Чому притулків для тварин має меншати, а людської доброти — більшати.
Цьогоріч притулку для тварин «Сіріус» виповнюється 22 роки. Це одне з перших в Україні та точно одне з найвідоміших місць, куди потрапляють безпритульні собаки, коти та навіть дикі тварини. На сьогодні притулок врятував понад 10 тисяч безпритульних тварин, і зупинятися на цьому команда не планує.
Усі ці роки за роботою «Сіріуса» стояла Олександра Мезінова. Вона його засновниця, вона ж — директорка, менеджерка та постійна відвідувачка. За цю роботу Олександру неодноразово нагороджували українські та міжнародні зоозахисні організації. Жінку, зокрема, відзначили орденом Святого Миколая Чудотворця та Орденом княгині Ольги. Олександра — член робочої групи при екологічному комітеті Верховної Ради, а також голова комісії з захисту тварин при департаменті благоустрою КМДА. Вдома Олександру також чекають шестеро тварин з притулку — четверо собак та двоє котів. Ще одного собаку їй подарували.
Проте що ці 22 роки означали для самої жінки? Чи мріяла вона про те, що має зараз? В інтерв’ю для Медіа Великих Історій ми дізнались, чого вартує віддана праця заради порятунку тварин. Далі — пряма мова героїні.
Чому одного притулку замало
За 22 роки змінилася я сама. Раніше вважала себе далекою від системної роботи, але з роками усвідомила всю складність процесів та отримала в цьому досвід. «Сіріус» став притулком, який може вирішувати проблему безпритульних тварин масштабно. Це — організація, яка не тільки створює прихисток для тварин, а й лікує їх, допомагає їх прилаштувати. Щомісяця ми займаємося просвітницькою діяльністю, проводимо екскурсії, лекції, уроки доброти та заходи для дітей. Притулок розвивається — це мені подобається найбільше.
Водночас за ці роки я познайомилася з багатьма феноменальними людьми. Йдеться і про волонтерів, і про спонсорів притулку. Я знайшла нових справжніх друзів, хоча думала, що у дорослому віці це неможливо.
Згадуючи, як все починалося, не можу не пригадати батьків. Я дуже їм вдячна, адже це вони виховали мене такою, якою я є зараз. Усе дитинство у нашому будинку були хворі їжаки, сови, півні, цуценяти та котики. Усіх рятували, допомагали та віддавали у хороші руки.
З дорослішаннями я зрозуміла, що тваринам потрібно допомагати масштабніше. Прихистити тварину вдома — це добре, але не вирішує проблему сповна. Тоді задумалася: а чи не зайнятися притулком?
За три роки до відкриття «Сіріусу» з’явився притулок SOS. Я його відвідала, побачила, як все влаштовано. Проте мені хотілося чогось більш європейського, більш яскравого. Тому я просила знайомих, які їхали за кордон, робити фото та відео місцевих притулків — у «нульових» ми були в цьому плані дикунами. Таким чином я набиралася бодай якогось досвіду.
На початку роботи «Сіріусу» я вважала, що притулок — це головна організація, яка допоможе вирішити проблему з безпритульними тваринами.
Ось зберемо всіх тварин і будемо щасливі. Зараз знаю: так це не працює. Притулок — це тільки частина рішення проблеми, але не панацея.
Потрібні також:
- системна масова стерилізація,
- просвітницька діяльність,
- соціальна реклама,
- покращення законодавства,
- реєстрація та ідентифікація тварин,
- адопція.
На вершині цієї піраміди має бути держава. Тому зараз я з колегами працюю над тим, аби вплинути на країну щодо безпритульних, диких та сільськогосподарських тварин.
Що стосується свого притулку, я б дуже хотіла не збільшуватися, а зменшуватися. Аби ми рухалися не до 4 тисяч тварин, як є зараз, а, навпаки, до трьох чи двох. Я буду щасливою, коли «Сіріус» стане найменшим притулком в країні.
Про проблему безпритульних тварин
Під час пандемії за кордоном кількість безпритульних тварин зменшилася. В Україні — навпаки. Люди зачинилися вдома, деякі викинули тварин на вулицю. Вдвічі зросла кількість тварин, яких ми приймаємо у притулок за місяць. Подібна історія з адопцією: якщо раніше ми влаштовували близько ста тварин на місяць, то зараз — не більше тридцяти. Цей рік продемонстрував мінімальний показник адопції — лише 300 тварин. У попередні роки доходило до 900.
Причина — відсутність впевненості у майбутньому. Економічна ситуація тут ні до чого.
Взаємозв’язку між добробутом та кількістю викинутих тварин не існує. Візьмімо до прикладу розвинені країни заходу. Там немає тварин на вулицях тільки тому, що добре працюють закони. Люди їх поважають та не хочуть отримати штрафи, які неодмінно будуть. Проте це не заважає їм приносити тварин до притулків.
В Україні викидають тварин і ті, хто має гроші, і ті, хто ні. Питання у порожнечі всередині. Такі люди — байдужі та безвідповідальні. Саме ці риси найчастіше впливають на те, що у людей взагалі виникають форс-мажори з тваринами.
Але не треба казати, що ми погані. Мені траплялося багато людей, які виживають буквально на хлібі та воді — і діляться цим зі своїми тваринами. Вони віддадуть їм останнє, але нізащо не відправлять до притулку. Повірте, собаці краще жити в бідності, але з чуйним господарем, аніж навпаки.
Ставлення до безпритульних тварин змінюється, особливо, якщо порівнювати з початком двохтисячних. Тоді, під час контактів із потенційними спонсорами, я чула, що притулок — маячня, а мені нема чим зайнятися. Забагато тварин — то пустіть їх на мило. Нам майже ніхто не допомагав, а на прохання про допомогу крутили пальцем у скроні.
Тепер помітний прогрес. З’явилося більше волонтерів, пожертв на потреби тварин. Люди почали реагувати на зоозахисні законопроєкти: хтось приїжджає допомагати до притулків, хтось долучається до маршів на захист прав тварин. Навіть на допис про загублену тварину миттєво реагують.
Це все сталося завдяки самим людям, адже за 20 років суспільство змінилося. А якщо до проблеми підключатимуться медіа, чиновники, комунальники, результат стане ще ліпшим.
Про жертви заради роботи
Мені телефонують приблизно 90 разів на день. Переважно просять про допомогу з тваринами.
За роки роботи з безпритульними тваринами я переживала різне: біль, зради, розчарування, відверту жорстокість. Бачила людей, з якими не варто навіть перетинатися. Попри це, я не стала нікого ненавидіти — саме це вважаю своїм головним досягненням. Попри бездушність, існують добро та світло. І це не дає опускати руки.
Часто трапляється, що я приїжджаю у притулок і бачу: річ лежить не так, десь щось порвалося або чогось не вистачає. Звісно, хочеться це швидко виправити, проте годі зробити це миттєво. Буває, бракує людей, грошей, часом просто немає сил. У такі миті вдома накочує депресивний стан. Раніше я засинала о 9 вечора, а вставала о 5 ранку. Зараз лягаю спати не раніше 12 ночі, тому що назбиралося багато проблем, які потрібно вирішувати. Щомісяця «Сіріус» має 400-600 тис. грн боргу. Тварини потребують лікування, що коштує шалених грошей. Я це все важко переживаю, не можу заснути без поганих думок. Час від часу думаю: навіщо взагалі цим займаюся? Але потім приїжджаю до притулку, бачу очі врятованих тварин і розумію: все не дарма.
Ти не можеш просто піти та кинути справу. Не можеш встати й сказати: сьогодні в мене нема настрою, тому не приїду. Я вже забула, що означає просто не робити нічого.
Мені телефонують приблизно 90 разів на день. Переважно просять про допомогу з тваринами.
Проте також трапляються прохання дати пораду про те, як створити притулок чи громадську організацію. Це розмова не на одну годину, а я не можу відмовити у такому проханні. Потім дуже приємно чути, як завдяки цій розмові людині вдалося втілити бажане.
Я не вимикаю телефон та боюся не взяти слухавку вночі. Трапляється, що дзвонять люди з проблемами, які можна вирішити на ранок. Але є ті, хто потребують допомоги.
Моя зайнятість стала приводом до розлучення з колишнім чоловіком. Коли притулок виріс, збільшилася моя зайнятість. Колишній чоловік не зміг з цим впоратися. 24/7 я перебувала у дзвінках. Він навіть казав: «Ти що, екстрена служба?»
Я розумію, що це складно. Потрібно бути або на одній хвилі, або давати простір партнеру. На жаль, я не була мудрою у цій ситуації, аби розділити громадську діяльність та сім’ю. Певно, тому так сталося.
Усе моє життя — це притулок. Я зрозуміла, що просто любити тварин і думати, що їм допоможе хтось інший, неможливо. У мене трапилося три випадки, коли тварини загинули, тому що я переклала відповідальність на долю та інших людей. Тому, коли кажуть, що людина не може допомогти всім, кого знає — я все ж спробую. Якщо знаю, як врятувати, не маю права цього не зробити.
Моєю головною метою наразі є змінити систему притулків в Україні. Переважно вони націлені на те, аби врятувати тварин, але не опікуються питанням їхньої адопції. Притулок має стати «перевальним пунктом», а не місцем, де тварина доживатиме своє життя. Собака та кіт — це соціальні істоти. Їм потрібен господар.
Чого потребує притулок «Сіріус»?
На жаль, за останні роки поменшало пожертв на потреби тварин притулку. Водночас ми зросли кількісно, тому ситуація ще погіршилася.
Потреби притулку:
- сухий корм;
- пшенична крупа;
- пелюшки різних розмірів,
- двокубові та п’ятикубові шприци;
- дрова та дошки;
- солома;
- теплий одяг;
- ковдри та подушки;
- меблі (крісла та дивани).
З дровами та соломою у нас все дуже погано. Переживаю, чи зможе притулок пережити решту зими.
Також «Сіріус» потребує реконструкції. Нашим дерев’яним будинкам понад 9 років. Вони у плачевному стані. Зараз просимо долучитися усіх до відновлення притулку.
Маємо два нових приміщення на більше, ніж 100 собак, також зводимо будиночок для котів. Але потрібно ще облашувати надійні та комфортні приміщення для інших тварин.
Якщо немає можливості допомагати фінансово, ми раді репостам у соцмережах. Навіть закликаємо людей копіювати текст оголошення та брати для нього наші фото. Також можна приїхати до притулку та просто погуляти, погладити та поспілкуватися з тваринками. Вони потребують уваги, тому будуть раді людським обіймам.
Як допомогти фінансово:
- чат-бот, який розробили спільно із Zagoriy Foundation;
- monobank, у розділі «Благодійність»;
- ПриватБанк, посилання на оплату
Щодо питань адопції звертайтеся за номером 096 935 59 15 або дивіться інформацію на сайті.
