На початку повномасштабної війни благодійний фонд Запорука зміг за 36 годин вивезти з Києва до Італії 19 родин з онкохворими дітьми, налагодити роботу з іноземними лікарями, а невдовзі ще й приступити до будівництва постійного дому для 30 сімей, які були вимушені покинути власні домівки. Про те, як це вдається, поспілкувалися з засновницею фонду Наталією Оніпко.
Чим фонд Запорука займався до повномасштабного вторгнення і які напрями роботи мав?
До повномасштабної війни всі 14 років існування фонду ми займалися підтримкою родин онкохворих дітей. Це допомога у лікарнях і як окремий проєкт — центр для онкохворих дітей «Дача». 15 лютого ми урочисто відкрили відділення трансплантації у Львові та були готові запускати трансплантацію в західноукраїнському медичному дитячому центрі. Ніхто з нас не очікував, що станеться війна. 1 червня ми мали відкрити наш збудований центр Дача з фізичною і психологічною реабілітацією, який мав приймати щодня 14 родин. Цей рік для нас повинен був стати роком нових відкриттів і можливостей.
Що змінилося після 24 лютого?
24 лютого все змінилося — почалося нове життя і нові виклики. Вже вночі 24-го ми зробили першу евакуацію — вивозили дітей саме з центру Дача. На той момент там було 9 родин, більшість з них зі східних регіонів. Я дуже вдячна Сергію Притулі, який нам допоміг буквально за пів години знайти транспорт і супровід поліції для більш-менш спокійної евакуації, якщо це взагалі можна так назвати.
Мені шкода, що ми не змогли переконати деякі родини, що ця війна надовго і що треба евакуйовуватися. З 9 родин в сторону західної України, а саме в Тернопіль, виїхало тільки 3. Інші 6 родин вирішили, що вони швидко з’їздять на схід додому, а в понеділок (24 лютого був четвер) повернуться у лікарню. Я довго з ними спілкувалася і пояснювала, що так може і не статися, але вони були незламні. Хоча навіть лікарі рекомендували їхати на захід. В результаті з однією з родин, яка з Лисичанську, ми втратили зв’язок взагалі — ми не знаємо долю цієї дитини.
Якими для вас були перші дні війни?
Після першої нашої евакуації ми стали допомагати всім, чим могли, дітям, які залишилися в Інституті раку та в Інституті нейрохірургії. А перші дні війни були пекельними, якщо ви пам’ятаєте: не було доступу до їжі, води, не кажучи вже про ліки. На початку ми підтримували насамперед життя дітей, забезпечуючи їх побутовими речами. Діти лікувалися весь цей час в підвалах. Щоб їм було спокійніше, наші медбрати грали на гітарах і всіляко їх розважали.
Але 3-го березня стало зрозуміло, що не можна більше залишатися у сховищах. Під нашим контролем були 19 родин з дітьми, які не могли виїхати, тому що всі були підключені до хімієтерапії. Більшість — з пересадкою. Це маленькі пацієнти, які взагалі мали б бути в стерильних умовах, тому що після трансплантації прописаний 21 день стерильного боксу. А вони весь цей час пробули у підвалах. Тому ми вирішили, що все ж спробуємо їх вивезти.
Дорога від інституту раку до клінік в Італії зайняла 36 годин — за цей час ми встигли вивезти 19 родин. Спочатку нам допомогла Укрзалізниця, яка просто хоча б знайшла для нас місце, а ви пам’ятаєте, які тоді були дні та що таке було навіть доїхати до вокзалу. Далі був страшний переїзд у переповненому потязі. Я дуже вдячна нашим лікарям, що вони не залишили дітей самих, а супроводжували їх аж до кордону з Польщею. Вони їхали з ними та надавали дітям медичну допомогу ще у вагонах. Тут у Львові ми зустріли пацієнтів, перевезли через кордон. Поки ці діти їхали з Києва до кордону, я навіть не знала, де вони опиняться і куди ми їх веземо.
За якихось 20 годин нам треба було організувати клініки в Італії та літаки, які за родинами прилетять у Польщу. Нам за 14 років роботи вдалося налагодити дуже круті партнерства за кордоном і ми змогли це зробити. На той час це була перша евакуація онкохворих дітей за кордон, тому перші наші пацієнти вилітали взагалі приватними літаками. Наші партнери за 20 годин встигли знайти людей, які готові були їх надати, клініки в Італії, які відразу сказали, що будуть лікувати безплатно, провожатих і медиків, які зустріли дітей. Через 36 годин всі діти були в лікарнях.
Ви й далі займалися евакуацією?
Наступні два місяці ми були повністю сконцентровані на евакуації. Більшість онкохворих дітей з країни вивезли фонд «Таблеточки» та ми. Ми налагодили систему та працювали разом з західноукраїнським медичним дитячим центром, куди першочергово привозили діток. Далі вони їхали до Польщі, де був ще один хаб від польської клініки Unicorn. Потрапляючи туди, дітей розподіляли у клініки по всьому світу. У Запоруки була можливість діяти поза цією схемою, а інколи це було необхідно. Тобто бували вкрай важкі випадки, коли дітям життєво необхідно було розпочати лікування тут і зараз. В такому разі ми пропускали етап хабу та відразу відправляли маленьких пацієнтів на лікування. Тож в Італії та інших країнах світу завдяки нашим зусиллям зараз лікують понад 100 українських дітей.
Але ж ви займалися не тільки цим?
Так, вивезти дітей — це одна справа. Інша — робота на інформаційному фронті. У кожної родини є якісь свої запитання, потрібна була допомога і там. Так, лікарні надають безплатне лікування, але виникають труднощі з перекладом, просто з культурними питаннями, з харчуванням, з акліматизацією тощо. Це були дуже гарячі місяці телефонних дзвінків і з ніби малесенькими побутовими проблемами, але їх всі треба було якось вирішити. Комусь треба було привезти бабусю, бо мама сама не справлялася, у когось виявлялося, що не одна дитина, а братик або сестра з ще якимись патологіями, відповідно треба було знайти клініки й для них. Хтось щось не їв, у когось бракувало документів, комусь треба було зв’язатися з лікарем. Тому це було 24 години гарячої лінії на розв’язання різних питань.
Зараз все плюс-мінус заспокоїлося, всі продовжують лікування, хтось навіть вже повертається — тепер у нас більше запитів саме на повернення. Ми продовжуємо займатися в партнерстві й психологічною підтримкою цих дітей. З нами працює велика команда психологів як в Україні, так і в Італії. Всі психологи українці, тому батьки мають можливість зателефонувати та поспілкуватися. Це не завжди про якусь глибоку терапію, іноді це потрібно просто для того, щоб почути українську мову і виговоритися. Але інколи потрібна і терапія. А скоро ще й буде табір для діток, які лікуються в Італії — цим займаються наші партнери.
Коли онкохворих діток в Україні залишилося не так багато, допомога для них все ще продовжувала надходити. Ми завжди чесні та не думали навіть заробляти як фонд на цьому і відкладати на потім, наприклад. Ми розуміємо, що зараз не про «потім» і всі кошти, які надходять, треба пускати у справу. Бо потім може просто не бути. Тому ми не робили маніпуляцій на кшталт «допоможіть бідним онкохворим дітям», це вважається неетичним. Є інші потреби, які треба закривати, тому ми прийняли рішення підтримувати взагалі всі медичні заклади, які цього потребують. Ми вже експерти на ринку по всіх логістичних питаннях щодо закупівель, доставки медикаментів і обладнання тощо. Тому ми допомагали новоствореним волонтерським організаціям, адже чітко розуміли, де купити, де дешевше, які нюанси, як привести тощо. Та підтримували лікарів, тому що багато відділень не стикалися з таким потоком пацієнтів і навіть не розуміли, що саме їм потрібно.
А як саме ви підтримували лікарів?
У Львові є дитяча лікарня Святого Миколая. Це лікарня, яка по суті стала також хабом, куди з’їжджалися діти з усієї України, яким не могли допомогти на місцях. Вона має сильне ортопедичне та нейрохірургічне відділення, тому туди потрапляли справді важкі діти, часто поранені. Якщо не говорити про фінансову допомогу, ми вирішили також підсилити їх експертизою, тому звернулися знову до наших партнерів. При тому, що наші лікарі мають золоті руки й це сильні експерти, вони не знавці у лікуванні поранень, тому що у них немає такого досвіду. Нам вдалося привезти професора з Італії, який має спеціалізацію саме по пораненнях. Він пробув у Львові півтора місяця і разом з нашими лікарями був в операційній та ділився своїм досвідом. За півтора місяця він навчив і допоміг скласти правильні замовлення, щоб лікарні закупили те, що потрібно для такого лікування. Виявилося, що багато чого зі списку, навіть простих витратних матеріалів, в Україні просто не існує. Тому ми паралельно організовували великі гуманітарні допомоги — і посріблені бинти, і штучну шкіру тощо.
Як обирали лікарні, яким допомагати?
Про наш фонд знають, тому лікарні з усієї країни стали закидати нас листами. Це було найважче, напевно: зрозуміти, кому ми будемо допомагати, а кому — ні. Ми не могли допомагати всім і це нормально. Вирішили підтримати тих, у кому впевнені. Коли лікарня розуміла свої потреби та складала чіткі запити, ми їх закривали — шукали кошти та закуповували необхідне. Однак в перші місяці це було навіть не про гроші, а про логістику. Важко було знайти та доставити. Зараз ми вже маємо відпрацьовану схему, списки постачальників, варіанти альтернатив, способи доставки тощо. Нас відразу попереджають, якщо у якийсь склад був приліт, і ми відразу починаємо шукати варіанти.
Також ми маємо ряд волонтерів, які готові їхати у прифронтові лікарні. Оскільки я майже з перших днів у Львові, я бачила, скільки всього переправляється через кордон і залишається тут, тому що далі небезпечно везти. Це мені дуже боліло, тому ми відразу зрозуміли, що нам треба знайти сміливців, які готові будуть їхати у Кривий ріг або Миколаїв — туди, куди не доїжджає допомога.
Тож у напрямку охорони здоров’я: допомога з обладнанням, індивідуальна допомога пацієнтам, евакуація, фізична реабілітація та психологічна підтримка. Чим я окремо пишаюся, що наші психологи-реабілітологи працювали з першого дня і не зупинялися. Навіть якщо не було можливості спілкуватися офлайн, переходили на онлайн. Адаптувалися дуже швидко, в чому нам допоміг досвід ковіду. Також ми виділили окремий напрям — підтримка внутрішньо переміщених осіб.
А як саме ви допомагаєте ВПО?
По-перше, це, звісно, психологічна допомога. Ми розуміємо, що треба зберегти ментальне здоров’я та мати ресурс, щоб все це пережити. Це стосується й онкохворих, тому маючи досвід роботи з ними та розуміючи цінність цієї послуги, ми не могли про це забути в контексті переселенців. У нас на сьогодні працюють 40 психологів, 20 з них — це гаряча психологічна лінія, яка відкрита для всіх, ми не робимо ніяких обмежень.
По-друге, коли ми почали роботу з ВПО, то стикнулися з тим, що у людей немає житла. Скільки б ми їм не допомагали психологічно, який може бути ресурс, коли немає, де жити. Людина не може вповільнитися і планувати майбутнє, якщо їй немає за що зачепитися.
Ми почали працювати з громадами та зрозуміли, що у них є приміщення, які треба привести до ладу. У Львівській області ми знайшли таку будівлю у 900 квадратів — це колись був гуртожиток і багато років не використовувалися, але там проведена комунікація тощо. З цього гуртожитку ми вирішили зробити дім для 30 родин. Це будуть мініквартири, але не прихисток.
Місія нашого фонду — загальна підтримка родин з онкохворими дітьми. Зокрема зробити так, щоб родини не розлучалися, а для цього треба створити їм комфортні умови. Якби ми вирішили зосередитися саме на концепції прихистку, то про комфорт можна було б забути. Я не вважаю, що умови життя, які надаються у прихистках, нормальні. Зрозуміло, що коли немає варіантів, то і так підійде. Але мені хочеться побудувати цей будинок і показати, як би це мало бути. Щоб інші фонди теж робили реконструкцію таких приміщень. За три місяці ми маємо збудувати цей проєкт. Плюс до аргументів на користь цього проєкту — багато сімей переселенців живуть у школах. А скоро перше вересня і якщо школи будуть зайняті, то знову страждає навчання. Коли ж наші діти будуть вчитися та отримають той розум, щоб відбудовувати Україну?
Вам вдалося зробити так багато і досить швидко. У вас був якийсь план? Ви взагалі були готові до того, що може статися повномасштабне вторгнення?
Напевно, я занадто оптимістка, тому що я не була готова. Ми навіть не розмовляли щодо цього з командою і не проводили ніякої підготовчої роботи. Однак ми дуже скоро мобілізувалися. І хоч команда розбіглася, всі одразу включилися в роботу. Наприклад, координаторка будівництва Женя виконує свою роботу онлайн з Нідерландів. Ми поставили камери й завдяки їм Женя дистанційно продовжує будівництво Дачі.
Все це звучить так, ніби ви взагалі не спите. Як ви емоційно все це переносите?
Мене рятує тільки робота, по-іншому я б просто все це не пережила. Напевно, найважчі дні для мене вихідні, тому що тоді я починаю падати в депресію і думки «а що далі?». А коли ти на роботі зайнята цілий день, то немає часу про це думати, просто живеш моментом і робиш свою справу.
Я так зрозуміла, що активно у допомогу включилася світова спільнота?
Це був наш вибір. Ми знаємо, що більшість міжнародних організацій не хочуть допомагати воєнним. Відповідно, ми вирішили, що якщо вони не хочуть допомагати тим, хто захищає наше життя, тоді ми запропонуємо їм наші проєкти — це підтримка діток, ВПО, лікарень для цивільних. Тому ми прийняли рішення не робити фандрейзингових компаній в Україні, а працювати повністю з міжнародними донорами. А українці нехай донатять на ЗСУ. Сказати, що це простіше, не можна, тому що міжнародна звітність і їхня система подання проєктів або звітування — це довго та ресурсозатратно. Але це наше рішення.
Щоб долучитися до допомоги фонду Запорука у якості волонтера або партнера — відвідайте сайт проєкту.
