Проєкт «Як ти?» виник завдяки засновникам платформи з пошуку психотерапевтів Treatfield — Іллі Полудьоному та Антону Федорцю. Об’єднавши спеціалістів з ментального здоров’я, волонтери створили чат в телеграмі, а також чат-бот, в якому кожен охочий може отримати психологічну підтримку.
Ми поспілкувалися з кураторкою команди модераторів-психологів чату підтримки Олександрою Тонконог про роботу проєкту «Як ти?» та його актуальність під час війни з Росією в Україні.
Про проєкт
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, спільнота психотерапевтів почала працювати в тилу — вести війну за ментальне здоров’я українців. Перша фаза війни — гостра шокова травма, бо люди не були готові до нападу Росії, вибухів, покинутих домівок, життя у підвалах. Багато з нас переживало стадію шоку на початку, з великою кількістю адреналіну, бо весь ресурс організму був спрямований на виживання. Тоді і виникла ідея створити чат підтримки, що допоможе людям відреагувати на шок, не заморозити його, не витіснити, а пережити.
Основна ідея проєкту показати людям, що вони не самотні зі своїми переживаннями. На жаль, робота з гострою шоковою травмою, наразі неможлива, поки ми все ще знаходимося в ній.
Зараз ми взагалі не розгортаємо цю шокову травму з клієнтами, наша ціль на цьому етапі — стабілізувати людину, підтримати, поділитися тим, що всі почуття, які зараз виникають, нормальні й це окей — злитися, боятися, тривожитися, відчувати провину.
Щодо формату: в нас з’явилася гіпотеза, але часу на її валідацію та перевірку не було. Ми вирішили почати і якщо люди відгукнуться на проєкт — працюватимемо. Наша ціль була створити простір, де людина може знайти підтримку. Так ми створили загальний чат, в якому учасники можуть спілкуватися, ділитися почуттями та переживаннями.
Ще одна опція «Як ти?» — це чат-бот. В ньому кожен охочий може звернутися за індивідуальною допомогою, надіславши заявку волонтерам-психологам. На запит користувач отримує контакти психотерапевта, що готовий безоплатно приділити час — зазвичай комунікація відбувається в телеграмі, текстовими або аудіоповідомленнями.
Важливо зазначити, що ми не ведемо глибоку психотерапевтичну роботу. В чаті це робити неможливо, в принципі. В нас працює дві команди модераторів — одна складається з психотерапевтів, а інша відповідає за інформаційну безпеку. Друга як раз слідкує за тим, щоб люди не ділилися місцеперебуванням, фотографіями чи відео, на яких видно техніку або влучання снарядів.
Ми своїм прикладом показуємо, що підтримка не у порадах. Підтримувати можна інакше — ділитися своїми переживаннями, досвідом, запитувати, що зараз потрібно людині, не знецінювати почуття, навіть просто вислухати.
Ми надсилаємо короткі матеріали, які допомагають краще зрозуміти, як впоратися самому й допомогти іншим. Слідкуємо, щоб не було конфліктів через мову — зараз дуже багато людей перейшли на українську, але ми вважаємо, що у скрутні часи роз’єднуватися зсередини не корисно, це робить нашого ворога сильнішим.
Мета проєкту — зберегти єдність. Це стосується й інших питань, зокрема, чи залишатися в країні, або їхати за кордон, йти чоловікам воювати, або допомагати в тилу. Ми просимо ставитися з повагою до вибору інших людей.
Зараз психіка кожного з нас і всі наші вибори спрямовані на те, щоб вціліти. Кожен з нас робить найкращі вибори із можливих. І наша задача – підтримувати один одного у цьому.
Про нагальні проблеми
Сьогодні в Україні дуже високий рівень невизначеності. Звичайно багатьом страшно. Війна це страшно, страшно знаходитися під обстрілами, страшно лишати домівки й не розуміти, коли повернешся. До цього в нас не було власного досвіду переживання війни, але ми багато чули про це від старшого покоління. Я думала, що це наче якийсь інший світ, з дитинства моєї бабусі. Я народилася в незалежній Україні й не могла навіть уявити, що реальна повномасштабна війна з танками, ракетами, винищувачами — можлива в моєму місті.
Зараз, навіть коли ми знаходимося в безпеці, все одно можемо відчувати сильну тривогу, бо незрозуміло, як будуть розвиватися події. Через це люди стикаються з підвищеною тривожністю, з панічними атаками — у майбутньому ми матимемо справу з ПТСР. Це стосується всіх українців, не тільки тих, хто на фронті.
У багатьох виникла проблема власних кордонів — бо порушенні кордони країни, квартир, хтось вимушений жити з родичами та не відчуває приватності. Нормально в такій ситуації роздратовуватися, злитися. Отже, за можливості, виходьте на прогулянку, просіть рідних про пів години на самоті тощо.
Розповсюдженим явищем став синдром вцілілого. Люди відчувають провину за те, що знаходяться в безпеці. Соромно за те, що недостатньо допомагають, або за переміщення з місць, де відбуваються бойові дії, бо хтось залишився. Соромно й за те що, зараз у Харкові чи Маріуполі гинуть люди, а інші мають можливість обрати, що їсти на обід. Провина у цьому випадку — скоріше сигнал, що психіка жива. Всі наші почуття корисні. Нормально сумувати, горювати що хтось не вцілів, бо це боляче. Але в цьому немає вини тих, хто виїхав — на нас напала Росія.
Варто також об’єктивно оцінювати свої сили. Наприклад, якщо я буду винити себе, що зараз не захищаю з автоматом країну — це не має сенсу, бо я з більшою ймовірністю буду там заважати. Це не моя експертиза.
Моя частина війни — це війна за ментальне здоров’я українців. Якщо ви продовжуєте працювати, робите пожертвування на ЗСУ, ходите в перукарню й підтримуєте локальні бізнеси та українську економіку — ви вже корисні. Якщо зараз немає ресурсу на допомогу — попіклуйтеся про себе. Згадуємо принцип кисневої маски в літаку. Бо якщо я не попіклуюся про себе, я не зможу допомогти іншим. Якщо потрібно взяти час, пережити свій біль, страх, якщо є необхідність виїхати з дітьми за кордон — зробіть це. Можливо ваш час допомагати настане трохи пізніше. Можливо саме виїзд закордон допоможе вам знайти сили волонтерити, допомагати армії й т.д…
І пам’ятайте, будь ласка, все, що відбувається, це точно не ваша провина. Всі ми знаємо про це, і знаємо, чия.
Як сьогодні бути психотерапевтом в Україні
Психологам найважливіше звертати увагу на своє самопочуття і свій ресурс. Звичайно, сьогоденна робота відрізняється від практики у мирні часи. Перші декілька тижнів, я давала кризові консультації своїм клієнтам, але не брала нових. Зараз я повернулася, бо відчула, що можу працювати, маю сили.
Перш ніж брати волонтерів-психологів у команду, ми звичайно дізнаємося про їх рівень підготовки. Окрім того, я завжди запитую: на що вони зараз спираються, чи є де отримати підтримку, чи в безпеці вони, чи є в них близькі, які перебувають у гарячих точках, чи є в них супервізія і терапія зараз.
Люди, які зараз надають професійну психологічну підтримку, так чи інакше у зоні ризику щодо вигорання. Відповідальність психолога розуміти, чи справляється він зараз. Якщо це гостра тема, то ми зазвичай частіше ходимо на власну терапію та супервізію. Це етичний кодекс психотерапевта бути чутливим до свого ресурсу, до своєї здатності контактувати з переживаннями клієнта і залишатися чутливим та стійким.
Про внутрішні опори
По-перше, варто піклуватися про себе. Зробити це рутиною. У стресовому стані ми можемо не відчувати голод, спрагу, не хочемо мити голову, Тому тілесну рутину слід довести до автоматизму. Їсти за розкладом, пити воду, рухатися, одягати чистий одяг за можливості.
Коли ми попіклувалися про своє тіло, маємо змогу подумати й про свій психічний стан. Важливо пам’ятати про свої бажання, бо нашій психіці треба спиратися на вже наявні нейронні зв’язки. Спогади та плани, які ми будували ще до війни — досить потужна опора. Запитуйте себе «як я хочу жити після війни?», «яким я хочу бачити своє життя?».
Стресові ситуації змушують замислитися, як ми обирали жити до того, чи справді нам це подобалося.
Не забуваймо й про цифрову гігієну. За можливості зменшити кількість новин, не читати їх постійно. Оберіть певну кількість джерел, яким ви довіряєте, бо крім загально фону — перетравлювати щодня велику кількість інформації з новин дуже важко. Також зберігайте контакт з близькими та друзями — спілкуйтеся, обіймайтеся. Якщо важливо бути корисним — знайдіть справу, в якій ви могли б реалізовувати цю потребу. Такі речі дають відповідь на питання «чому я маю сьогодні прокинутися». Опорою може бути власна безпека, забезпечення комфорту.
І дуже хочу попросити кожного, кому складно, хто не справляється: звертайтеся по допомогу. Зараз дуже багато людей, які готові підтримувати й допомагати. Мені здається, ця здатність українців об’єднуватися в скрутні часи — це наша найсильніша риса. Завдяки цьому ми стоїмо проти 2-ої армії світу й обов’язково її переможемо. Бережіть себе.
Отримати допомогу або приєднатися до волонтерів-психологів можна через чат-бот або у загальному чаті проєкту «Як ти?».
