Арт-центр Zelo в Полтаві: історія освітнього проєкту для дітей та дорослих.
Художники Ярослав Терновський та його дружина Аліна Гончарова у 2014 році заснували у Полтаві галерею Zelo, а згодом — громадську організацію «Пектораль»: проводили майстер-класи, пленери, виставки.
З початком повномасштабного вторгнення їхня ініціатива виросла до арт-центру, куди приходять на заняття понад 600 дітей з родин вимушених переселенців та полтавчан. Також планується поява центрів Zelo в інших містах України — до цього прагне Ярослав з командою проєкту.
Малювання під звуки сирен
Ранком 24 лютого Ярослав як завжди прийшов у Zelo. У галереї мали зібратись близько 30 дітей на урок з малювання. Він не читав новини, спокійно розставляв мольберти та готувався до заняття.
«Ніхто взагалі не прийшов і я занепокоївся. Потім побачив, що у небі летять винищувачі. Це були українські літаки. Але зазвичай їх не побачиш над Полтавою, — згадує Ярослав, — Пізніше з новин я дізнався, що розпочалось вторгнення».
Далі у Ярослава та Аліни був місяць тривожного очікування окупантів. Вони допомагали зводити блокпости у місті: привозили старі колеса, засипали їх піском, робили якісь елементарні речі. Аліна намалювала захисникам плакат з архангелом Михаїлом, щоб той незримо оберігав їх.
У цей час Полтава стала домівкою для багатьох людей, які виїхати з Харківської, Сумської, Київської областей та південних регіонів України. У більшості родин вимушених переселенців були діти.
«Школи зачинені, гуртки не працюють. Зрозумів, що потрібно щось організовувати. У квітні ми з дружиною запустили класи з малювання для дітей переселенців», — розповідає Ярослав.
На перше заняття зібралися приблизно двадцяти учнів з батьками. Аж раптом почали лунати сирени — в місті оголосили повітряну тривогу. На щастя під галереєю у паркінгу було сховище, тож захід перенесли туди.
«Ми малювали з натури баранця з трави, якого я колись привіз з Карпат. На початку подивилися слайди про відомого художника, який каракулями малював свої картини. Надихнулися і разом почали творити, було класно», — згадує Ярослав.
Такі зустрічі спершу проводили раз на тиждень. Потім охочих стало більше, і заняття організовували кожного дня. Зрештою галерея перетворилася на творчий майданчик, куди постійно злітались діти та дорослі.
«Коли людина зайнята творчою роботою, у неї немає можливості читати новини і моніторити ситуацію в країні. Це допомагає відволіктися та поповнити внутрішній ресурс, якого нам так бракує зараз», — розповідає Ярослав.
Усі активності Zelo були та залишаються безкоштовними. На початку кожен з учасників приносив на заняття, що мав, – хто акварель, а хто коробку з печивом. Художники ж роздавали потрібні матеріали для творчості зі своїх запасів.
«Якось до нас зайшов власник художнього магазину, спитав, що нам потрібно, і на наступний день приніс дві коробки з фарбами та папером. Потім нас почали підтримувати міжнародні донори і стало простіше», — розповідає Ярослав.
Свобода творчості
Крок за кроком маленькі художні класи у галереї переросли у арт-центр Zelo. Тепер центр має три локації, де одночасно можуть займатись до 200 дітей. Учням викладають 40 спеціалістів з прикладної творчості, гімнатики, акторської майстерності, англійської мови, бізнесу, музики. Загалом проводять 80 різних тематичних гуртків для дітей та дорослих:
«Арт-центр “Zelo” почався з галереї в центрі міста на Майдані Незалежності 1Б. Потім ми потоваришували з полтавським державним аграрним університетом на вулиці Сковороди ⅓. Вони надали нам свій культурно-мистецький центр, який більший за площею, ніж наша галерея. Ми розмістили там хореографічний клас, спортивну гімнастику. Там з комфортом може займатися близько 30-40 осіб за двома напрямками.
Потім ми познайомилися з дирекції торгово-розважального центру Метрополітен в Полтаві. Вони запропонували нам зайняти на четвертому поверсі майже 400 квадратних метрів за доступну орендну плату — наскільки прониклися нашою функцією в суспільстві» — пригадують засновники.
Кожен може
Більшість спеціалістів Zelo на початку приходили як волонтери, третина самі мають статус внутрішньо переміщеної особи. Серед них — Максим Стерлік, професійний актор з Харківського драматичного театрі імені Тараса Шевченка, та Денис Данілов, гімнаст з Харкова, який привіз своє обладнання для занять. Є також викладач, який раніше навчав студентів основам підприємництва, а зараз адаптував уроки для дітей.
«Ми принципово не тримаємо людей. Свобода вибору — найбільше наше досягнення. Були випадки, коли викладач каже: «Все, я поїхав у своїх справах, може колись приїду». Або втомився, чи набридло. Ми прощаємося з усіма по-доброму. Але дуже раді, якщо люди затримуються довше. Під них і шукаємо різні програми, щоб оплачувати гонорари», — розповідає Ярослав.
Крім роботи у Полтаві, команда арт-центру Zelo проводить виїзні фестивалі у невеликих містах області. Ярослав орендує автобус, викладачі-волонтери завантажують туди речі та усі разом їдуть до тих, кого війна змусила покинути власну домівку. Кожен із заходів відвідують близько сотні людей.
«Ми приносимо частинку гарних емоцій, психологічну підтримку. Люди з неймовірним інтересом зустрічають кожен майстер-клас. Бувають навіть черги до гончарного кола чи мольберту. Але усе в цілому проходить дуже позитивно», — розповідає Ярослав.
600 заявок за тиждень
Одного разу Ярославу з командою довелось обробити 600 заявок за тиждень. Вони вирішили оновити базу даних бенефіціарів (людей, які отримують послуги, — прим.ред). Місцева консалтингова компанія порадила, як максимально автоматизувати подачу заявок, розподіл людей по групам та інші процеси.
«Влітку до нас ходило 300 людей, а з вересня нам потрібно було збільшити кількість місць у два рази. Ми взяли третє приміщення в оренду, — згадує Ярослав, — Вирішили перезапустити проєкт і попросили усіх заповнити нову онлайн анкету. В ній можна було одразу обрати під свій вік одну чи декілька груп для занять», — розповідає Ярослав.
Також донори підказали Ярославу, що заради безпеки імена людей потрібно закодувати. Кожен з бенефіціарів в анкеті тепер вказує свій нікнейм, за яким він чи вона бачить себе в тій чи іншій групі.
«Люди бачать, що “Веселий зайчик” відвідує певні заняття, і можуть теж туди піти. А якщо в анкеті є ідентичні нікнейми — ми до нього додаємо дві останні цифри телефону зареєстрованої людини. Тож вірогідність співпадіння досить низька», — розповідає Ярослав.
Спільнокошт та плани
З квітня у арт-центрі Zelo провели понад різних 3150 занять. Їх відвідали близько 1400 людей. Усі активності проходять на безоплатній основі, але батьки, за можливості, можуть фінансово підтримати проєкт.
«Ми так і говоримо людям: ми з вас не маємо право щось просити. Хочете, є у вас можливість — можете сюди кинут донат, щоб допомогти закрити оплату опалення. Десь 25 відсотків батьків відгукнулися і зробили внески. З точки зору маркетингу, це дуже висока конверсія.
Наразі, щоб, залишатися на тому ж рівні, нам потрібно мінімум 400 тисяч гривень щомісяця. Це разом з гонорарами, орендою, витратами на матеріали. Але під час планування бюджету ми не врахували вартість опалення — тому 260 тисяч гривень почали збирати на Спільнокошті. Це був резервний план, що тоді суттєво допоміг», — розповідає Ярослав.
Зараз Ярослав з командою працює над масштабуванням проєкту — найближчим часом планує відкрити арт-центр Zelo в Харкові. Вже почали шукати волонтерів та фінансування. В майбутньому мріють створити такі центри і в інших містах.
«Все зараз тримається на внутрішньому драйві, розумінні, як все адмініструвати та розмовляти з бенефіціарами. Побоююсь, що можемо перетворитися на бюрократичну установу, а це може обмежити органічне зростання спільноти. Зараз поза контролем в спільноті народжуються унікальні речі, які створюють самі фахівці, які до нас долучаються».
На думку Ярослава, у кожної громади має бути освітній простір, де б люди могли проявити себе. Місце, де кожен може отримати мотивацію розвиватися і зарядитися ентузіазмом від інших.
«Завтра, наприклад, ми будемо проводити заняття з робототехніки або гімнастики. Викладачі самі зголосились, а ми просто вставили цей елемент пазлу в проєкт. Саме з таких моментів організація росте органічно. Хочеться, щоб таку модель застосували в інших громадах, а можливо, і в освітньому процесі. Це могло би бути цікаво».
