Шукай!

Ця скульптура присвячується меценатці, фундаторці Києво-Братського монастиря і Київської братської школи Галшці (Єлизаветі) Гулевичівні.

Про її життя і діяльність залишилося вкрай мало інформації. Відомо, що вона народилася близько 1577 року і належала до давнього українського шляхетського роду Гулевичів з Волині. Ім’я Галшка походить від польського Ельжбєта, тобто Єлизавета. Така форма була досить поширеною в ті часи.

Перший шлюб Галшки був недовгим і тривав близько п’яти років. Передчасна смерть чоловіка змусила її одружуватися знов. Вдруге Галшка Гулевичівна вийшла заміж приблизно в 1601-1602 роках за шляхтича з Київщини Стефана Лозку. З того часу вона з чоловіком оселилася у Києві, оскільки Стефан мав садибу на Подолі.

У той період у Києві загострилася релігійна боротьба між представниками унійної і православної церков. Так як Галшка походила з давнього православного роду, вона вирішила підтримати церкву, яка на той час церква була головним осередком освіти і культури, матеріально. У середині жовтня 1615 року вона оформила дарчу на землю Київському братству — релігійно-культурній організації, яка захищала православних від тиску державної влади та представників інших церков.

У дарчій меценатки зазначалося також, що вона жертвувала майно «на школу дітям, тако шляхецьким, яко міщанським».

Зараз вчені-історики сперечаються щодо точності тексту дарчої Галшки, адже ми маємо тільки копію пізнішого часу. Інші документи (наприклад, підтвердний акт польського короля на майно Київського братства) свідчать, що меценатка надала тільки «двор з пляцом», тобто ділянку, на якій побудували шпиталь і храм, а про школу там немає інформації.

Відкидаючи дискусії щодо тексту дарчої, нам відомо достовірно, що Галшка Гулевичівна була однією з перших киянок, яка пожертвувала значну частину свого майна на благодійні цілі і саме завдяки її внеску була закладена основа для діяльності спочатку Київської братської школи, згодом колегіуму, а вже потім Києво-Могилянської академії — першого університету у Східній Європі.

Після смерті другого чоловіка у 1618 році Галшка переїхала до Луцька, де підтримувала вже Луцьке православне братство і його школу. У 1641 році вона склала тестамент (заповіт), за яким майже все своє майно заповіла на Луцьку братську школу і Хрестовоздвиженську церкву. Це ще раз  демонструє, що Галшка Гулевичівна свідомо і послідовно підтримувала розвиток освіти та культури впродовж життя.

Скульптура Галшки знаходиться за адресою вулиця Іллінська, 8 (на розі з Братською, 18)

Ця скульптура присвячується київському купцю, підприємцю, меценату і філантропу Михайлу Дегтярьову.

Купці Дегтярьови оселилися в Києві у 1830-х роках. Представник цієї родини Парфентій Дегтярьов у 1835-1837 роках став першим міським головою Києва. Проте основною його діяльністю була залізо-скоб’яна торгівля. Цією ж справою займався його син — Михайло Дегтярьов, який згодом стане відомим як один з найбільших київських меценатів.

Дорогу в бізнесі Михайлу Дегтярьову довелося турувати самостійно. Хлопцеві виповнилося всього 6 років, коли його батько помер. Лише завдяки прекрасній пам’яті, наполегливості, силі волі та здібностям у комерції Михайлу Дегтярьову поступово вдалося завоювати своє місце в київській торгівлі. Більше того, йому вдалося не тільки зберегти батькову справу, а й значно її розширити, принести нове бачення і взагалі вивести бізнес на новий рівень.

Поруч з торгівлею ще у молодому віці (близько 30 років) Михайло Парфентійович звернув увагу на благодійну діяльність. У 1870 році він став попечителем сирітського дому. Проте значно активніше за благодійництво Дегтярьов взявся у 1880-90-ті. У 1882 році головно за кошти Дегтярьова побудували Будинок купецьких зборів (нині Колонна зала імені Миколи Лисенка).

У 1883 році купець заснував притулок для 40 людей літнього віку та людей з інвалідністю. У 1892 році розпочав роботу так званий «будинок вдів», де безкоштовно могли знайти дах над головою 45 родин з дітьми, які втратили годувальника або опинилися в скрутному матеріальному становищі.

Неодноразово Дегтярьов жертвував гроші на різні благодійні заходи: на лікарню для робочих, на стипендії для студентів Політехнічного інституту чи Комерційного училища. Однак за життя він не був найщедрішим з-поміж київських меценатів.

Справжня щедрість Дегтярьова проявилася у його заповіті: він передав Києву понад 4,5 мільйонів рублів. У цю суму входили вартість нерухомості, цінних паперів і готівка. У заповіті Михайло Дегтярьов пояснював причину такої щедрості. Він зазначав, що все життя збирав гроші для того, щоб потім допомагати людям з низьким достатком. Головна сума у заповіті Дегтярьова призначалася для облаштування притулку для дітей старшого віку. Вже через 2 роки після смерті мецената, у 1900 році, на Лук’янівці розпочалося будівництво масштабного комплексу благодійних закладів.

Ще через два роки, у 1902 році, на п’яти гектарах за капітальною огорожею з’явилося тринадцять будинків. У притулку для старших дах над головою знаходили від 300 до 500 людей похилого віку щорічно, а дитячий притулок приймав 100-200 мешканців у рік. Кожному мешканцеві благодійних закладів видавали білизну і верхній одяг. За бажанням вони могли працювати у майстернях і отримувати додатковий заробіток. Діти відвідували двокласне училище імені Михайла Дегтярьова, де здобували початкову освіту і навички ручної праці. При виході з притулку по досягненні 13 років їм безкоштовно видавали по дві пари білизни й одягу, взуття і невелику суму грошей для першого облаштування у самостійному житті. І все це за ті кошти, які заповів Києву Михайло Дегтярьов.

Скульптура Михайла знаходиться за адресою Володимирський узвіз, 2.

Ця скульптура присвячується київському меценату, купцю, підприємцю і громадському діячу Давиду Марголіну.

Майбутній меценат народився не в Києві, але переїхав до міста у 1868 році, коли йому було трохи більше 20-ти. Свою кар’єру Давид Марголін розпочав з того, що загортав рибу і розкладав овочі на Єврейському базарі на Галицькій площі. За короткий час він став розсильним у фінансовій конторі, потім розпорядником у торговельній фірмі на Подолі, а згодом і очолив цю фірму. Через кілька років він став засновником одного з київських цегляних заводів. За цей час енергійний бізнесмен вивчив кілька іноземних мов і налагодив торгівлею модним одягом із Західної Європи.

Далі купець зайнявся транспортом. Спочатку Марголін розвивав київське пароплавство. Згодом став акціонером міського трамваю і навіть за власні кошти проклав колію до Кадетського корпусу, (нині Міністерство оборони), яку потім подарував місту.

Сучасники стверджували, що Давид Марголін мав унікальну інтуїцію. Він обирав ті сфери бізнесу, які рано чи пізно приносили чималий дохід. Так, поруч з усім іншим, комерсант інвестував кошти у міський водопровід і систему освітлення. Активно займався торгівлею нафтою і бензином. До того ж, Давид Марголін був одним з найщедріших київських меценатів.

Перш за все бізнесмен-меценат підтримував різні освітні проєкти та ініціативи. Наприклад, його коштом була збудована початкова школа для єврейської спільноти на Подолі. Туди брали учнів з родин, які не могли оплачувати навчання. Марголін був членом Товариства поширення комерційної освіти в Києві і одним з ініціаторів створення чоловічої та жіночої торгових шкіл. Також він був почесним попечителем Фундуклеївської жіночої гімназії і неодноразово жертвував кошти на притулки для дітей без батьківської опіки. Марголін безкоштовно надавав пароплави і трамваї для різних школярських екскурсій та культурних заходів.

У Києві жартували, що весь Труханів острів був його вотчиною, адже підприємець фактично самостійно підтримував інфраструктуру розташованого там селища. Приміром, Марголін утримував пароплавну пристань, майстерні і проспонсорував будівництво школи і церкви для потреб жителів Труханового острова. На жаль, під час Другої світової війни поселення було знищене.

У вирі революційних подій і громадянської війни родина Марголіних вирішила не випробовувати долю і емігрувала в Німеччину. Перед від’їздом Давид Марголін оптимістично заявив: «Через два тижні ми повернемося». Він помилився… Через кілька років, у 1925 році, після серцевого нападу, київський меценат помер. Помер далеко від улюбленого Києва.

Скульптура Давида знаходиться за адресою вулиця Ольгинська, 2/1

Ця скульптура присвячується родині київських меценатів і громадських діячів, родині Ґалаґанів.

Ґалаґани — український старшинсько-дворянський рід, відомий з другої половини 17 століття. У 19 столітті Ґалаґани залишалася серед числа заможних і впливових землевласників. Однак у 1869 році сім’ю Григорія і Катерини Ґалаґанів спіткало лихо. Під час подорожі до родинного маєтку на Чернігівщині Павло Ґалаґан, їхній 15-річний син, застудився. Упродовж кількох днів хвороба швидко прогресувала, поруч не було досвідченого лікаря. Наприкінці квітня 1869 року юнак помер. Ця подія стала сімейним горем. Родина вирішила зберегли пам’ять про сина.

Після раптової смерті Павла Ґалаґана подружжя вирішило заснувати приватний середній навчальний заклад для талановитої молоді. У пам’ять про сина його назвали на його честь: Колегія Павла Ґалаґана.

Бюрократична тяганина та узгодження всіх деталей забрали близько двох років. Тільки у 1871 році Григорій Ґалаґан з дружиною передав Колегії будинок на вулиці Фундуклеївській вартістю 40 тисяч рублів. На замовлення подружжя архітектор Олександр Шіле перебудував приміщення для потреб навчального закладу. Також Ґалаґан купив сусідню садибу за 35 тисяч рублів, щоб Колегія мала достатньо простору. Для того, щоб навчальний заклад міг стабільного функціонувати, родина меценатів пожертвувала на утримання Колегії власні родові маєтки у Полтавській та Чернігівській губерніях. Загальна вартість майна становила 275 тисяч рублів, а щорічний прибуток перевищував 12 тисяч. Цього було досить для запуску навчального процесу.

Колегія відкрилася як закритий приватний навчальний заклад для талановитої молоді, яка готувалася до вступу в університет. За структурою навчального процесу вона була подібна до британських коледжів. Тобто вихованці мали повний пансіон для глибокого занурення у навчальний процес. У штаті закладу були спеціальні тьютори-наставники, які допомагали юнакам у навчанні. По суті, молоді люди набували знання, жили і відпочивали в Колегії. Кількість вихованців була відносно невеликою — 70 осіб; 30 з них навчалися безкоштовно, інші платили. У навчальному процесі застосовувалися інноваційні підходи, які сприяли якісній підготовці молоді у сфері гуманітарних наук. Колегія підготувала цілу плеяду видатних науковців.

Навчальний заклад не отримував державного фінансування. Головні витрати взяла на себе родина засновників. За перші 25 років роботи Колегії її утримання коштувало понад 1 мільйон рублів. Діяльність закладу стала можливою тільки завдяки меценатам.

Скульптура родини Ґалаґанів знаходиться за адресою вулиця Б. Хмельницького, 11

Ця скульптура присвячується вченому-економісту, державному і громадському діячу Миколі Бунге.

Родина Бунге переселилася до Києва зі Східної Пруссії у середині 18 століття. У Києві Бунге були відомі як першокласні аптекарі. Однак Микола Бунге обрав інший шлях. У першу чергу він прославився як економіст, а також як видатний управлінець. Бунге неодноразово був ректором Університету св. Володимира, а у 1880-х роках очолював міністерство фінансів Російської імперії.

Крім наукової, викладацької і державної діяльності Бунге брав активну участь у громадському житті Києва. У 1850-х роках він був секретарем і редактором статистичного і географічного відділів Комісії для опису губерній Київського навчального округу.

У 1860-х роках Бунге виступив з ініціативою заснувати в Києві товариство взаємного кредиту, комерційний банк і кілька приватних кредитних установ. Тоді ж він брав участь у роботі різних комісій, які опікувалися господарством міста, займався впорядкування міської фінансової документації.

Під час роботи в університеті Микола Бунге звернув увагу на складне матеріальне становище київських студентів. Спочатку він провів перше в Російській імперії анкетування студентів (1872 рік) і зрозумів, що вони переживають серйозну скруту. Опісля він взявся розробляти різні способи допомоги студентам, що відчували брак коштів.

Меценат почав активно створювати приватні стипендії для талановитої молоді. Наприклад, у 1872 році з’явилася приватна стипендія імені Миколи Бунге, а до кінця століття різних іменних стипендій було близько сотні. Також з ініціативи Бунге для обдарованих студентів видавалися одноразові премії, створювалися фонди для закордонних відряджень, надавалася фінансова допомога для навчання дітям, що залишилися без батьківської опіки.

За багаторічну благодійну роботу на користь міста Київська дума у 1880 році обрала Миколу Бунге почесним громадянином Києва. Навіть після смерті Бунге допомагав місту та його університету. У заповіті він пожертвував на навчальний заклад 6 тисяч рублів. На відсотки від цієї суми в університеті була заснована щорічна премія за найкращу студентську роботу з економічної тематики та дві щорічні премії для найуспішніших студентів.

У середині 1890-х років, вдячні учні та прихильники Миколи Бунге пожертвували значну суму на заснування міського початкового училища його імені. Так, завдяки благодійній ініціативі в Києві з’явився ще один навчальний заклад — Київське міське початкове училище імені Миколи Християновича Бунге.

Скульптура Миколи знаходиться за адресою вулиця Липська 18/5