Троє жінок розповідають про те, як війна вплинула на їхню власну справу та змусила розпочинати все з нуля.
*
З початком повномасштабного вторгнення деяким людям довелося рятувати не тільки себе, але й власні справи. Обстріли, відсутність електропостачання або окупація — це лише частина перешкод, з якими зіштовхнулися українські підприємці.
Одним із виходів для бізнесів було виїхати в інші міста, зокрема на захід України. Щоб допомогти їм з переїздом та облаштуванням, почали виникати різні програми та проєкти з релокації. Один із таких — West Business Hub, який запустили ГО «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі» спільно з програмою USAID «Конкурентоспроможна економіка України».
Проєкт підтримує жінок-підприємиць із постраждалих регіонів. На сьогодні резидентами West Business Hub стали 8 бізнесів. Серед них є виробники українських вишиванок, рослинної косметики, лабораторного обладнання та ін.
Троє підприємиць проєкту розповідають про те, як війна зруйнувала їхні бізнеси, які потім довелося відновлювати з нуля.
Вікторія Маслова, рослинна косметика Vesna
Усе моє життя пов’язане з Бучею. Ми з родиною розпочали тут власну справу — виробництво екокосметики, також відкрили магазин із продуктами здорового харчування. Тому нам досі боляче від усього, що трапилося з містом.
У перший день вторгнення я з родиною виїхала з Бучі у Львівську область. Потім були Варшава та Прага. Наш бізнес залишився під окупацією. У перші дні ми попросили бійців тероборони зламати нашу крамницю та роздати місцевим продукти, але вже на наступний день у наш магазин зайшли росіяни. Вони розікрали та поламали все, що було у магазині. Схоже відбулося з нашим виробництвом та офісним приміщенням: окупанти викрали обладнання, розбили все, що можна було. Навіть лабораторні столи хотіли винести, але вони дуже важкі — подужали тільки один.
Враз ми залишилися без нічого. Все, що було, — це родина, з якої колись почався бізнес.
За 42 дні від початку вторгнення ми повернулися до України. Щойно Бучу деокупували, туди поїхала моя мама. Психологічно це була дуже важка поїздка. Мама вирішила релокувати бізнес до Львова, адже в Бучі не було комунікацій, та й морально важко було б там залишатися. Тож у Львові нам буквально довелося починати з нуля. Волонтери допомогли вивезти з Бучі меблі та залишки обладнання, на місці нам теж допомогли його розвантажити. Ми почали ремонтувати те, що пошкодили окупанти. Тоді в соцмережах я натрапила на допис про старт проєкту з підтримки жінок за напрямком West Business Hub і вирішила на неї податися. Нам надали безплатне приміщення на 6 місяців, де ми розпочали обладнувати виробництво й працюємо зараз.
На сьогодні наше виробництво майже відновлене. Ми виготовляємо увесь асортимент продукції та навіть розширюємо його. Так, є прогалини, але ми з ними справляємося. Наприклад, раніше рідини у баночки наповнювали через обладнання, зараз робимо це вручну.
Також ми почали працювати для фронту. Спочатку зробили першу партію загоювальних мазей від тріщин та опіків на руках, потім виготовили «фронтовий набір», який складається з мазі, крему для рук, крему для обличчя із захистом від сонця.
Щодо партнерів, то частину з них ми втратили, однак знайшлися нові. Раніше у Львові був один магазин нашої косметики, тепер їх два. Завдяки сайту, який був і до вторгнення, наші товари роз’їжджаються всією Україною. Тому гострішим було питання виробництва, ніж продажів. Тепер воно працює, і ми можемо продовжувати.
Хоча у Бучі немає виробництва, у місті працює наш магазин. Ми відновили його одразу після деокупації, оскільки натоді великі супермаркети ще не працювали, а людям треба було треба десь купувати продукти. Їх поставляли маленькі виробники, які компенсували відсутність товарів від великих компаній. Та чи повернемося ми у Бучу, сказати не можу. Для нас це важко психологічно. Щойно заїжджаєш у місто, відразу відчуваєш страх та небезпеку. Та й виробництво важко транспортувати. Тому поки залишаємося у Львові, а далі побачимо.
Юлія Уварова, медичне та лабораторне обладнання Лабзона
Ми вже двічі тікаємо від війни. Першого разу — у 2014 році, коли ми родиною переїхали з Донецька до Бердянська, а далі до Харкова. На той момент бізнес вже був в онлайні. Ми займаємося лабораторним та медичним обладнанням з 1996 року. Бізнес заснували разом із колишнім чоловіком у Донецьку. До війни він був більше пов’язаним з промисловістю регіону, але пізніше нам довелося адаптуватися до вимог Харкова. Ми почали постачати обладнання для університетів, лабораторій тощо. Мали торгові зали в центрі міста, де клієнти могли ознайомитися з товаром.
У лютому цього року постачальники питали мене, а чи зібрала я тривожну валізку. Однак хіба можна наступити на одні й ті самі граблі? Виявилося, що можна. На початку березня мені довелося тікати вже з Харкова. На щастя, донька була за кордоном і переїжджала до Німеччини реєструватися як біженка.
Я виїхала до неї без жодного розуміння, що буде далі. З собою взяла тільки паспорт, ноутбук та трохи особистих речей. Бізнес став на паузу. Проте часу ми не гаяли: разом із донькою їздили конференціями, виставками, розвивали нові контакти. Моя донька теж підприємиця — займається апсайклінгом рекламних банерів. Вона пройшла німецьку школу з фотографії, познайомилася зі спільнотою людей із цього напрямку. Сьогодні донька займається переробкою бойових гільз та снарядів і робить із них сувеніри.
Ми робили все, щоб показати європейським партнерам: не сьогодні, але завтра економіка України буде розвиватися. З Росією жодних стосунків бути не може, їхні товари можна замінити європейськими. Ми намагалися донести, що варто переглянути цінову політику стосовно українців та скоригувати вартість товарів відповідно до реалій.
У серпні донька подалася на участь у напрямку West Business Hub. Ми повернулися з Німеччини до Харкова й вивезла звідти до Львова все, що могли. Товар допомогли релокувати інші небайдужі люди. В хабі нам надали безплатне приміщення на 6 місяців, де ми облаштували офіс. Також у межах програми проходять щотижневі вебінари, де розповідають, як знайти нових клієнтів, почати експортувати власний товар, промотувати бізнес та розвивати власний бренд. Знаю, що це не весь набір напрямів підтримки, але у нашому випадку запит був саме таким.
Фактично нам знову довелося запускати бізнес з нуля. На заході Україні інші клієнти: це здебільшого аграрії та нафтовики. Зі старих партнерів у нас майже нікого не залишилося, адже одні пішли з ринку, а в інших усе на паузі. Однак ми не боїмося, адже вже маємо досвід, як підлаштувати бізнес під інші вимоги.
Ми вирішили: якщо вже повернулися, то маємо працювати для економіки. Платимо податки та зарплати, беремо участь у семінарах та грантових конкурсах. Тепер нам доводиться поєднувати в одній людині 5-6 професій. Однак ми не тільки не зупинилися, але й роздумуємо над тим, аби запустити сервісний центр для медичного та лабораторного обладнання, адже у Львові цього немає.
Я вірю, що повернуся в Харків, навіть якщо все вдасться на заході Україні. З Харковом у мене пов’язане життя. Просто тоді у нас будуть два офіси та два сервісні центри. Війна багато чого змінила, і бізнес також. Але не потрібно здаватися — все у наших силах.
Віталіна Гергало, рекламне та швейне виробництво AVEX
Ми займаємося виробництвом вивісок, внутрішнього оформлення магазинів та навігації. До повномасштабного вторгнення у нас були замовлення та клієнти з іменем — у цій справі ми вже 16 років. Однак війна все зупинила. Наше виробництво розташоване у Києві, ближче до Бучі та Ірпеня. Це місця, з яких окупанти мали робити наступ. Тому з перших днів ми зосередилися більше на власній безпеці, ніж на роботі, оскільки серед нашої команди були працівники саме з тих регіонів. Та і я сама мешкала у Ворзелі.
На щастя, ніхто з команди не постраждав, однак частково потерпіло виробництво. У нас є друкарські станки, яким треба температурний режим. Коли почалися перші «прильоти», в нашому районі вимкнули світло. Від переохолодження чутливі друкарські машини вийшли з ладу — вони просто замерзли. Ми залишилися без обладнання для друку.
Перші тижні людям точно було не до реклами, тому ми зачинили виробництво й сконцентрувалися на волонтерстві. Віддавали все, що було потрібно для підтримки війська. Метал для їжаків, плівка, банери — все надсилали без роздумів.
Однак у квітні закінчилися ресурси навіть на волонтерство. Замовлень все ще не було, бо реклама — не першочергова потреба у часи війни. Тому ми потроху почали залучати власні ресурси й заробляти бодай на щось. Спочатку робили наліпки для військових, друкували прапори та тканини — на тому обладнанні, що збереглося. Оскільки ми також мали швейні машини, то розіслали інформацію, що можемо шити різні речі. Першими звернулися волонтери, яким потрібні були аптечки. Це був початок, а далі пішли форма, фартухи, чохли і все, на що був попит, і що ми самі могли виготовити.
Це мінімальна робота, яку виконувала лише частина працівників. Переважно у нашій команді були чоловіки, які або пішли на фронт, або почали волонтерити. Залишати обладнання без навантаження було неефективно, тому я вирішила шукати у Тернополі приміщення під ще одне виробництво (до цього міста я з родиною переїхала на початку вторгнення). Приміщення і запуск виробництва дозволили б не тільки підіймати українську економіку, а й дати роботу людям, які теж переїхали з інших міст.
Ми випадково натрапили на проєкт з підтримки жінок та побачили напрям West Business Hub, де можна було б отримати безплатне приміщення на 6 місяців. З огляду на те, що натоді у нас не було коштів на оренду, ми погодилися. Тож майже одразу ми перевезли до будівлі ткацьке обладнання, набрали команду, зокрема з числа внутрішньо переміщених осіб, й запустили швейний цех. Спочатку це були речі для військових, згодом з’явилися замовлення для цивільних. Сьогодні паралельно працюємо над лінійкою власного бренду.
До цього проєкту ми жодного разу не подавалися на гранти — пробували задовольняти потреби власними силами. Тепер вивчаємо умови й для інших грантів, зокрема для нового друкарського обладнання. Воно знадобиться, коли запуститься власний бренд. Тож подібні проєкти — це класна можливість і стимул не опускати руки.
Підприємці стимулюють економіку, генерують ідеї й об’єднують людей. Вони мають рухатися вперед, щоб рухати країну.
*
Одним із напрямів підтримки є релокація бізнесу, але також програма передбачає:
- сплату орендної плати приміщення для бізнесу у Львові або Тернополі до кінця дії проєкту;
- консультації з експертами різних напрямків ведення бізнесу (від маркетингу до дистрибуції);
- інформування про гранти, навчальні семінари, воркшопи та потенційні партнерства
Вимоги прості: керувати бізнесом має жінка. Перевага надається підприємствам із Чернігівської, Харківської, Сумської, Київської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. Важливо, щоб бізнес був життєспроможним, тобто мав шанси на відновлення та безперебійну роботу.
Щоб долучитися до проєкту, потрібно заповнити анкету.
