Бабусі та дідусі часом почуваються самотніми. В той же час, батьки часто не мають можливості доглядати за дітьми, які якраз потребують уваги та піклування. Для вирішення цієї проблеми було створено платформу Ba&Di фрілансерів, яка задовольняє потреби всіх сторін.
Ba&Di фрілансери — це бабусі і дідусі, які досягли пенсійного віку, але мають можливість та бажання працювати. Засновники ініціативи називають себе та однодумців фрілансерами, тому що вони самостійно обирають кількість годин роботи на добу і види послуг, які хочуть надавати. Наразі основною локацією є Івано-Франківськ, але в планах — розширити географію та відкрити партнерські осередки в інших містах.
Zagoriy Foundation підтримали проєкт організації «Ба і Ді Клуб» в рамках грантового конкурсу «Нові підходи до комунікації благодійних проєктів». Завдяки гранту, організація запустила промо-кампанію для популяризації соціального підприємництва та формування мережі благодійників і волонтерів, які забезпечать сталу роботу хабу.
засновниця спільноти Ba&Di Freelance
Про дитинство і особистий шлях
Я зрозуміла, на що йду, від самого початку. Це, фактично, моє життя: така активна позиція, постійна робота над чимось.
У мене була надзвичайна бабуся. Я в п’ять років уже розуміла, що таке пропорції, і розв’язувала найлегші хімічні задачі. Вона вчила мене вишивати та в’язати. В чотири роки я вже вміла плести косу.
Я росла у дуже творчій, доброзичливій атмосфері.
У моїх батьків було своє коло друзів, у бабусі — своє , і я завжди крутилася поруч. Якщо ми кудись їхали, то їхали всі разом.
А ще у мене в пам’ять врізалась чорна шкіра дермантинового дивану, на який мене клали, коли приносили до школи, щоб мама мене годувала. Тому що раніше жінки були в декреті два з половиною місяці, і все. Треба було якось встигати.
Коли я подорослішала, у нас в компанії завжди були інтелектуальні розваги. Ми кудись виїздили, всі свята проводили разом. Це життя продовжилось і в сім’ї моєї дочки.
Зараз у мене чотири онуки: три хлопці і одна дівчинка. Коли зять повернувся з АТО, його дуже хотілося підтримати. Повернути до повсякденного життя, так би мовити. Ми вирішили, що йому піде на користь проводити час з дітьми. І це дійсно спрацювало! Він навіть знайшов себе в іншій професії, досягає успіху. А в мене звільнився цей рік для власних справ.
Я почала писати у соцмережах про активну позицію людей старшого віку і зрозуміла, що є якийсь відгук на мої ідеї. Напевно, якби відгуку не було, я б нічого і не зробила. Я просто публікувала свої думки в соціальній мережі, і люди почали реагувати.
В Івано-Франківську є проєкт освіти для людей старшого віку Наново, в який я пішла вивчати IT-технології. Пам’ятаю, мене одразу не взяли, сказали, що місць немає, але пообіцяли зателефонувати, якщо щось зміниться. І от на наступний день вони подзвонили і кажуть — звільнилось одне місце, приходьте.
Про рух вперед
Зараз мені найбільше хочеться показати людям, що вік не заважає активному життю. Що так не можна: відмовлятись від можливостей через якісь упередження. Хоча я їх дуже добре розумію.
Щоранку я запитую себе: як будемо жити?
У людей може бути безліч проблем, які затягують, і нічого не хочеться.
По великому рахунку, окрім того, що я є сама у себе, я це роблю для дочки і онуків.
Тому що коли вона мені вперше сказала «Я вже стара», я їй кажу — ти подивись, скільки ти вже досягла! Ти ще можеш і можеш.
Треба рухатись вперед, бо якщо не рухатись, ти скотишся вниз — а це вже інакше, як деградацією, не назвеш.
Про початок справи
Я пам’ятаю, як ми відкривали першу дитячу кімнату від Ba&Di. Це було перед 1 жовтня, десь рік тому. У нас тут є громадська організація, називається «Вдома». З кімнати там все і почалося, але тоді нам завадив карантин.
Чого ми тільки не перепробували через обмеження! Скажімо, роботу в Zoom. Не всім підходить онлайн-формат зустрічей, але це було краще, ніж нічого. Ми навіть фільми знімали дистанційно!
Взагалі, у нашому віці ми боїмося нових знайомств — усяке ж може бути, люди йдуть… До того ж, ми все-таки більш схильні драматизувати.
Зрозуміло, що я всіх пенсіонерів України щасливими не зроблю, але хочеться, щоб ті, хто шукає можливості, знали про них і мали змогу отримати краще життя. Люди дзвонять нам, запитують, як все це працює, і я розповідаю.
Про поточний стан справ
Нещодавно я отримала лист, підписаний мером, який підтверджує наше право почати роботу в КУТ-і (комунальний заклад позашкільної освіти Івано-Франківської міської ради, — прим.ред.). Відповідно, прибігаю я радісна туди, бо розумію, що час вже піджимає, але у відповідь на мої запитання чую тільки «нічого не знаємо про цей лист».
Звісно, я була в шоці. Через знайомих ми знайшли людину, яка займається орендою приміщень, і почали терміново шукати заміну. Так ми опинились тут, в католицькому ліцеї.
Локація дуже хороша. По-перше, це центр міста. По-друге, це все-таки католицький ліцей, а враховуючи менталітет місцевих мешканців, рівень довіри підвищується. До того ж, тут недалеко чудовий парк.
І наостанок, тут чудова їдальня з досить пристойними цінами (повноцінний обід — близько 50 грн).
Тепер, коли ми маємо приміщення, гроші нам потрібні не на ремонт, а на обладнання. Я все одно не можу не зазначити: грантові гроші ми витратили з розумом (в рамках грантового конкурсу «Нові підходи до комунікації благодійних проєктів» від Zagoriy Foundation, — прим.ред.).
Коли ми вперше побачили це приміщення, воно ще не було готово приймати гостей. Ми зробили косметичний ремонт власноруч. Почали й інші люди долучатись: то маляр допоміг з ремонтом, то дизайнерка знайшлась. Тепер все виглядає дуже пристойно.
До речі, зону для дитячого дозвілля ми теж оздобили самостійно: килими, які ви бачите, зробили наші дівчата.
Взагалі, коли я все це затіяла, на мене дивились, примовляючи «Ну, у бабусі точно справ немає». Можу сказати, що свідома громадськість мене любить, і завжди любила. Але без запитань з боку сторонніх людей не обійшлось. Тим не менш, зустріли нашу ініціативу дуже тепло, а тепер ще й видно результат.
Процес створення власного простору трошки затягнувся, але найважливіше — ми уклали угоду з педагогічним університетом. Ректор підписав документи, і на кафедрі психології цього року вперше відкрили курс, який називається геронтопсихологія (розділ геронтології та вікової психології, що займається вивченням психіки людей похилого віку, — прим.ред.).
Ми для них стали тепер фактичною практикою, дослідницьким полем. Ми як спільнота — новатори. Розумієте, за кордоном таке вже є, а в Україні ми дійсно перші.
До цього його не існувало. Ми рік працювали над тим, щоб він з’явився. І студенти, і викладачі з нами співпрацювали.
Деяка частина дорослого населення мені каже: я даю мамі певну суму, і далі мене вже не цікавить, що вона робитиме, на що витратить кошти. Тому я відповідаю: так дай мені її номер, хай прийде до нас! Це ж спілкування, воно потрібно всім. Справа не тільки в матеріальній підтримці.
Коли я була молодшою, то думала «От я ще трохи виросту, і тоді… Ще, ще…В мене ще є час». А зараз я розумію, що того часу вже нема.
Про основні досягнення
Наше основне досягнення — кафедра реабілітації і ерготерапії (комплекс реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення повсякденної діяльності людини із урахуванням наявних фізичних обмежень, — прим.ред.). Ми робимо функціональну діагностику кожного члена нашого клубу, і прописуємо індивідуальний план фізичної реабілітації.
Фактично, у нас три вектори:
- заняття для дорослих, де ми працюємо з ба і ді
- дитяча кімната, де наші фрілансери проводять час з дітьми
- І окремо стоїть наукова робота, це вже третій вектор.
Своїх адміністраторів я налаштовую на дружнє ставлення, щоб приходили на роботу, як додому.
У нас троє офіційно працевлаштованих адміністраторів (один з них ще й медбрат, Олег). Він щодня грає з дітьми в шахи. Може і дорослих навчити! Я займаюсь математикою, раз на тиждень.
Я хочу, щоб бабусі і діти одночасно вчились чомусь. Бо якщо бабуся сама навчиться чомусь, то вона теж зможе цьому навчити згодом.
Одному моєму онукові сім, а старшому буде тринадцять скоро.
Коли вони проводять час з бабусями і дідусями, то вкрай задоволені. Он, старший халабуду складав нещодавно, в шахи грав з Олегом…
Коли ріс старший, пам’ятаю, як казала чоловіку: «Навчи його забивати гвіздки», «Навчи пиляти дошку»… Коли ти бачиш, що хлопчик допомагає — як і всі діти, які допомагають вареники ліпити, або шити — це дуже класно, бо створює особливу атмосферу.
Як потрапити в клуб?
Діти дорослих батьків мені часто жаліються: «Я вже давно її до вас посилаю, вона не хоче».
Розумію, це важко. Що сучасна нейромедицина доводить?
Будь-яка наша звичка — це два нейронні зв’язки, які злиплися докупи. Щоб їх розірвати, фізіологічно треба розірвати два нейрони. Все не так просто.
І нові зв’язки з віком складніше будуються.
Мені набагато легше скотится в яму, до якої я звикла.
І щоб в старій ситуації почати діяти по-іншому, треба як мінімум примусити себе до нових дій (знадобиться три-чотири тисячі годин). Так, будуть зриви. Але ж домінанта має бути.
До речі, людина, яка вперше долучається до нашого проєкту, може зробити щось не таке вже й масштабне. Але вплив — це вже питання часу, бо зв’язок залишається. І хочеться робити ще.
Залучити людей старшого віку до діяльності в клубі — це буває складно.
Людина хоче прийти, щоб перед нею станцювали, вона поплескала в долоні і пішла. А ми говоримо своїм членам клубу — ні, ми перед вами плясати не будемо. Всі ви прожили власне життя, щось вмієте робити. Давайте свої ідеї, свої знання — принесіть їх нам, поділіться.
Люди, які не хочуть долучатись, самі собою поступово віддаляються.
А люди, які мають запал, залишаються.
Ми прагнемо, щоб в клубі були саме однодумці.
До речі, ми, учасники клубу, зараз знімаємось в кіно. ГО «Нова енергія» отримали грант на зйомки фільму про те, як діти навчають бабусь і дідусів новим технологіям.
Знімається 24 сюжети. Є три бабусі і три дідуся.
Сценарій прописано заздалегідь. Що я можу сказати? В молодості я думала, що бути актрисою — це легко. Але в понеділок ми знімали ролик, зйомки почалися о першій годині. З першої до четвертої знімались тільки загальні сцени… А це безліч дублів! Я там виступаю в ролі колишньої бібліотекарши. Є ще дідусь-спортсмен, дідусь-науковець… Дуже цікавий досвід, словами не передати.
Наостанок Галина Плотницька провела нам невеличку екскурсію ліцеєм та територією навколо нього, розповіла про найближчі плани та переконала в тому, що літні люди — це драйв, запал та бажання рухатись вперед, якщо навколо — натхненна спільнота однодумців.
«Якщо вірити, то все вдастся», — каже вона, і її впевненості дійсно важко не повірити.