Люди з порушеннями слуху хочуть дивитися новинки кіно на великих екранах, незрячі бажають знайомитися з експонатами в галереях та музеях, а люди, що пересуваються у кріслі колісному, прагнуть потрапити на гучну театральну прем’єру.
Інклюзія в широкому сенсі
Харків, як і будь-яке місто України, все ще далекий від еталону доступності. Але тішить те, що тема інклюзії все частіше зринає в публічному просторі. І одним з майданчиків, де її взялися всерйоз просувати, став фестиваль «Інклюзіон». Народився він в 2016 році з бажання залучити молодь до розмов про права людини. На той момент організатори активно займалися правозахисною діяльністю та протидіяли дискримінації. І їм було, що сказати Харкову.
Перший фестиваль був присвячений доступності міста та його інфраструктури для людей з інвалідністю. Наприклад, під час однієї акції учасникам зав’язували очі та пропонували спуститися в метро у супроводі «поводирів». У межах іншого заходу вони прогулювались Харковом та оцінювали його рівень комфортності для містян, які пересуваються у кріслі колісному. Проте тема інклюзії не вичерпується доступністю транспорту та адміністративних будівель.
«Потім ми зрозуміли, що варто говорити про інклюзію в широкому сенсі, і вже згодом зосередилися на питаннях культурної доступності, включення до суспільства вразливих до дискримінації груп. І не тільки людей з інвалідністю, а, наприклад, ще й представників ЛГБТ+ спільноти. Ми особливо пишаємося тим, що робимо з Харківським художнім музеєм. Більш за все мені до вподоби наші інклюзивні аудіогіди, які допомагають людям «почути» картину та зорієнтуватися в музейному просторі», — розповіла співкоординаторка фестивалю Марія Ясеновська.
Зокрема аудіогіди можна послухати не тільки українською, але й англійською, німецькою та французькою мовами. Це зробило надбання музею доступним для іноземних туристів. Та й іншим відвідувачам вони також стануть у нагоді — дізнатися більше про визначні твори минулого цікаво будь-кому. А от нещодавно художній музей зробив ще один крок до доступності. Тепер незрячі можуть не тільки «прослухати», а й відчути на дотик деякі картини.
Такі твори, як «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Іллі Рєпіна, «Одягають вінок» Костянтина Трутовського та «Сніданок» Ханса ван Санта мають об’ємні копії. На відміну від інших музейних експонатів, їх можна торкатися досхочу.
Виготовленням цих копій займалася харківська скульпторка Тетяна Альбіцька-Костомарова. За її словами, це кропіткий процес, який триває не один тиждень. Чимало уваги вона приділяє фактурам, які дозволяють «прочитати» зображені об’єкти. Трава, складки на одязі, зброя, комбінація гладких та шорстких поверхонь — все це має легко вгадуватися під час доторку. Зокрема скульпторка доклала зусиль, аби відділити об’єкти один від одного. Наприклад, під час роботи над «Козаками» вона кожне обличчя виокремлювала чіткою лінією, щоб при першому знайомстві людина не побачила химерну потвору замість двох різних людей.
Що ще треба змінити
На жаль, більшість кінотеатрів все ще залишаються недоступними для людей з порушеннями слуху. Не кожен показ супроводжується субтитрами, особливо якщо мова йде про новинки кіно. Наприклад, харківській художниці Іві Стишун хотілося би подивитися блокбастер «Вічні», в якому вперше з’явиться нечуюча супергероїня Маккарі. Зіграла її акторка Лорен Рідлофф, яка в реальному житті також має порушення слуху. Але ані Іва, ані інші нечуючі харків’яни не можуть подивитися стрічку на великому екрані, адже дистриб’ютор не зробив до неї субтитри. «Це прикро» — нарікає художниця.
Хоча є прокатники, які готові йти назустріч своєму глядачеві. Так, Іва згадує «Кіноклуб Магнолія», який дав можливість нечуючим дивитися фільми з субтитрами і мати при цьому вибір, який раніше був обмеженим: в розкладі мався хіба що один пізній показ в маленькому залі з білетами, які розкуповують за місяць, а в репертуарі були тільки ретроспективи, театральні вистави, опера та балет.
Наприклад, з субтитрами показали драму Даріуса Мардера «Звук металу», причому субтитрували не тільки репліки персонажів, а й окремі звуки. Також Іва тішиться з того, що змогла не тільки подивитися «Дюну» Дені Вільньова, але й взяти участь в його обговоренні.
«Мене іноді кличуть на якісь культурні заходи з перекладом на жестову мову. Але ж я не жестомовна… Мого знання не вистачить для розуміння. Приємно, що таких заходів більше. Але ж жестомовних у нас в країні десь 1%. А таких, як я, майже 13%. Для нас дуже мало зроблено в плані доступності. Тому жестовий переклад не може бути єдиним інструментом створення доступності. Дуже тішить спроба зробити заходи доступними для мене. Але для цього поки бракує ресурсів. Є над чим працювати», — усміхається Іва Стишун.
Сучасний театр, доступний та глибокий
«Перше, чого ми досягли — це те, що інклюзія в Харкові стала мейнстримом. Про неї всі говорять, нею цікавляться. І ми бачимо, що відбуваються зміни. З’явилося більше ініціатив, спрямованих на інклюзію, більше партнерських запитів. Ми бачимо, що в культурній сфері відбувається трансформація. Все більше театральних ініціатив спрямовано і на залучення людей з інвалідністю, і на забезпечення доступності продукту», — підкреслила Марія Ясеновська.
Сучасний театр також не обходить тему інклюзії, і розповідями про проблеми людей з інвалідністю справа не обмежується. Так, у 2019 році у Харкові відбулася прем’єра вистави «Та, що вмирає». Тема обрана гостросоціальна — родинне насильство. Як розповів режисер театру «Публіцист» Костянтин Васюков, прем’єрний показ супроводжувався перекладом на жестову мову у виконанні Леоніда Балдіна. Він активіст, відстоює права людей з інвалідністю. Про їх проблеми знає не з перших вуст — сам один із них.
«Я поки що небагато зробив для інклюзії. Вперше спробував перенести досвід незрячих людей у виставі «Шишко». Це спектакль за мотивами творів луцького поета Костя Шишка. Там ми зав’язали очі глядачам, щоб вони відчули цей сенсорний досвід, коли у тебе відсутня «картинка». Моя майбутня постановка буде ще більше сконцентрована на цій темі. Вистава-подорож відбуватиметься через сенсорні та аудіальні відчуття. Її зможуть відчути всі, незалежно від можливості бачити», — розповів Костянтин.
Інклюзивних вистав потребують не тільки дорослі. Три роки тому в Харкові відбувся показ вистави «Три лисички», орієнтованої на дітей 3-8 років. Як розповіла дитяча режисерка Яна Зеленська, при створенні спектаклю вона в першу чергу орієнтувалася на вік сприйняття, який дозволив би дитині не тільки зрозуміти виставу, але й отримати від неї задоволення.
«Нашим завданням було створити таку виставу, щоб всі діти могли нормально її сприймати. Вона мала бути цікавою, але, так би мовити, «обережною»: щоб не було занадто високих звуків, щоб вона розкривалася поступово, була логічною, мала сюжет та інтригу. У дітей не має бути перевтоми від кількості інформації. Була у нас вистава «За пандусом».
Це взагалі критичний вислів дорослих людей. Мова йшла про те, що пандус, звісно, важливий, але чи справді він вирішує питання інклюзії? Що стоїть за цією концепцією? Які чуттєві переживання, які відчуття щастя або горя?», — зазначає Яна Зеленська.
Також варта уваги її міні-вистава «Сім гайворонів», прем’єра якої відбулася нещодавно в Харківському театрі для дітей та юнацтва. Написана вона за мотивами української казки. За словами режисерки, на виході у них вийшла притча, орієнтована саме на дорослого глядача. До речі, у виставі зіграли люди з інвалідністю. Ці актори не тільки виступають на сцені, але й активно впроваджують інклюзію на просторі Харкова.
Яна зазначає, що у неї немає самоцілі просувати тему доступності. Натомість є робота, яку вона хоче робити, є питання, які вона бажає піднімати. Тоді ефект від вистав ще сильніший, переконана режисерка.
Нагадуємо, раніше ми вже писали про створення тактильних копій творів у Музеї Ханенків та говорили про те, чому інклюзія — поняття не тільки просторове.
