Із перших днів нового етапу війни життя хореографки з Чернівців Софії Сафрюк, як і мільйонів українців, змінилося назавжди. Чоловік Василь, із яким вони створювали креативні танцювальні відео для соцмереж, пішов захищати Україну, а мисткиня почала волонтерити. Вона проводить платні уроки з хореографії та організовує танцювальні флешмоби, зароблені кошти з яких відправляє на ЗСУ.
До війни творче подружжя багато подорожувало світом і знімало ролики на пісні українських артистів. Софія придумувала хореографію та втілювала танцювальні рухи, а Василь був режисером. У лютому вони мали підписати контракт із великою українською компанією на постійній основі — результат майже трирічної роботи.
Поговорили з Софією Сафрюк про те, як війна змінила їхні з чоловіком долі, чи легко їй самостійно продовжувати сімейну справу, чому волонтерство має бути невід’ємною частиною життя і чи зросла увага авдиторії до українського контенту в соцмережах.
«Разом ми вдвічі сильніші та креативніші»
Коли Софія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем, то зрозуміла, що в них спільна мета: змінювати світ на краще за допомогою мистецтва. Тоді вони про це говорили, будучи фактично незнайомцями. Згодом почали зустрічатися і їхнє життя «закрутилося» навколо мистецтва. Але Софії та Василеві потрібен був час, щоб прийти до того, що вони робитимуть це разом.
«Спершу в нас були два різних шляхи: він розвивався як музикант, я — як танцівниця. Ми їздили гастролювати за кордон», — пригадує хореографка.
Коли почався карантин, пара повернулася в Україну і вирішила, що не буде постійно сидіти вдома і вичікувати. Почали знімати відео: розмістили вдома зелений фон, щоб можна було за допомогою монтажу поміщати Софію в будь-який світ. Із часом це почало вимальовуватися у концепцію.
«Нам дуже сподобалося працювати вдвох, — каже артистка. — Зрозуміли, що разом ми вдвічі сильніші та креативніші. Коли розвивалися окремо, то не мали такого результату».
«Наша авдиторія рухається в бік українізації не через примус — це дійсно стає модним»
Софія та Василь знімали ролики та використовували у відеоряді як іноземну, так і вітчизняну музику, але вже скоро вирішили розвиватися в бік українського контенту:
«Є багато класної української музики, та не всі про неї знають. Тож вирішили популяризувати її своїми роликами. Через те, що ми багато подорожували за кордоном, то зрозуміли, наскільки важливо підтримувати все українське. Крім того, музика без відеоряду не завжди сприймається. А коли бачиш картинку, то звуки зачіпають відразу».
Софія пригадує: коли вони з Василем працювали в Німеччині в цирку-театрі й зустрічали гостей на вході, то щодня чули там російську мову й не могли зрозуміти, хто це: росіяни чи українці.
«Після року роботи лише раз ми почули українську, — говорить артистка, — й були настільки раді цим людям, що відразу почали з ними спілкуватися. Тоді й усвідомили, що ця самоідентифікація дуже важлива не лише для світу, але й для нас самих. Аби знаходити одне одного й знати своє місце в світі».
Хореографка помітила: з часу великої війни кількість переглядів їхніх відео з українською музикою збільшилася, хоча роликів цих було й небагато.
Мисткині подобається тенденція, що авдиторія підштовхує знімати відео на українську музику:
«Часто запитуємо людей, які нові треки вони чули, просимо ділитися, а ми під них зробимо відео. Вже виробилася така фішка, й від нас і не очікують іншого».
Софія щиро вірить, що в майбутньому інтерес до української музики лише зростатиме. Це одна з причин, чому вони з чоловіком і працюють над її популяризацією.
«Бачимо, як авдиторія рухається в бік українізації не через примус, а тому, що це стає дійсно модним», — каже Софія.
«Війна змінила цінність звичайних моментів»
Перед початком нового етапу війни одна велика українська компанія запропонувала Софії та Василю співпрацю: створювати відеоролики на постійній основі. 24 лютого був фінальний етап, коли митці мали відправити виконану роботу.
«Звичайно, зараз це взагалі не актуально, — говорить артистка. — Протягом 2,5 років ми вкладали свій час у те, щоб створювати відео аж до моменту, поки з’явилася потенційно постійна можливість заробляти. За ці роки в нас були певні пропозиції, але всі тимчасові».
Але пара вірить, що все налагодиться. Якщо буде можливість, створюватимуть такі творчі ролики і надалі.
За день до повномасштабного вторгнення Софія та Василь знімали відео для блогу. У повітрі вже витала тривога й очікування того, що скоро може початися новий етап війни.
«Ми придумали челендж: танець, який об’єднуватиме всіх українців, — розповідає хореографиня, — Якщо хочеш стати його учасником, то повинен задонатити «Повернись живим» будь-яку суму. Я додавала людей в групу, де показувала, якими будуть рухи. Далі ми знімали це на камеру і потім мали змонтувати ролик».
Саме 24 лютого відео і повинно було побачити світ. Зрештою, пара його таки завершила, а згодом вже вирішувала, що робити далі. Незадовго після того Василь долучився до Збройних сил України.
«Війна змінила цінність звичайних моментів, — міркує Софія. — Наприклад, те, що ми з чоловіком просто разом. Відчуття цього спокійного життя зараз необхідне. Ніколи не будемо це сприймати, як раніше: що ми снідаємо чи їдемо кудись удвох, знімаємо відео не про війну, а про те, що подобається і надихає. Такі речі більше не будуть сприйматися як належне».
«Усе більше людей розуміють: волонтерство має бути частиною їхнього життя»
Софії дуже подобається, як українці придумують усе нові способи волонтерити:
«Настільки креативні, що багато хто в світі дивується, як можна залучити великі кошти з чогось, що, здавалося б, не вартує нічого, якщо його правильно не подаси».
Хореографиня і сама не лишається осторонь. За два тижні після повномасштабного вторгнення вона зрозуміла, що чимало людей не займаються фізичною активністю, бо просто не до того. А оскільки вона в цьому професіоналка, то Софія почала ранкову онлайн-руханку, що складалася з розминки й танцювальної частини. Зацікавлені донатили певну суму, а Софія перераховувала ці гроші на волонтерські потреби.
Спочатку на заняття виходило 10 людей. Це добра кількість як для онлайн-уроків. Але потім дехто відпав: щоденні ранкові тренування виявилися для багатьох зачастими. Наразі хореографиня таких занять не проводить, але планує їх відновити.
Софія переконана, що зараз волонтерство — обов’язкове для всіх:
«Це не означає, що всім треба шукати бронежилети. Але мені подобається, що навіть під час повномасштабної війни ті волонтерські ініціативи, які я знаю (артистка цікавиться передусім екологічними — авт.), відновлюють свою діяльність. Розуміють: життя має продовжуватися і екологія теж не може чекати».
Сьогодні все більше людей розуміють, що волонтерство має бути частиною їхнього життя. Софія міркує:
«Так, ти працюєш і заробляєш, але обов’язково маєш робити щось і на користь суспільства. Сподіваюся, це з нами залишиться як хороша звичка. І коли настане час, що вже не треба буде збирати на «броніки», то людина подумає: може, буду ще чимось займатися, бо вже звик, що маю робити щось для суспільства?».
«У відеороликах стараємося створювати не тільки картинку, а й сенс»
Наприкінці квітня на сторінці Софії в інстаграмі вийшов ролик «Історія одного бункера». Він має на меті привернути увагу до дотримання правил безпеки під час повітряних тривог, а також продемонструвати світові, що творчість українців не спинити навіть під час війни.
«Мені максимально близька саме така соціальна тематика, — говорить Софія, — і в нас є кілька подібних відео. Коли я тільки вчилася на хореографа, то завжди старалася ставити танці з сенсом. У більшості відеороликів ми прагнемо не просто робити гарну картинку, а закладати сенс».
Ролик зайшов аудиторії і наразі має майже 144 тисячі переглядів.
На своєму місці
У перші тижні повномасштабної війни Софія активно волонтерила і робила все, що доводилося: розвозила, носила тощо. Але потім зрозуміла: потрібно підтримувати українців і морально. Це саме те, що роблять митці.
«Вони підтримують бойовий дух, — говорить Софія, — щоб усі інші також могли активно проявляти себе в тому ж волонтерстві. Я зрозуміла, що маю робити свою справу. Якщо тим, що ви робили до повномасштабного вторгнення, можна якось наблизити перемогу, то чому б і ні?».
