Історія меценатства налічує більше 2000 років. Розповідаємо про те, як виникло це явище, і людей, завдяки чиїй підтримці ми маємо культуру.
Як з’явилося слово меценат?
Знайомтеся, Гай Цільній Меценат — державний діяч Стародавнього Риму. Він жив у 1 столітті до нашої ери і прославився як мудрий друг і помічник римського імператора Октавіана Августа. Не раз йому доводилося брати участь у бойових діях або втримувати імператора від підписання смертних вироків, але в історію він увійшов ще й як культурний діяч.
Поціновувач поезії та епікурейської філософії, Меценат і сам був поетом і письменником. Він також організував гурток літераторів, до якого входили Вергілій і Горацій. Першому Меценат згодом допоможе, захистивши від свавілля недоброзичливого центуріона, другому подарує маєток. Коли діяч помер, заповівши своє майно і твори Августу, його оплакували всім народом. З того часу ім’ям Мецената називають безкорисливих покровителів мистецтв.
Коли йдеться про меценатство, зазвичай підкреслюють відмінність цього явища від спонсорства: якщо меценат не шукає вигоди, то спонсор, підтримуючи якусь справу чи людей, ймовірно розраховує на дивіденди. Звісно, для того, щоб вкласти капітал у добру справу, спершу треба його заробити, тож не дивно, що меценатами стають заможні люди. Але чи справді благодійність на теренах культури, освіти і науки — а саме цим, по суті, є меценатство — не може приносити зиску? Можливо, винагорода за таку діяльність все ж таки існує, просто приходить вона не у фінансовій формі, а, наприклад, у вигляді задоволення від масштабної справи та увіковічення власного імені.
Відродження, яке ми знаємо
Не секрет, що за спиною багатьох талановитих митців в історії стояв заможний покровитель, а часто й не один. Особливо за спинами італійських художників епохи Відродження. Можна навіть сказати, що Ренесанс відбувся завдяки меценатам: ними були королі, герцоги, банкіри і папи римські.
Почалося все з Климента VI, який мріяв перетворити французький Авіньйон — тодішню резиденцію пап — на центр культури і доручив Франческо Петрарці створення папської бібліотеки. Також він ініціював вивчення грецької мови та цицеронівської латині в Римі, але його планам завадила епідемія чуми, яка забрала життя третини населення Європи у 1348 році. Проте початок було покладено і пап-меценатів вже ніхто не міг зупинити.
Далі були засновник Ватиканської бібліотеки Ніколай V; папа Сікст IV, за якого звели Сікстинську капелу з розписами Боттічеллі; Павел V з племінником Шипіоне Боргезе, який залишив після себе однойменну галерею у Римі. Завдяки йому тут і сьогодні можна побачити одну з найвеличніших колекцій мистецтва у світі.
Ключовою фігурою в рядах пап-меценатів був Юлій II. За його життя Рим став центром тяжіння для архітекторів, скульпторів і художників, а також фактично був побудований заново — понтифік прославився пристрастю до створення нових споруд. А також — розписом Сікстинської капели, яку на його замовлення виконав Мікеланджело Буонаротті. Фрески з біблійними сюжетами на стелі храму, відкриті для огляду в 1512 році, вважають вершиною творчості Мікеланджело. Роком пізніше інший улюблений митець Юлія II, Рафаель, створив ще один шедевр Ренесансу — картину «Сікстинська Мадонна».
Для того, щоб генії Відродження змогли вчасно проявити і реалізувати себе через відомі нам шедеври, їм треба було спершу набути майстерності та просто якось існувати у свій «неробочий» час. Це вимагало ресурсів, яких у художників зазвичай бракує, тож будь-яка підтримка була доречною.
Меценатами всіх напрямків Відродження була родина Медічі. Представники династії банкірів і політиків неодноразово ставали правителями Флоренції з 15 по 18 століття і добре розуміли, що для власного успіху їм потрібно розвивати і підтримувати культуру. За їхнього правління в Італії розквітнув дух античної свободи і з’явилося, власне, слово Ренесанс.
Родина Медічі дала світові чотирьох пап і двох королев, а також самого Мікеланджело Буонаротті. Якби Лоренцо Медічі вчасно не помітив майбутній талант у художній школі, не наблизив його до себе і не утримував при дворі, покриваючи витрати (мармур для скульптур завжди коштував недешево), ми б, можливо, ніколи не дізналися про Давида та інші шедеври. Як і про ідеї Леонардо да Вінчі: його різносторонній талант вимагав щедрої підтримки. У різний час її надавали одіозний Чезаре Борджіа, політичний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі, король Франції Франциск І і герцог Сфорца. Скажімо, невелика платня за організацію свят на службі в останнього дозволила Леонардо у вільний час написати «Тайну вечерю».
На іншому боці Європи
«Мода на меценатство» ширилася Європою, і християнство відігравало в цьому не останню роль. Церковна кар’єра дозволяла втілювати в життя добрі світські наміри, плоди яких ми можемо і сьогодні бачити в Україні. Наприклад, ми могли втратити Софійський собор, якби не Петро Могила. Після розграбування і спалення кримськими ханами пам’ятка занепадала, доки у 1634 році митрополит не взявся за її відновлення. Для цього він запросив до Києва італійського архітектора Октавіано Манчіні. А кількома роками раніше, перебуваючи на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря, він заснував Києво-Могилянську колегію — один із перших вищих навчальних закладів на території України.
Меценати не завжди мали ідеальну репутацію, часто вона була як мінімум неоднозначною. Польський магнат 18 століття Микола Потоцький був відомим скандалістом і взагалі досить жорстокою людиною — саме його образ закріпився у трагічній «Пісні про Бондарівну». Проте це не заважало йому бути одним із найщедріших меценатів Речі Посполитої. Завдяки його ексцентричній особі ми сьогодні маємо унікальний зразок архітектури пізнього бароко — монастир у Почаєві, а також знаємо ім’я майстра Пінзеля: Потоцький став головним замовником і патроном таємничого скульптора.
19 століття стало часом справжнього меценатського буму в Україні. Цукрові королі Терещенки не тільки брали, а й віддавали. На розвиток Глухова, де був побудований їхній перший завод, Микола Терещенко пожертвував близько 1,5 мільйона рублів — це кілька десятків мільйонів доларів у перерахунку на сучасні гроші. А в Києві залишилося багато будівель і установ, створених за їхньої підтримки — наприклад, приміщення Національного художнього музею України.
Наступники Терещенків у меценатській справі, подружжя Ханенків (Варвара була донькою Миколи Терещенка) зробили колекціонування творів мистецтва справою життя. Хоча найбільшим їхнім досягненням став музей, будівлю якого на нинішній вулиці Терещенківській спеціально звели для зберігання художніх скарбів, проте пара також підтримувала науку і культуру.
В історії українського підприємництва є й інші, менш відомі, але не менш гідні приклади меценатства: брати Симиренки допомогли Тарасу Шевченку видати «Кобзар», а агроном і землевласник Євген Чикаленко підтримував український національний рух через пресу на межі 19-20 століть. Ці та інші благодійники, які в різні часи підтримували освіту, мистецтво, книговидання та суспільно важливі проєкти в Україні, стали героями міні-серіалу «Історії небайдужих».
Українсько-канадська мрія
Як приїхати в Канаду з 2 доларами в кишені, створити будівельну фірму і стати багатим, щоб вкласти мільйони доларів у знання про Україну? Відповідь на це питання знає Петро Яцик. Ще до Незалежності він підтримував українознавчі проєкти у світі.
Коли, тікаючи з Карпат від сталінських репресій, Яцик приїхав у Торонто в 1949 році, йому було 27. Спершу він працював у ресторані, за рік відкрив українську книгарню, а потім зайнявся продажем меблів. У 1950-х постала його будівельна фірма Prombank Investment Limited (P. Jacyk Group).
Нарощуючи капітал, Яцик працював на перспективу. Стало зрозуміло, що його метою не було просто швидке збагачення. У 1960-х він віддає першу тисячу доларів на український буквар, а в наступні десятиліття стає меценатом Інституту українських студій Гарвардського університету, спонсором «Енциклопедії українознавства», засновником Міжнародного конкурсу знавців української мови та Ліги українських меценатів, які існують і сьогодні.
Петро Яцик вважав, що українці не повинні бути бідними — це просто неприродно для них. Але й гроші самі по собі вартують небагато: «Гроші можна витратити й заробити знову, але рідко можна зробити те ж саме з хорошою репутацією».
Багатство — не вирок
Якщо вірити історії, то найкраще, що можна робити — це примножувати свої статки протягом багатьох поколінь і бути безпрецедентно щедрим, віддаючи значну частину на підтримку культури чи формування артколекції, яку потім можна подарувати світові. Саме так чинить династія банкірів Ротшильдів уже майже 150 років. Серед іншого це допомагає завоювати прихильність суспільства і стає контрударом теоріям змови та саркастичним жартам. Наприклад, таким, як у романі Стендаля «Червоне й чорне». Іронічний образ простакуватого багатія графа де Талера, над яким знущаються аристократи, був списаний письменником з Джеймса Ротшильда.
У Франції 19-20 століть слово «Ротшильд» не позначало нічого схвального, цьому сприяли й масові антисемітські настрої тих часів. Проте зусиллями сім’ї образ вдалося зробити якщо не позитивним, то принаймні не таким однозначним. Велику роль у цьому зіграло меценатство. Ротшильди передали багато подарунків Лувру, Національній бібліотеці Франції, Центру Помпіду й 200 іншим інституціям: картини, рукописи, книги, археологічні знахідки. Часто — анонімно.
Зрештою, це може бути просто приємно — зберігати щось для майбутніх поколінь. Особливо сьогодні, коли перед світом стоїть чимало економічних і соціальних викликів, і підтримка культури не завжди виходить на перший план. Але схоже, що стратегія благодійності виявляється виграшною, в плюсі залишаються усі: митці можуть творити, культура — розвиватися, а філантропи — гарантувати собі скромне місце в історії. Меценат схвалює.
