку. Вона розгортається на більшому тлі — історичному. Це і сучасна російсько-українська війна, і анексія Криму, і депортація кримських татар. Болючі досвіди, страшні події — це тягнеться за героями, де б вони не були. Проте вони мають у серцях дещо більше за смерть, дещо більше за втрату — любов, віру і Крим. Їхній дім. Це дорога не просто у географічне місце, це дорога до себе, до метафізичного дому, бо різниця є — бо вона визначальна.
Чому цей фільм про нас? Бо кожен з нас має дім — і якщо будинок можна знищити, відібрати, вигнати з нього, то дім у серці не зруйнувати нікому.
«Кіборги» (2017)
воєнна драма, режисер Ахтем Сейтаблаєв
Фільм із перших секунд занурює глядачів у війну. Тут є і смерть, і життя, співи, іронія, героїзм, щирі розмови і вороги. Основне місце дії — Донецький аеропорт. Місце, у якому творилася нова історія України, символ незламності наших воїнів.
Режисеру й акторам вдалося створити збалансовану кінострічку — в ній є і пафос, і простота. Сміливі воїни співають «Гуцулку Ксеню» і відбивають атаки. Сумують і страждають, веселяться щосили. Персонажі — живі, мають сильну і різну мотивацію воювати, але все ж стоять пліч-о-пліч.
Команда фільму не уникає також складних тем: з ким воює Україна, чому по той бік є українці, що означає на війні мова, чи є там місце мистецтву. Герої висловлюють із цього приводу різні думки, тому глядач може вирішувати сам — у цьому цінність фільму. Нам не кажуть, як сприймати дійсність, а демонструють її — ось, подивіться, оце правда життя. У Донецькому аеропорту наші хлопці стоять на смерть.
Чому цей фільм про нас? Бо показує, що можемо бути з різних куточків країни, але ми об’єднані спільними цінностями.
