З початком повномасштабного вторгнення різні міста України стали тимчасовим притулком для сотень тисяч українців. Багато людей впустило до своїх домівок співвітчизників з інших куточків країни, які рятуються від війни. За ці місяці з’явилося і чимало волонтерських проєктів, що допомагають вимушеним переселенцям. Усе це вплинуло на розвиток українських міст і запустило різні креативні процеси, що їх урізноманітнюють. Наприклад, як в Ужгороді.
Зібрали три історії про волонтерські ініціативи цього міста, які виникли за останні місяці й об’єднують локальну громаду та тих, хто шукає тут тимчасового прихистку: арт-терапію для дітей і дорослих, першу пральню-кав’ярню, яка допомагає вимушеним переселенцям та особам, що опинилися в складних життєвих ситуаціях, а також волонтерський хаб, де можна безплатно отримати одяг та інші речі.
«Ви п’єте тут каву, а хтось може попрати білизну»
Перша кав’ярня-пральня «Булька» запрацювала в Ужгороді на початку травня. Раніше подібних закладів у місті не було. Ідея створити соціальну пральню з’явилася, коли до міста почали масово приїжджати вимушені переселенці. Директор благодійного фонду «Карітас» Мукачівської греко-католицької єпархії, отець Мирослав Русин разом із колегами об’їжджав місця, де селили людей, і збирав інформацію про те, що їм потрібно.
«Були три основні запити: житло, їжа та одяг (або прання речей, у яких ти приїхав). Початково ці потреби закривали волонтери, але позаяк людей ставало все більше, вони не справлялись фізично: прати одяг ще могли, а ось сушити через великі обсяги вже не було де», — говорить комунікаційник БФ «Карітас» Мукачівської греко-католицької єпархії Віталій Дячук.
Й оскільки питання з житлом та їжею більш-менш вирішувалося, то з’явилася ідея допомогти саме з пранням.
Приміщення для закладу (наразі безплатно) надала місцева підприємиця. Воно було доволі великим і складалося з двох частин.
«Людям, які принесли попрати білизну, потрібно десь почекати. Тож ми вирішили зробити кав’ярню. Адже кава — це не тільки про напій, але й про розмови та душевність», — каже Віталій.
А коли сюди почали приходити батьки з дітьми, засновники зрозуміли: слід якось і малечу розважити. Так тут з’явилася велика ігрова зона, щоб малеча не заважала батькам, коли ті здають замовлення.
«Наш проєкт складається з двох частин, — говорить Віталій, — одна для тіла, інша — для душі. Перша — це коли клієнт приходить і безплатно здає білизну. Ми вирішили, що в нас не буде жетончиків, а працюватимуть люди, які прийматимуть і видаватимуть прання. Коли питають, як принести білизну, кажемо: все робіть, як вдома».
Кав’ярня — це для душі та знайомства:
«Ми бачили, що людям треба спілкуватися. Хтось хоче виговоритися, інші навпаки — послухати. Так у нас почалися щочетвергові зустрічі на терасі, коли присутні спілкуються з запрошеним спікером на важливі теми».
Заходи відбуваються циклами — про мотивацію, бізнес, здоров’я. Більшість спікерів — вимушені переселенці з Харкова, Одеси, Києва, Краматорська.
Діти також мають чим зайнятися. «Ми домовилися з мовною школою про безплатні уроки англійської, ігрові майстер-класи з вивчення української мови тощо, — додає Віталій. — Ці заходи перш за все для вимушених переселенців, але часто приходять й ужгородці. Нікому не відмовляємо, адже хочемо будувати тут спільноту».
У соціальній пральні задіяні двоє працівниць, які мали досвід роботи в подібній сфері, у кав’ярні — двоє барист. Також є адміністратор закладу. Всі вони місцеві.
«Напевно, до справи треба підходити, як до бізнесу, — міркує Віталій. — Часто до нас приїжджають з великими сумками старші люди. Ми безкоштовно перемо білизну для місцевих пенсіонерів. Обслуговує пральня і волонтерські центри. Тож маємо соціальне таксі, що допомагає розвозити речі та людей. З ресурсами буває сутужно, але знаходимо».
Віталій розповідає, що не завжди люди зразу розуміють концепцію закладу:
«Трапляються випадки, коли відвідувачі вважають, що кава теж має бути безплатною. Насправді ж принцип роботи такий: за рахунок того, що ви п’єте тут каву, хтось інший зможе безплатно попрати білизну».
Має проєкт і своє продовження. Наразі БФ «Карітас» взяв в оренду велике приміщення. Там у конференц-залі запустили літню школу-табір для дітей.
«Ми відкриваємо ще одну соціальну пральню з професійним обладнанням, — додає Віталій, — тож зможемо обробляти більші замовлення. Також у планах — соціальна пекарня, яка годуватиме вимушених переселенців та людей у складних життєвих обставинах. Вона працюватиме і для закладів Ужгорода, і для нашої кав’ярні».
«Основний ресурс — час і любов до дітей»
Юлія Дуб — ужгородка, яка сім років прожила в Києві, та з початком повномасштабного вторгнення повернулася додому. Тут вона разом із іншими волонтерами заснувала ініціативу Творчі Волонтери Ужгород. Зізнається: організувати процес було простіше, адже студенткою вона працювала в громадському секторі.
Людей у команду Юлія шукала через Facebook. Саме там і почала запитувати, хто має ножиці, папір та інше канцелярське приладдя для майстер-класів, які вона зголосилася проводити. Потрохи почали з’являтися люди: то дівчата, які могли допомогти з бісером, то мовна школа, яка була готова надавати приміщення для занять кілька разів на тиждень.
«Якось ми з дівчатами Ангеліною та Анастасією подумали, що було б класно мати свій штаб для дітей, — каже Юлія. — Я почала шукати приміщення з бомбосховищем у центрі міста. Найкраще для цього підходили факультети університету. Тож ми туди звернулися і заклад виділив нам авдиторію, яку тепер називаємо своїм штабчиком».
Довкола проєкту зібралися різні люди: частина з них переселенці з дітьми, інші — місцеві. Свою роботу ініціатива почала з майстер-класів, а небайдужі ужгородці приносили їм усе необхідне для проведення. Потім почали проводити ярмарки, запрошувати хендмейдерів, додали благодійний внесок на підтримку військових. Завдяки цій кооперації проєкту вдалося об’єднати місцеву громаду й тих, хто шукає тут тимчасового притулку. А це сприяло появі нових можливостей для розвитку міста.
«У нас є два основні напрямки, — говорить Юлія. — Перший — дозвілля для дітей переселенців. У вихідні ми навіть робимо вже щось масштабніше в центрі міста. Другий — залучати кошти для військових та передавати їх тим волонтерам, які безпосередньо займаються закупкою необхідного».
Волонтерка розповідає, що їхній основний ресурс — можливість створювати щось руками. Саме арт-терапія допомагає вийти зі стану страхів та подолати важкі моменти. Поруч біля Юлі — малеча, яка щось активно малює й обговорює, поки ми спілкуємося.
«У місто приїхало дуже багато батьків із дітьми, — каже Юлія. — Більшість із них живуть в умовах, де немає ні особистого простору, ні місця для творчості. Хотілося б зберегти цим дітям дитинство і дати можливість батькам видихнути, залишити малечу й вирішити свої справи».
Спершу учасники ініціативи сподівалися, що в них буде можливість працювати щоденно з 10 до 18 години, але оскільки це волонтерство, а не оплачувана робота, склалося інакше. Втім, вони намагаються щодня проводити 1-4 майстер-класи.
Волонтери з дітками та їх мамами вже створили інсталяцію «Маленькі янголи України» (кована карта України з ляльками-мотанками) та спільно з організацією БУР Закарпаття і садовим центром «Ларікс» прибрали і засадили сквер імені Героїв Майдану.
Долучитися до ініціативи може кожен охочий. Наразі тут постійно працює 10 людей, залучених до організації ярмарків, екскурсій у ботсад, щотижневого проведення майстер-класів.
«У нас сформувалася класна команда з різних куточків країни з незнайомих людей. Кожен вкладає стільки сил і часу, скільки може. Часу на практику нема. Приходиш — все на ящиках написано: там — папір, там — картон. Бери, що треба, і включайся», — каже Юлія.
На початку найскладніше було залучати ресурси. Організатори поставили за мету не лише працювати з папером, але й використовувати інші речі для майстер-класів: стрази, бісер, штучні квіти. Також вони постійно вагалися, чи робити події платними. Перекривати частину витрат вдавалося завдяки добровільним пожертвуванням батьків, які кидали кошти в скриньку. Потім з’явилися дружні громадські організації, які дотепер допомагають із матеріалами.
«Зараз люди трошки вже втомлюються, — говорить Юлія, — і їхня залученість стає все меншою. Батьки також рідше донатять. Тож постає питання пошуку можливостей, щоб продовжувати. Наш основний ресурс — час, любов до дітей та бажання їм допомогти».
Юлія запевняє, що їхня ініціатива працюватиме доти, доки в цьому є потреба. У планах — підтримувати зв’язок із організаціями, які готові допомагати матеріалами, а також, ймовірно, зареєструвати власне ГО. До кінця літа вони працюють у такому форматі.
«У вересні настане переломний момент, — додає Юлія, — адже невідомо, як будуть працювати садочки та школи, скільки людей залишиться в Ужгороді, а скільки поїде додому».
«Одягаєшся в нас, як удома»
Історія волонтерського хабу «Гуманітарна шафа» почалася з… вокзалу. Його засновниця Лариса Ковач розповідає, що на четвертий день повномасштабної війни зустрічала там свою доньку, яка навчається у Харкові на медичному факультеті. Волонтерка бачила, як багато людей приїжджають у місто. Відтоді вона на два місяці так і залишилася на вокзалі: зустрічати і поселяти людей.
«Ми працювали з 8 ранку до 3 ночі, — говорить Лариса, — шукали безплатні міні-хостели, селили в ужгородців».
На початку кожні пів години прибували потяги по сто людей. Вона добре запам’ятала момент, коли переселенці замість одягу брали домашніх улюбленців:
«Якщо казали, що кішку з собою не можна, то люди викидали речі й брали в рюкзак тварину. Тоді я зрозуміла: якщо до нас «прилетить», то мені не треба валізка, тільки паспорти й гроші. Одяг дадуть добрі люди».
Коли закінчився бум на вокзалі, волонтерка почала думати, чим ще може допомагати. Натоді у неї вже жили вимушені переселенці, але Лариса добре знала, що їх дуже багато, й хотіла робити щось більше. Тоді й виникла ідея «Гуманітарної шафи»:
«У мене багато знайомих і клієнтів, тож я виставила пост у Facebook, що потрібні речі, а також магазинчик, склад чи кімната безплатно. Моя клієнтка надала свій магазин, який не працював під час війни, а люди почали зносити речі. З кожним днем ми все більше переконувалися, що це дуже потрібно, й не тільки одяг, але й посуд, коляски, матраци».
Назва хабу з’явилася сама собою. «Я страшенно боюсь образити людину, щоб вона не відчула себе незручно, — каже Лариса. — Тож треба було обрати таку назву, щоб і коректно, і очевидно, що це безкоштовно. Гуманітарна — це зрозуміло, а шафа означає “як вдома”».
У волонтерському хабі на постійній основі працює четверо осіб (троє з них — вимушені переселенці), а допомагають близько 20 волонтерів. Роботу організовують за допомогою чату в соцмережі. Хто коли вільний, тоді приходить. Лариса розуміє, що люди не можуть працювати постійно, адже це волонтерство.
Інша складність — інколи відчувають нестачу товару.
«У день до нас можуть приходити 250 людей, — розповідає Лариса. — Кожен може взяти собі стільки речей, скільки хоче — немає обмеження. Треба людині і склянки, і шорти, і майку — будь ласка».
Також волонтерка постійно шукає продуктові набори:
«Від нас недалеко виїзд із міста. У хаб приїжджає багато людей із навколишніх сіл, де вони поселилися. А там із наборами важко. В Ужгороді вони їх отримати не можуть, бо не прописані в місті. Тож стараємося постійно мати якісь продукти, допомагають з ними і благодійні фонди».
На початку літа найбільша потреба була в легкому одязі. Зараз, коли вимушені переселенці вже ним забезпечені, їм необхідні білизна, тарілки, каструлі. Люди зрозуміли, що ніхто не поїде звідси через місяць, як думали раніше. Почали облаштовувати тимчасовий прихисток. Ті, які приїхали вагітними, зараз народжують, тож потреба є і в підгузках.
Засновниця волонтерського хабу розповідає, що в них уже є постійні клієнти. Вимушені переселенці відвідують заклад регулярно — як мінімум раз на місяць. Частіше приходять ті, хто лише приїхав у місто.
До допомоги в хабі можуть долучитися всі охочі. Приносити речі можна тричі на тиждень (вівторок, четвер, субота) з 11 до 18:00. Крім того, за запитом хаб відсилає речі в будь-які області на сході України. Для цього потрібно написати перелік необхідного, дати свою адресу та надати довідку чи прописку про місце проживання.
Лариса додає, що завжди займалася благодійністю, але поки не знає, чи буде продовжувати саме в такому форматі. «Дуже хочу, щоб усі поїхали до себе додому, — говорить волонтерка. — Але до перемоги продовжуватиму працювати. Навіть крізь сльози».
Локації, які варто відвідати в Ужгороді:
Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Ф. Потушняка з початку повномасштабного вторгнення збирає книжки для українських біженців та надсилає їх в різні країни: Чехію, Австрію, Словаччину, Німеччину, Естонію, а також в укриття на території України, що в зоні бойових дій.
Із кінця липня на базі бібліотеки стартував новий проєкт «ТАТОhub». Він про залучене татівство, змістовне дозвілля разом із дітьми та забезпечення їх всебічного розвитку, а також сприяння партнерським стосункам у родині. З 24 лютого хаб перекваліфікувався у гуманітарний штаб для допомоги вимушеним переселенцям, людям, які постраждали від російської агресії, а також у центр підтримки родини у воєнний час.
Адреса: пр. Свободи 16
Графік роботи: пн.-пт. – з 09 до 19 год; неділя – з 10 до 17 год. Вихідний день субота
Молодіжний інтеграційний центр для вимушених переселенців та місцевої молоді запрацював у місті з липня 2022 року. Такі ж простори діють у Львові, Івано-Франківську та Чернівцях. Тут відбуватимуться різноманітні навчання, тренінги, зустрічі з відомими людьми, діятиме мовний клуб із вивчення англійської мови, дебатний та книжковий клуби тощо.
Адреса: вулиця Швабська, 12б.
Графік роботи: з 10:00 до 19:00.
«Територія Спокою» — це простір для дітей і дорослих, який заснували наприкінці березня цього року в культурному центрі Ужгорода ALIVE. Тут обладнали вільну сцену та сад, де ужгородці та гості міста можуть корисно провести час. У програмі заходів — покази фільмів просто неба, джем-сейшни, майстер-класи, консольні ігри, пікніки тощо. Долучитися до проведення та відвідування подій може кожен зацікавлений.
Адреса: вул. Орлина, 13
Оплата за квиток добровільна, у вигляді донейтів.
Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького. Найціннішим експонатом музею є Ужгородський замок, що є найдревнішою історико-архітектурною будовою міста. Тут можна відвідати тематичні екскурсії, квести для дітей-вимушених переселенців, лекції, музичні концерти, благодійні аукціони тощо.
Адреса: вул. Капітульна 33
Графік роботи: з 10.00 до 17.00 год. Вихідний — понеділок.
У період воєнного стану діють пільгові тарифи на вхід.
Театр-студія переселенців «УЖіК» — це унікальний проєкт, в якому об’єднались аматори, люди найрізноманітніших професій, які переїхали в Закарпаття з різних регіонів України. У червні 2022 року вони дебютували в Ужгороді з виставою за мотивами Шекспіра «Король Лір: Як ми шукали любов під час війни». Аналогічні заходи відбулися в Мукачевому та Хусті. Для новоспечених акторів театр став можливістю реабілітації після жахів війни і евакуації. У планах — гастролі Україною, а також мають пропозиції виступу за кордоном.
Вистава відбулася в Закарпатському обласному палаці дитячої та юнацької творчості «ПАДІЮН» (Студентська набережна, 8). Театр-студія — це частина підтримки вимушених переселенців у просторі «Cinema Space».
Адреса: Київська набережна, 3 (2-й поверх).
Кафе-музей «Під замком» — одне з найстаріших кафе Ужгорода. Його заснував у 1988 році виходець із Тячівського району Юрій Руснак, відтоді працює там щодня. Місцеві називають пана Юрія символом міста і радять при нагоді познайомитися з власником. Заклад цікавий тим, що тут збереглися різні старовинні речі, а відвідувачі навіть через 30 років можуть посмакувати фірмовим бутербродом «Снек», який подають від першого дня роботи.
У закладі часто відбуваються різні культурно-мистецькі події, навіть знімали фільм.
Недалеко від кафе — Ужгородський замок.
Адреса: вул. Ольбрахта, 3
