Лікарняні клоуни — це проєкт із надання емоційної підтримки. Клоуни працюють у лікарняних відділеннях, аби підтримати та розвеселити дітей, які борються із важкими захворюваннями. Все починалося з волонтерської ініціативи і згодом перетворилось у професійну організацію, яка існує за підтримки благодійного фонду «Таблеточки».
Перед входом до «Охматдиту», спеціалізованої дитячої лікарні, Оля разом із колегами вдягають яскраві клоунські костюми. Готують різнокольорові кульки та інший розважальний інвентар. Остання деталь у перевтіленні — червоний клоунський ніс, який є не лише частиною образу, але і маскою. За нею зникає Оля і з’являється клоунеса Бу.
Двері відчиняються і яскраві клоуни швидко ідуть коридорами. Разом із ними до лікарні заходить дитинство, яке часто губиться у численних лікарняних палатах.
До Монголії на велосипеді
Ольга Булкіна народилася та виросла у Києві у творчій сім’ї. Її тато — актор, а мама працювала театральною режисеркою. Тому дитинство пройшло при театральних репетиціях та на виставах. Часто дівчинка спала у гримерках або у вагоні метро, на колінах у тата, коли поверталися додому після вистави.
Коли виросла, Ольга пішла працювати на телебачення шеф-редакторкою та режисеркою, також займалася продюсуванням.
Одного разу 21-річна Оля гуляла Контрактовою площею у Києві та випадково натрапила на виставу вуличного цирку. Люди у яскравих костюмах та з червоними носами влаштували велике шоу, граючи на музичних інструментах. Дівчина була вражена побаченим і вирішила після вистави підійти познайомитися з артистами.
Натоді вуличне мистецтво у нас було мало розвинене і на мене це справило «вау-ефект».
Як виявилося, вуличні артисти на саморобних велосипедах їхали з Німеччини до Монголії. У них була волонтерсько-освітня місія: проїхати 7 тисяч кілометрів, заїжджаючи у різні міста, аби вчити дітей із дитячих будинків та вулиць клоунаді, жонглюванню та музиці.
Дітям вулиць показували, що можна завдяки творчості заробляти гроші.
Оля захопилася цією історією і вирішила, що також долучиться: спочатку допомагала артистам як перекладач, адже вони жили у дитячому будинку біля Києва. Там закохалася в одного з клоунів, який покликав дівчину поїхати разом із трупою у Монголію. Вона погодилася.
Протягом чотирьох місяців артисти їхали на велосипедах, заїжджаючи у різні міста та влаштовуючи вистави з дітьми. Дорогою дівчина вчилася клоунській справі, жонглюванню та вуличному мистецтву. Згодом почала брати участь у різних перформенсах разом із іншими артистами.
Ми возили з собою всі музичні інструменти та костюми, жили у наметах. Ми крутили педалі по 10 годин в день. Я багато вчилися театральній майстерності, практикувалася, розвивала імпровізацію. Цей творчий процес тривав 4 місяці. Згодом мене вкусила отруйна комаха і я була змушена повернутися додому.
Онко та сміх
Повернувшись до Києва, Оля не могла заспокоїтися та знайти собі місце — вже знала, яким цікавим може бути життя. Трохи посумувавши, знову почала працювати на телебаченні та на багато років залишила клоунську творчість.
Згодом у сім’ї Олі настав складний період: тато захворів на онко. Рецидив, хіміотерапія та чотири операції стали випробуванням не лише для батька, але і його доньки, яка завжди була поруч.
«Рак — це дуже підступна історія. Коли вперше з цим зіштовхуєшся, то думаєш: ну, все… Насправді ми не надто цікавимось онкологією, поки це не зачепить особисто. Багато міфів та стереотипів почали розвіюватися, коли я стала самостійно досліджувати цю тематику».
Оля каже, що поки тато лікувався у Київському обласному онкодиспансері, вона підтримувала його — разом часто жартували. Чоловік навіть записував невеликі есе про своє лікарняне життя.
Коли тато проходив лікування, ми з ним постійно сміялись. У нас обох була здорова реакція на стрес — це сміх.
«Ми постійно реготали з сюрреалістичних історій у лікарні. Гумор та сміх дуже допомагали як мені, так і батькові. І я зрозуміла, наскільки важлива емоційна підтримка для людини, яка проходить агресивне лікування. Іноді я пожартую, тато віджартується — і рівень стресу падає. Тоді він і фізично почувається краще».
Часто люди просто не знають, як підтримувати онкохворих
Довге та важке лікування тата вибило Олю з життєвої колії та забрало багато внутрішніх ресурсів. Окрім хворого батька, вона бачила, як багато людей страждають та помирають у реанімаціях, тому розуміла, що вже не зможе жити так, наче цього всього не відбувається. Не зможе спокійно йти повз лікарню, не згадуючи про те, який складний шлях там, усередині, проходять люди. І як сильно їм потрібна підтримка інших.
Дівчина проходила курс психотерапії, адже під час лікування тата багато друзів відвернулися від неї. Через це вона почувалася самотньою. І лише згодом зрозуміла, що вони так зробили не через бажання покинути її, а через незнання, як підтримувати людину, яка зіштовхнулась із онко.
Коли люди чують «рак», відразу уявляють лисих та блідих людей, які вже однією ногою в могилі. І їм просто страшно. Страшно навіть про це говорити. А все це через те, що немає достатньої інформації про діагнози та як з усім цим існувати.
Одного разу Оля побачила у фейсбуці оголошення про те, що благодійний фонд «Таблеточки» організовує школу лікарняних клоунів, які опікуватимуться онкохворими дітьми та підтримують їх у лікарнях. Виснажена після лікування тата дівчина зрозуміла, що дуже хоче зачепитися за щось важливе. Вирішила спробувати.
«Я вже знала, як поводитись із онкохворими людьми, знала, що їм потрібно. А ще у мене був досвід терапевтичної клоунади. Все зійшлося в одне і я вирішила сходити подивитися».
Після кількох етапів співбесід та спеціального навчання Оля стала частиною команди лікарняних клоунів. Волонтери почали ходити до дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит», аби провідати дітей у відділеннях онкології, трансплантації кісткового мозку та нейрохірургії. Також ходили у Київський обласний онкодиспансер.
Лікарняні клоуни — не завжди про сміх
Оля розповідає, що лікарняні клоуни — це, в першу чергу, друзі для дітей. А також люди, які дуже вирізняються із загального лікарняного контексту. Лікарняні клоуни допомагають лікарям налагодити контакт з дитиною, часто супроводжують дітей на медичні процедури та операції, або просто приходять до них у палату, щоб разом погратися.
«Місію лікарняних клоунів я озвучую так:
Дитинство має тривати незалежно від обставин, адже кожна дитина на це заслуговує.
І якщо вона опинилася у лікарняних стінах, у складних обставинах, їй обов’язково потрібно повертати відчуття нормальності».
Завдання лікарняних клоунів — дати дитині можливість прожити потрібні емоції: як сміх, так і агресію. Для прикладу, під час гри дитина може побити клоуна повітряною кулькою або відмовити йому, заборонивши заходити до себе у палату.
«Ми стукаємо у двері палати, питаємо, чи можна. А діти іноді кажуть: «Ні»! Тоді прошу вибачення і зачиняю двері. І дитина така: «Вау, я сказала «ні» і мене послухали. Я — особистість і моя думка цінна». Це теж дає дитині усвідомлення, що вона — особистість, а не просто об’єкт медичних маніпуляцій. Тобто, лікарняні клоуни — це не завжди про сміх».
Лікарняні клоуни не мають якогось заготовленого сценарію чи виступів, а щоразу імпровізують. Працюють, відштовхуючись від імпульсу дитини, який підхоплюють та трансформують. Так вони дають можливість дитині проживати через гру та сміх те, що їй потрібно прожити саме у цей момент.
«Обов’язковою рисою лікарняного клоуна має бути емпатія. Це не перформативне мистецтво, куди приходиш себе показати, ти не виходиш на сцену під оплески. Це — імпровізація, під час якої ти ніколи не гратимеш головної ролі. В центрі всього, що ми робимо, — дитина. І вона є головною. До цього також треба бути готовим, бо часто для людей, які мають творчі професії, дуже важливе самовираження. Ти йдеш до дітей не задля визнання».
Дорослі нічого не розуміють
Часто медики кличуть лікарняних клоунів супроводжувати дітей на різні медичні маніпуляції.
«Ми намагаємось грати як з дитиною, так і з лікарем, який нам підіграє. Тоді дитина починає бачити його не таким, кого треба боятись, а з ким можна погратись. Знижувати рівень страху дитини перед лікарями — важливо».
Також додає: якщо завдання медиків — лікувати тіло, то робота лікарняних клоунів — зцілювати емоції дитини, від яких також залежить фізичний стан.
Одного дня у відділенні онкології сильно плакала 4-річна дитина, коли їй намагалися зробити укол. Лікарка вийшла у коридор у сльозах, попросила клоунів поспілкуватися з дитиною.
«Ми до неї зайшли, хоч вона боялась. Адже того дня, щоразу, як хтось до неї заходив у палату, їй робили боляче. Ми почали на відстані з нею спілкуватись та передали квіточку із кульок. Вона нас близько не підпустила, але перестала плакати. Коли ми йшли, підняла перев’язану бинтами ручку і сказала: «Па-па». Здається, це така дрібниця, але у концепції мікровсесвіту тієї дівчинки і тих страждань, які вона переживає, це був неймовірний успіх. Адже вона зневірена у людях, їй цілий день робили боляче. Те, що вона відволіклась і помахала нам рукою означає, що ми викликали у неї довіру. Це величезна перемога. Ми потім коли самі вийшли звідти, зняли носи і заплакали».
Оля додає, що іноді з дитиною треба просто посидіти і поговорити.
«Адже часто дорослі «нічого не розуміють», — так собі думають діти. А з клоуном можна поговорити. Діти, які довгий час у лікарні, вирвані зі звичного життя».
Ми намагаємося повернути їм відчуття нормальності та зробити їх, наскільки це можливо, щасливішими.
Клоун ніколи не плаче
Заходячи до лікарні, лікарняні клоуни залишають свої проблеми та негаразди за її стінами. Їм важливо прийти до дітей чистими та відкритими. Візит попередньо узгоджують із медперсоналом, дізнаються, до кого з дітей можна зайти.
Оля розповідає, що перші виходи до лікарні запам’ятає на все життя — через хвилювання тремтіли коліна. Повертаючись потім із лікарні, волонтери півтори години просто сиділи мовчки.
«Пам’ятаю, через пів року було таке, що ми «випадали» на місяць, адже мали вигорання».
Лікарняні клоуни мають правило працювати парами. Оля розповідає, що клоун-партнер — єдина стабільність, яку вона має під час відвідування лікарні. Адже клоуни ніколи не знають, в якому емоційному та фізичному стані буде дитина за дверима наступної палати. Люди, які проходять хіміотерапію, часто мають різкі перепади настрою. Зустрівши лікарняного клоуна, дитина радіє, а через декілька хвилин може розплакатися.
«Своїм волонтерам завжди кажу, що потрібно бути готовими до таких перепадів настрою. Слід розуміти, в якому емоційному стані може перебувати дитина, яка проходить складне лікування. Не потрібно впадати у ступор від того, що дитина, яка щойно сміялася з тобою, раптом заплакала. Непідготовлений лікарняний клоун може розгубитись і думати, що це він щось не так зробив. А діти у свою чергу добре зчитують емоції. І може вийти так, що твій візит приносить не користь, а шкоду. Треба ретельно підходити до справи, це — психологічна робота».
Одна з обов’язкових умов лікарняної клоунади — команда збирається на супервізію з психологом. Клоун, який її не пройшов, не може виходити до дітей. А ще клоун ніколи не плаче.
«Але під клоуном завжди є Оля, є Марина. Особисто мою клоунесу звати Бу. Так колись мене назвали діти. Бу ніколи не плаче і швидко перемикається на щось інше, щоб змінити емоції. Бу — моя найкраща та найщиріша субособистість, дитяча частина мене, яка дуже надихає. Іноді думаю собі: як би відреагувала Бу? І розумію, що вона б так не переживала».
Хованки у бомбосховищі
24 лютого, після обстрілів, Оля взяла клоунський костюм, прибігла в «Охматдит». Уся клоунська команда поїхала з Києва, а дівчина залишилась у бомбосховищі лікарні, аби гратись із дітьми та відволікати їх. Якщо раніше вона працювала із онкологічними відділеннями, то тоді усі діти, які лікувалися, потребували емоційної підтримки. Особливо ті, яких почали привозити із пораненнями.
Зазвичай я намагаюсь не запам’ятовувати імені дітей, мені так простіше. Думала, що із пораненими буде так само, але пам’ятаю кожну постраждалу дитину, кожну історію. Є дівчинка, якій відірвало ніжку, хлопчик, якого дістали з-під мертвого тіла мами. Інший хлопчик виїжджав машиною з Бучі разом із сім’єю. Вони потрапили під обстріл, його тато та братик загинули.
У бомбосховищі лікарні діти були наляканими, так само, як і їхні батьки. Потрібно було їх відволікати, тому Оля влаштувала гру у хованки. Каже, що через через гру можна допомогти дитині адаптуватися до нових стресових умов.
«Одного разу я прийшла у відділення, а діти вже будували блокпости із коробок, покликали мене до себе. Вони робили імпровізовану тривогу і ховали мене в коробці з холодильника, щоб захистити. А самі охороняли імпровізований блокпост».
Клоуни на сторожі дитинства
Оля — засновниця та тренерка першої київської школи лікарняної клоунади, яку підтримує фонд «Таблеточки». Разом із колегою Мариною Бердар викладала іншим волонтерам та має два випуски студентів. Також дівчата навчалися в італійській професійній школі «Soccorso Clown». Вони є дипломованими спеціалістами, що дозволяє офіційно працювати з дітьми у європейських клініках.
Наразі Марина, яка на початку повномасштабного вторгнення виїздила, повернулася до Києва. Дівчата планують запускати нову школу, розширювати команду та створити Асоціацію лікарняних клоунів України.
Наразі в Україні поки немає лікарняної клоунади у реєстрі професій. Але Оля з командою працюють над цим питанням.
У багатьох країнах Європи та у США лікарняні клоуни — це професія та повноцінна частина лікарняної субкультури. Мрію, щоб в Україні була така професія і лікарняні клоуни працювали у кожній дитячій лікарні.
Також такі спеціалісти мають бути у шелтерах для переселенців та скрізь, де дітям потрібна допомога. Клоуни на сторожі дитинства.