Рік тому переселенець Андрій Кайдаш переїхав у Черкаси з одним зварювальним апаратом, а нині вже працевлаштовує людей у свою справу. Розповідаємо його історію.
Андрій Кайдаш переїхав з рідними у Черкаси з Запорізької області через тимчасову окупацію рідного міста. Із собою захопив найнеобхідніше, і серед усього іншого взяв цінну річ – зварювальний апарат. Чоловік вирішив, що попри втрату будинку та нажитого майна, зможе все ж таки далі жити і заробляти.
Перші дні у Черкасах він з дружиною спав у церкві. Згодом став шукати житло і роботу. Нині має гараж, де відновив діяльність, якою займався до повномасштабного вторгнення.
«Коли вирвалися з окупації, плакали, побачивши наших військових»
У окупації Андрій з родиною пробув 43 дні. Сам він з міста Василівка, що в Запорізькій області. Пригадує, що життя в окупації було жахливим – фактично, воно «завмерло». Було багато жаху, насилля, і згадувати це Андрій не дуже хоче. Сьогодні в окупації лишається його батько, якого син не вмовив виїхати. Нині зв’язок з ним буває нечасто, бо мережа нестабільна.
«На початку повномасштабного вторгнення зникав Інтернет, зв’язок. Все сталося раптово, хоча ми очікували на звільнення. Арестович же казав, що все скоро завершиться… Думали, ось трохи – і наші війська звільнять територію. Але дні йшли. Було страшно, особливо за жінок і дітей. До обіду хтось кудись виходив за хлібом, а далі сиділи вдома. Як тільки, йдучи, бачили попереду на дорозі вантажівку з окупантами, ховалися у найближче подвір’я, бо передбачити наслідки зустрічі з ними було неможливо. Так само переживали за автомобілі, бо це був засіб пересування, можливість на них кудись виїхати. Автівки власники намагалися частково розібрати, щоб їх не можна було завести: знімали акумулятори, спускали спеціально колеса, ставили подалі від ока, щоб не видно було» – пригадує Андрій.
У перший день повномасштабного вторгнення Андрій з дружиною виїхали в Токмак, що поряд з Василівкою, бо там у будинку тестя з тещею є великий підвал. Практично всі дні в окупації просиділи там, виходячи лиш зранку за продуктами. На велосипеді Андрій виїжджав до домівки чоловіка, де ловила мережа, і писав рідним повідомлення. Каже, особливо переймався машинами, бо вони могли врятувати. Відомо безліч випадків, коли окупанти брали собі автомобілі, які їм сподобаються, знімали номерні знаки, малювали літеру «z» і їздили.
Всього у дворі в Токмаку назбиралося три автівки: «Жигулі» тестя і дві іномарки родини Андрія. Саме ці машини потім були набиті людьми, з якими разом виїздили з окупації.
«Бувало, у Токмак приїздили люди, що виїжджали з Маріуполя, щоб перепочити на ніч, але не встигали кудись доїхати далі. Врешті на початку квітня 2022 року ми теж приєдналися до колони, яка виїжджала з Маріуполя. Їхали теща і тесть, я з дружиною і її брат, а також інші члени родини. У цей час тато лишався у Василівці. Він у мене один, мама померла ще до повномасштабного вторгнення. Тато казав, не хоче покидати рідний дім. Нині вряди-годи вдається з ним зв’язатися, коли він, скажімо, вилізає на горище, бо зв’язок поганий. Каже, має город, комусь щось лагодить, робить зварювальні роботи, так і живе. Звісно, мене це мучить», – каже Андрій.
«З Токмака до Запоріжжя сто кілометрів, але до сірої зони було вполовину менше. Щоб туди потрапити, треба подолати шість чи сім блокпостів. На кожному дуже хвилювалися, бо в машині перевіряли усе. Коли хтось в колоні зупинявся на довше ніж слід, нервували. Дорогою я двічі допоміг водіям замінити пробиті чи прострілені колеса. Врешті, ми проїхали блокпости, сіру зону, а коли побачили наших військових, просто плакали. Адже всі розуміли, звідки вирвалися. Безліч злочинів, страшних випадків, про які не хочеться говорити. Саме тому ми просто хотіли виїхати, ніяких планів не мали. Головне було врятувати життя» – пригадує Андрій Кайдаш.
Перша зупинка
Спочатку родина приїхала під Запоріжжя до родичів – відчуття були, немов «потрапили в інший світ»: працював зв’язок, магазини, можна було помитися і спокійно поспати.
Через декілька днів Андрій став міркувати, як жити далі: як підприємець він мав певні кошти на рахунках, але то були гроші замовників, які давалися як аванс, а також гроші на замовлення сировини для роботи з металоконструкціями. Андрій каже, що дуже хвилювався за аванс. Потім йому роз’яснили, що війна це форс-мажорні обставини, тому частину коштів можна було не вертати. Проте він думав про майбутнє, репутацію, про людей, яким винен і їхні сімейні обставини.
«Врешті я вирішив потрохи щось робити, шукати матеріали, метал, завод оцинкування. Дізнався, що завод, який мені потрібен в Запоріжжі, закрився. Це засмутило. Тоді став міркувати, що робити далі? Ми подивилися, що заводи оцинкування є в різних містах на заході України, але тоді я би був занадто далеко від дому. Нарешті побачив, що потрібне виробництво є в Черкасах. Так і вирішили їхати туди і пробувати жити далі. Всі родичі лишилися без роботи, я ж мав машину і зварювальний апарат»
«Причепи за власним креслення придумав випадково»
Андрій Кайдаш з дитинства працював з батьком у гаражі, де була авто майстерня. Каже, проводити зварювальні роботи було для нього, як хобі. Він пробував ремонтувати машини, постійно чомусь вчився, а після технікуму пішов в університет в Запоріжжі і став інженером. Аналізуючи свій регіон, звернув увагу, що там розвиваються ІТ і аграрна сфери. В ІТ Андрій не дуже розбирався, а земель для господарювання не мав. Тому вирішив завести бджіл, а паралельно займався зварювальними роботами. Тоді ж створив причеп за власними кресленнями, щоб вулики на ньому стояли і надворі, і в полі, без потреби їх переставляти:
«Коли займаєшся бджолами і їх стає більше, вулики треба вивозити. Як правило, це клопітка робота: завантаження, пошук місця, домовленості з іншими бджолярами про чергування. Я втомлювався вантажити вулики на звичайний причіп, тому застосував знання інженера для креслення спеціальної моделі. Коли виник ажіотаж навколо мого причепа, який хотіли купити всі знайомі бджолярі, збагнув, що можна їх продавати. Справа пішла. У подальшому ми разом з мамою Оленою Вікторівною створили бренд «Бджоловіз», і я успішно робив причепи в Запорізькій області. Після повномасштабного вторгнення в квітні 2022 року з авансом від замовників та з бажанням працювати я приїхав у Черкаси»
Коли Андрій з родиною в’їхав до Черкас з боку Дніпра, то побачив церкву. Оскільки нікого у місті не знали, то пару днів ночували там. Андрій став дивитися в Інтернеті, де можна орендувати якусь площу, гараж, цех, щоб працювати з металом.
«Я ходив по базах, запитував, де є площі. Мені дали номер чоловіка, який працював біля річкового порту. Він телефоном став допитуватися, хто я, перейнявся проблемою, а тоді запропонував нам пожити у них в селі під Черкасами. Поряд виявилася пуста будівля, де я орендував площу. Спершу працювали усі: брати, дружина, тесть з тещею, навіть юний брат дружини допомагав. Адже замовники чекали передплачені вироби і я просто не міг так все полишити, щоб не покинути клієнтів», – пригадує підприємець.
Так поступово він віддав борги.
Свій до свого
«У Василівці я просто працював з татом у гаражі, потім сам. Назбиравши гроші, купив першу машину – «Жигуля». Знав все по автомобілях. Пам’ятаю перший досвід найму людей, коли ми ремонтували людям дахи. З’їздив і на заробітки за кордон, але згодом зосередився на своїх причепах. Тож можу сказати, що все збудував з нуля. Удома я розбудував цех до тисячі квадратів, але війна все змінила. Попрацювавши у селі під Черкасами, побачив, що зручніше буде у місті. Так знайшов площі у Черкасах. Я не думаю про вихідні чи відпустку: є робота, яка допомагає і відволікає, а головне, дає впевненість. Вже і люди тут працюють зі мною, місцеві. Матеріали беремо українські і дещо з-за кордону, замовників маємо по всій Україні» – розповідає Андрій Кайдаш.
Протягом останніх тижнів ГО «Черкаська Молодіжна Рада» (СпівДія Хаб Черкаси) передавали ноутбуки представникам самозайнятої молоді у межах проєкту «СпівДія Ноут». Зараз техніка передається самозайнятим особам та школам, незабаром розпочнеться видача громадським організаціям. На Черкащині ноутбук отримав в тому числі Андрій Кайдаш:
«Найголовніше у моїй роботі – це креслення. Я мав старенький ноутбук, який вдалося привезти з собою, але він вже фактично не міг виконувати власних функцій. Довідавшись про проєкт “СпівДія”, вирішив взяти участь. Допомагає ноутбук і дружині, яка веде бухгалтерію. Тепер мрію запатентувати бренд, але поки зареєстрував лише торгову марку «Бджоловіз». На інше треба час, якого не вистачає. Бо головне сьогодні – робота, адже це все, що поки є».
