Олександр «Терен» Будько — військовослужбовець з Рівного. Під час боїв на Харківщині хлопець втратив обидві ноги. Після ампутації та встановлення протезів Саша не зачинився вдома, а став жити на повну. Сьогодні він пише книгу, займається спортом, знімає іронічні тіктоки та бере участь у соціальних акціях, які допомагають розвивати інклюзію в Україні. «Терен» став прикладом для багатьох людей.
Чим живе Олександр, що його мотивує та чи комфортно почувається з протезами в Україні — читайте у нашому матеріалі.
— Як ти отримав травму?
Я отримав поранення на День Незалежності на Ізюмському напрямку, за півтора тижні до звільнення Харківщини. Мій підрозділ розпочав невеликі контрнаступальні дії, завдав превентивний удар по противнику (посміхається). В якийсь момент ми перестали “діставати” росіян з нашої зброї і взяли паузу до наступних вказівок керівництва.
Я ліг в окоп та почав засинати. Майже одразу туди прилетів снаряд. За секунду-дві я відчув сильний біль у ногах. Свідомість не втрачав, тому добре пам’ятаю момент поранення, а також евакуацію та всі ті больові відчуття в ногах.
Ще в окопі до мене прийшло усвідомлення, що я без ніг. Свідомість одразу дала зрозуміти, що тепер усе буде по-іншому.
— Де отримав протези?
24 листопада я отримав первинне протезування у Львові, в клініці «Без обмежень». На той момент я вже планував взяти участь в «Іграх Нескорених», однозначно — у дисципліні «біг». Для цього були потрібні спортивні протези, якими держава так швидко не забезпечує. Тоді я подав заявку в один із фондів і за два місяці поїхав до США, отримувати свої спортивні протези.
— Ти одразу вирішив, що будеш показувати свою адаптацію до цивільного життя у соціальних мережах?
Ні, у мене не було жодного розуміння, який це буде формат та що саме я транслюватиму. Насправді ні тоді, ні зараз я не показую і більшої частини того, що відбувається в моєму житті. Публікації з’являються тоді, як трапляється щось нове. Бачу, що людям це подобається: так я розумію, що робити далі.
Особисто жоден військовий не сказав мені цього тет-а-тет, але я чув від їхніх близьких, що мій приклад надихає.
Такі слова мене теж підтримують. Вони змушують не зупинятися, адже люди, дивлячись на мене, виходять за власні межі й рухаються далі.
— Наскільки швидко ти адаптувався до цивільного життя?
Все так стрімко відбувалося, що важко сказати. Було завдання, якась перешкода, яку треба подолати. Можливо, я сам їх собі придумував, аби не задумуватися про негатив.
В мене не було депресії або моментів занепадання духом через те, що я втратив ноги. Важко було лише в той момент, коли я вперше потрапив до своєї квартири на колісному кріслі. Однак, цей момент пройшов, я багато що усвідомив і продовжив жити далі.
— Яким є твоє життя зараз? З огляду на соцмережі, воно в тебе вкрай активне.
Зараз я багато тренуюся: жим, гребля, біг (наприкінці квітня Олександр брав участь в «Іграх Нескорених у цих дисциплінах — ред.). Звісно, є багато інтерв’ю. Я їх даю не для популяризації себе, а для популяризації теми життя військових. Це шанс розповісти про проблеми й порушити якесь питання назагал.
Також мене запрошують на різні фотосесії, соціальні проєкти. Одним із таких було відео Доступно.UA про моє життя. Я не беру участь у комерційних проєктах: моя місія в іншому.
— Чи було щось, чого ти боявся не змогти робити після травми?
Певно, спорт. Я взагалі не думав, що зможу настільки активно ним займатися. Це не завжди вдається зробити так якісно, як було під час тренувань на своїх ногах — наприклад, присідати зі штангою. Проте неочікувано, що я взагалі можу це робити в таких кількостях.
— Що з найближчих планів?
Хочу якнайшвидше випустити книгу. Не завжди є час та натхнення її писати, але бажання від того не зникає.
Якщо вдасться, буде закордонний проєкт, пов’язаний з балетом. Зараз якраз тривають перемовини.
— Не завжди люди без травм живуть настільки насиченим життям, як у тебе. Як можна себе змотивувати йти вперед?
Це щось внутрішнє. Якщо людина не хоче йти вперед і щось змінювати, значить, їй так комфортно.
Людина створена, аби прогресувати. Завжди треба цікавитися оточенням, інакше ти стаєш елементом декору цього світу замість того, аби змінювати його на краще. Навіть без кінцівок можна жити повноцінно.
Недоступне місто
— За твоїми спостереженнями, українці вже звикли бачити на вулиці людей з інвалідністю?
З мого досвіду, не було якихось шокових реакцій або таких, які б мене здивували. Зараз переломний момент, коли трапляються відверті розмови та неприховані демонстрації наслідків війни. Тому люди більше не відвертаються, а дивляться — навіть з цікавістю. Адже якщо людина на візку нікого не дивувала ще до повномасштабного вторгнення, то людина на протезах — це новизна.
Я завжди кажу: я не впевнений, що я б поводився інакше. Для людини нормально цікавитися чимось новим: будь-то суперкласна машина або людина на протезах.
— Як тоді толерантно спитати у людини з інвалідністю про її травму?
Рідко хто підходить та питає саме про травму — більше дякують. Однак для мене в цьому немає нічого такого.
Звісно, все залежить від контексту. Якщо тобою цікавиться людина, яка щиро переживає, — жодних питань. Але якщо це роблять люди напідпитку з бажанням «висловити свою повагу», це зовсім інше. У таких випадках я намагаюся відповідати коротко та відсторонено.
— Читала твій допис із США про те, що американці інакше ставляться до військових. Можеш пояснити, у чому різниця?
У США працюють як із військовими, так і з цивільними. Щодо цивільних, то там повага до військових культивується з дитинства. У Штатах важко стати військовим, тому загалом цю професію шанують.
Водночас йде робота з військовими на ветеранських спілках, де їм пояснюють, хто вони, що мають робити, і де плекають гордість до своєї професії. В Україні це лише зароджується.
— У публічному просторі ти поводишся досить активно й відкрито. Однак, впевнена, так роблять далеко не всі військові, які отримали травму. Чи може нетолерантне ставлення суспільства впливати на те, що вони обирають зачинитися вдома?
Думаю, ні. Наше суспільство давно переросло цькування. Ще до повномасштабної війни у мене було багато друзів на колісних кріслах, з різними порушеннями здоров’я. Вони не відчували на собі зневажливого ставлення або цькувань.
До речі, це одна з речей, якими ми категорично відрізняємося від Росії. У них таке ставлення досі є.
— А недоступність міста може впливати?
Мабуть, це основна причина, чому люди з інвалідністю обирають сидіти вдома. Вони не можуть пересуватися містом самостійно або без сторонньої допомоги. Україна майже непристосована до людей на візках, протезах тощо. Якщо на протезі я ще можу собі дозволити проїхатися маршруткою, спуститися в метро чи зайти в автобус, то на кріслі колісному це зробити майже нереально. Перш за все, до місця посадки ще треба доїхати, потім — з’їхати зі сходів, далі заїхати у автобус.
Це стосується не тільки місць загального користування, а й державних структур. Наприклад, коли тобі треба у банк або взяти якусь довідку — це майже нереально зробити самому. Всюди сходи, декілька поверхів кабінетів, між якими треба пересуватися.
Тільки впертюхи виходять на двір і живуть, наскільки можуть це зробити.
— Ти теж час від часу пересуваєшся на візку. З чим у тебе найбільше проблем?
З самим пересуванням. Навіть пішохідні частини міста не облаштовані під потреби людей з інвалідністю. Купа ям, високі бордюри, дві-три сходинки перед будь-яким магазином. Не розумію, навіщо вони це роблять.
— На бажання людей з інвалідністю жити повноцінно також впливає її внутрішнє відчуття. За твоїми спостереженнями, зараз у нас більше людей, які зачиняються вдома чи все ж намагаються адаптуватися до нових реалій та навчитися у них жити?
Коли я відвідую військових у госпіталях і з ними говорю, начебто всі розуміють, що життя змінилося і набирає нових обертів. Однак я думаю, не всі до кінця це усвідомлюють. Так було зі мною: я думав, що за 2 місяці поставлю протези та буду жити як жив, навіть повернуся на війну. Тільки коли я приїхав додому на візку, зрозумів, що життя вже ніколи не буде таким, як було. Є купа речей, які змінюються незалежно від нас. Наприклад, побут. Ти мусиш видозмінювати квартиру, авто. Банальне помитися вимагає безлічі нових рухів.
Що більше ти зіштовхуєшся з перешкодами, то швидше приходить розуміння, що все стало інакшим. Так, легко не буде, але з цим можна жити повноцінно та навіть досягати вершин.
— Що б покращило твоє життя?
Однозначно, зміна сфери медичного обслуговування — починаючи від сімейних лікарів і закінчуючи комісіями ВЛК (військово-лікарські комісії) та МСЕК (медико-соціальні експертні комісії). Здається, це щось далеке, але військові сьогодні мають зіштовхуватися з ними чи не щодня. Це постійні огляди, довідки, лікарі. Ця система далеко не досконала, а ще й коли ти на кріслі колісному, стає тільки важче.
Почати треба з реформи охорони здоров’я і дійти до норм ДБН (державно-будівельні норми), аби той пандус був не для «годиться», а дійсно допомагав людям з інвалідністю жити повноцінно. Змінювати ще дуже багато, але треба вже починати це робити.
Про доступність міста та ставлення до людей з інвалідністю
В Україні існує багато проблем з доступністю міст для людей з інвалідністю. Вони майже не пристосовані до маломобільних груп населення, які складають третину суспільства. Заступниця керівника ГО «Доступно.UA» Наталія Пархитько каже, що недоступність міста починається з під’їзду і закінчується недоступним транспортом, кав’ярнями тощо.
«На мою думку, саме недоступний транспорт найбільше заважає маломобільним людям. Якщо з під’їзду ще можна вийти, обравши зручніший ЖК, то дістатися до місця призначення транспортом вкрай важко. Навіть таксі — і ті непристосовані до людей з інвалідністю», — пояснює Наталія.
Однак, також проблемними є державні послуги, які, на думку заступниці організації, мають бути взірцем доступності. Натомість безліч держустанов не мають пандусів, навігації для людей з порушенням зору, доступних вбиралень. Це призводить до ізоляції людей з інвалідністю, які обирають не виходити на двір та більше бути вдома.
Також на це рішення впливає неосвіченість українського суспільства. Наталія каже: зазвичай у свідомих людей з інвалідністю немає особливих вимог до інших людей — на кшталт подати руку або обов’язково щось сказати. Перш за все потрібно керуватися тим, що перед тобою — така ж людина. Якщо їй треба допомога, спершу варто це уточнити. Бувають випадки, коли людей з інвалідністю хапають без їхнього дозволу і намагаються кудись перемістити. Це небезпечно, до того ж їх відлякує.
«Саме страх, уникання або нерозуміння, як поводити себе з людьми з інвалідністю, призводить до того, що вони почувають себе відокремленими», — каже Наталія.
Як покращити доступність міста
На сьогодні найпрактичнішим для вирішення проблем комфортності міста є точкові запити. До прикладу, коли громада одного міста звертається до місцевих органів влади із запитом зробити доступнішим ЦНАП або лікарню. Головне, за словами Наталії, робити це у формі прохання, а не з агресією. Керівники тих самих ЦНАПів не завжди знають норми ДБН, тому перекладають побудування пандусів тощо на підрядників. Вони ж можуть виконати роботу недобросовісно.
З досвіду роботи «Доступно.UA», більшість людей йдуть назустріч у таких проханнях. Головне — робити це неодноразово, адже спершу розглядають ті заявки, з якими звернулося більше людей.
Що робити з відбудовою?
Багато регіонів України потребують відбудови. Цілком логічно одразу прописати у її план інклюзивний підхід. Однак, це не завжди стається. Наталія наводить приклад проєкту відбудови вокзалу Тростянецької громади, де не врахували потреби людей з порушеннями зору. Та й до іншої інклюзивності багато питань.
«Я розумію, що люди можуть не мати в оточенні людей з інвалідністю, то ж для них ця тема незнайома. Але тоді залишається питання загальної освіченості, щоб кваліфіковані архітектори не просто читали вимоги інклюзивності, а й виконували їх», — додає дівчина.
Якщо у проєктах відбудови сьогодні врахувати пункт доступності, за 20-30 років Україна може бути безбар’єрною. За умови, що паралельно відбуватиметься реконструкція вже побудованих просторів.
Про «Доступно.UA»
«Доступно.UA» як ініціатива виникла у 2015 році. Її місія — аби всі люди в Україні мали рівні можливості незалежно від рівня мобільності.
Серед основних напрямків роботи:
- тренд доступності;
- зміна свідомості людей з інвалідності щодо своєї інвалідності;
- зміна свідомості людей щодо маломобільних груп населення.
