У селі Стіна на Вінниччині облаштували центр ткацтва «Vereta». Майстрині працюють за старовинними станками, виготовляючи килими, сумки та чохли для ноутбуків. Новими візерунками й техніками вони творять сучасну історію давнього ремесла.
***
Похмурого дощового дня чоловік у військовій формі перебігає вулицю та сідає в авто. Це Юрій Степанець, який два місяці тому вступив до територіальної оборони Вінниці. Велика війна почалася на його день народження, і хоч військового досвіду чоловік не мав, наступного дня пішов до військкомату.
Вранці закінчилася його зміна патрулювання. Замість відпочити Юрій вирішує робочі справи. Він — власник ткацької майстерні «Vereta». Вона працює із обрізками тканин, що залишилися після виробництва одягу та могли б століттями лежати на смітнику.
У травні цього року Юрій планував відкрити центр ткацтва у селі Стіна, за сто кілометрів від Вінниці. Утім війна змінила і роботу майстерні, і життя самого власника. Як центр працював раніше та як змінився в умовах війни — читайте в репортажі.
Стіна та «екологічні експерименти»
До ткацтва Юрій Степанець прийшов через екоактивізм. Двадцять років тому, будучи студентом Вінницького аграрного університету, разом із друзями заснував громадську організацію «Наше Поділля».
Організація почала привертати увагу до проблем довкілля. Також проводили навчальні заходи для школярів, вчили дітей збирати вторинну сировину та облаштовували сортувальні станції у дворі школи.
У 2018-му разом із Донецьким університетом «Наше Поділля» створили одну із перших в Україні станцій глибокого сортування сміття, яка могла приймати 30 видів відходів.
Одного разу екоактивісти дізналися про село Стіна. Воно славиться своїми краєвидами, давньою історією та збереженою культурною спадщиною. Село розташоване вздовж річки Русава у горбистій місцевості. Імовірно, така схованка й оборонні споруди допомогли йому свого часу вижити. Стіна зазнала турецько-татарських набігів та польської облоги.
А ще біля нього знайшли залишки поселення трипільців. Вплив останніх відчувається і досі — Стіна стала осередком ткацтва на Вінниччині. Навички ремесла передавали з покоління в покоління.
Тому з часом активісти вирішили саме там купити будиночок. Про ткацтво ще ніхто не думав, планували проводити там «екологічні експерименти».
“У Польщі я підгледів: громадська організація може мати у своїй власності будинок. Чому б не зробити так в Україні? А вже у 2016-му за 10 тисяч гривень організація придбала старовинний кам’яний будиночок, який мав стати екоцентром «Стіна»”, — розповідає Юрій.
Екоцентр мав звертати увагу місцевих жителів на проблеми екології та їх вирішення, а також переймати досвід селян. Організовували міжнародні молодіжні обміни та вивчали традиційне екологічне будівництво, яке досі користується популярністю у селі. Його головний принцип — використовувати гній як будівельний матеріал. Це ще один секрет наших предків, що нині заново набуває популярності.
Як обрізки з тканин отримали нове життя
Згодом екологічні експерименти привели до зацікавленості ткацтвом. Адже ще раніше активісти зіткнулись із проблемою: під час сортування сміття не мали куди здавати на переробку старий одяг та тканину.
Наразі один із найпоширеніших у світі способів переробки текстилю — це подрібнювати тканину і робити з неї нитки. Але зазвичай вони мають погану якість, тому із них виготовляють килимки для магазинів масмаркету.
«Якщо ці килимки взяти і добре потрусити, то з них посиплеться те, з чого вони зроблені», — каже Юрій.
Тому у Стіні вирішили працювати із тканинами, які залишаються після виробництва одягу. Адже такі обрізки тоннами викидають на сміттєві полігони. Там вони, так само, як і пластик, розкладаються століттями і шкодять довкіллю.
Екоактивісти вирішили, що можна давати їм нове та якісне життя. Спочатку вони беруть залишки тканин, що залишаються після виробництва одягу, потім майстрині все це нарізають на смужки і на ткацьких станках створюють із них килимки. Таким чином структура тканини не змінюється, якість не втрачається — виріб може служити століттями.
Ткацтву вже понад 5 тисяч років, ще трипільці носили на собі тканий одяг замість шкіряного. Із роками змінилися робочі станки та підходи до роботи, але основа ремесла залишилася. До слова, ткацтво було популярним не лише в Україні, а і в Європі. Згодом промислове виробництво частково витіснило традиційні мануфактури. Для прикладу — Китай і Туреччина є великими конкурентами для маленького ткацького сімейного бізнесу. Дешевше купити річ на базарі.
Але Стіна тримається: люди зберігають ткацькі верстати. Юрій припускає:
«Думаю, в кожній п’ятій хаті є верстат, а в кожній десятій — людина, яка вміє на ньому працювати».
Перший килим
Декілька років тому Юрій вирішив знайти у селі найкращих майстринь та домовитися з ними про співпрацю.
«Я знав, що в селі є багато людей, які пам’ятають ткацькі традиції. Проблема — переконати їх працювати з нами, адже ми були у селі чужинцями. Спочатку знайшов одну жінку, яка добре знала ткацьку справу. Дав їй матеріал та гроші і сказав, що повернуся через місяць. За цей час вона мала показати всю свою майстерність та зробити килимок. Перший килим вийшов не дуже якісним, але головне, що процес стартував», — розповідає він.
Для виробництва, окрім відрізків тканини, треба було знайти спеціальні нитки для основи. Якими мають бути ці нитки та де їх узяти, Юрій не знав.
«Шукав в інтернеті, питав у людей. Тому перші наші килимки були смішними, адже всі нитки, які я тоді знайшов, були рожевими та з блискітками», — сміється.
Так з’явилася майстерня ткацтва «Vereta».
Ткацтво призупиняється на свята та під час городів
Виробництво у селі налагоджували довго — має значення тутешній уклад життя.
«Спочатку ми міркували: якщо вже маємо будинок, то поставимо туди верстат, а люди будуть приходити до нас, як на роботу. Та, як виявилося, люди у селі не дуже люблять кудись ходити. Жінки сказали, що працюватимуть вдома. Це навіть не обговорювалося. Ще один нюанс — коли починається період городів, ткацтво призупиняється. Так само і на релігійні свята», — розповідає Юрій.
Окремим верстатам зі Стіни — по сто років. Однак деякі майстрині працюють і за новими інструментами — старовинні моделі не завжди дозволяють точно виконати замовлення клієнтів. Наприклад, на них не можна зробити килим необхідної ширини, тому Юрій купив новіший верстат в Івано-Франківській області.
Одна з найважливіших частин ткацького станка — бердо. Це спеціальна деталь, якою прибивають тканину та надають їй форму. Зараз цей гребінець в основному виробляють із металу, а в старовинних верстатах він із очерету.
На дотик, на вигляд і загалом результат роботи цих бердо — різний.
Щоб підготувати верстат до роботи, потрібно декілька людей, адже є спеціальне приладдя, щоб заплітати нитки. Тому часто чоловіки допомагають обслуговувати та лагодити верстати.
Ткацтво — важка робота: потрібно мати чимало сил в руках, щоб правильно вбивати нитки та виготовляти якісну тканину.
Гроші як мотивація
Разом зі своїми майстринями Юрій їздив на обмін досвідом у Карпати. Там команда «Vereta» черпала нові ідеї та натхнення від місцевих майстринь.
Так само і стінянські майстрині вдома діляться знаннями із молоддю — розвиток ткацтва допоможе економіці села та забезпечить роботою.
«Як на мене, найбільшою мотивацією можуть бути гроші. Адже завдяки цьому ремеслу можна не лише заробляти, але і розвиватися. Дуже важливо показувати, що робота із традиційними ремеслами теж може бути фінансово вигідною. Тому молодь може сміливо переймати ці навички. А ми намагаємося популяризувати ткацтво», — ділиться ідеями Юрій.
Чоловік розуміє: не всі мріють «обкластися килимками». Тому у майстерні почали виготовляти сумки, шопери, косметички, подушки та навіть чохли для ноутбуків. Майстрині працюють на верстатах, а потім тканину везуть до швачки у Вінницю.
«Проводимо швейні експерименти, адже матеріал непростий, його не можна розкроїти чи різати. Тому треба все детально продумувати, а потім вже зшивати», — розповідає Юрій.
Наразі вся команда «Vereta» — це Юрій Степанець, його колега Марія, 6 майстринь та швачка.
Також майстерня співпрацює із магазинами одягу та різними українськими брендами, які віддають залишки тканини після виробництва. Якщо з першою компанією Юрію доводилося домовлятись особисто щодо поставки тканинних зрізів, то згодом виробники почали першими проявляти ініціативу, ставши таким чином соціально відповідальним бізнесом. «Vereta» вже співпрацювала із магазином чоловічого одягу «Володарка», українськими брендами Papaya і «Тату Светерс».
Дві місії центру
Згодом Юрій вирішив: потрібно розширюватися і відкривати у Стіні центр ткацтва. Тим паче, у будинку можна приймати гостей та проводити майстер-класи.
«У центр ткацтва ми вкладали дві місії. Перша — приймати людей з України та світу, які хочуть пожити у будиночку та повчитися ремеслу. Друга — простір для майстринь, де вони зможуть проводити зустрічі та ділитися досвідом», — каже Юрій.
З розвитком «Vereta» з’явилося багато охочих відвідати село, подивитись, як працюють майстрині за верстатом та спробувати поткати самостійно. Для того, щоб відпочити та розібратись із новим ремеслом, потрібно декілька днів та місце для ночівлі.
Тури на один день нецікаві, адже гості просто не встигають все побачити та спробувати. Тим паче, окрім ткацтва, Стіна славиться своїми краєвидами, а також місцевою колоритною кухнею. Для прикладу: білий борщ із цукровим буряком — гастрономічна цікавинка для туристів.
Тому за допомогою спільнокошту вирішили придбати ще одну будівлю, в якій зможуть заселяти до 4 людей. Будинок вже знайшли, там потрібно зробити ремонт.
Команда зібрала необхідну суму. Одну частину грошей планували витратити на нові станки, а також швейну машинку. Нове обладнання дозволило б працювати із складнішими візерунками, а також грубою тканиною. Ще хотіли докупити оверлок. Решта коштів — для майстринь.
«Я вірю у ткацтво та нашу справу. Передусім, ми — екологічно відповідальні і хочемо зменшити шкоду від текстилю, який викидають на смітники. Ми віримо, що місце виробництва має значення, адже по селах потрібні робочі місця. Також йдеться про збереження культурної спадщини традиційного ткацтва. Є перспектива у цій справі. Вона може стати цілісним економічно успішним підприємством, яке приноситиме користь та дохід», — вважає Юрій.
Поки налагоджували виробництво, заробляти на ткацтві не особливо вдавалося, лише «виходити в нуль». Однак із запланованим розширенням та модернізацією фінансове становище мало змінитися.
Замість центру ткацтва — місце відпочинку для людей, які постраждали від війни
Велика війна змінила плани щодо відкриття центру ткацтва. Спочатку виробництво взагалі призупинилось.
«24 лютого вранці прокинувся і зрозумів, що треба щось робити. Наступного дня пішов записуватися до тероборони. Майстрині плели маскувальні сітки — добре, що у комірках залишилися обрізки тканин неяскравих кольорів», — розповідає Юрій.
Згодом «Vereta» почала потрохи відновлювати роботу. Наразі планують виходити на міжнародний ринок, аби продавати там свої вироби. Юрій хоче налагодити контакти із Польщею. Також до них звернувся інтернет-магазин із Чикаго, а декілька виробів поїдуть на фестиваль у Флоренцію.
Ще шиють українські прапори. Про майбутній центр ткацтва також не забувають. Проте, можливо, він матиме трохи інші функції, ніж планували.
«Можливо, хтось приїде із міста, де було складно, щоб відновитися, побути на природі, відпочити і попрацювати на верстаті», — каже Юрій.
Він упевнений: через війну стиль ткацтва згодом зміниться та модернізується, а візерунки на вишивці розповідатимуть нову історію.
«Сучасне покоління матиме власний стиль вишивки та ткацтва. Молодь більше схильна до експериментів і завжди хоче додати щось від себе, — каже Юрій. — Не маю сумнінів, що ткацтво має майбутнє. Все живе, поки цінне людям».
