Текст та координація спецпроєкту: Ярослава Тимощук
Ілюстрації: Марія Склярова
Тарас Матвіїв, що родом із Жидачева на Львівщині, спершу журналіст, а потім — професійний військовий, боєць 24-ї окремої механізованої бригади, за життя допомагав близьким здійснювати їхні мрії. Він умів помічати таланти людей навколо та надихав вірою втілювати задумане. Тарас зумів переконати свою маму Валентину Матвіїв видати власну збірку поезій.
А після загибелі сина вже вона видала його книгу. Після того, як Тарас загинув на фронті у 2020 році, батьки знайшли в його кімнаті список мрій — понад пів сотні пунктів на кількох аркушах.
Тепер друзі, рідні та бойові побратими Тараса здійснюють його мрії одну за одною. За життя він втілював чимало проєктів, гуртуючи навколо себе активних людей. А тепер продовжує жити — в їхніх справах, у своїх мріях.
«Мамо, твори!»
Ми спілкуємось із батьками бійця Валентиною й Тарасом у Львові. У науковій бібліотеці університету Івана Франка, де свого часу на журналістиці навчався сам Тарас, відбувається презентація його книги «Мої думки. Ритмопроза», організована факультетом. Тут зібралися нинішні студенти, викладачі, випускники, бойові побратими Тараса та дружини загиблих бійців.
Батьки добре знають усіх: спілкуються, обнімаються. Валентина тисне руку згорьованій вдові Вікторії, дружині Романа Шпитка, ротного Тараса, — за понад 2 роки власного горя вона знає, як підтримати людину у схожій ситуації. А також як знайти новий сенс у житті після найстрашнішої втрати. Власне, його підказав сам Тарас.
Ручка, якою Валентина підписує книги для гостей, особлива для неї. Це Parker, подарований сином із вагомого приводу.
«Не для того, щоб я записувала уроки в класному журналі, — сміється. Валентина Павлівна — вчителька української мови та літератури, але також поетка. — А щоб згодом підписувала автографи на власній книзі».
Книги у Валентини натоді ще не було. Але були вірші й син, який вірив: їх потрібно зібрати в друковане видання. Вона писала все життя, та ніколи не насмілювалася думати про себе як про поетку — до цієї думки підштовхнув Тарас. З ручкою привіз у подарунок і блокнот, усередині якого залишив підпис: «Мамо, твори! З любов’ю і вірою в тебе — твій син».
Для Тараса не існувало слів “не вийде”, “не зможу”, — пригадує Валентина. — Він бачив і в інших людях здібності, яких вони самі не могли розгледіти. Видно, він знав, що мама може, але соромиться, тому підштовхнув.
Отож Валентина почала записувати в подарований блокнот свої поезії, аж поки не зрозуміла: це практично готова книжка. Тарас допоміг як з ідеєю, так і з грішми для видання. Збірку назвали «Легкокрила», вона вийшла у 2019 році. Тарас встиг побувати лише на двох презентаціях.
За життя він допоміг мамі реалізувати її мрію, а після смерті вона здійснює його невтілені мрії.
Журналіст, політик, воїн
Тарас — єдиний син у подружжя Матвієвих. Можливо, тому, міркують тепер батьки, він, переживаючи за найрідніших, не відразу пішов на фронт у 2014-му. Утім, він готувався до того, щоб стати воїном, та ще з Євромайдану твердив: велика війна неуникна.
Його тато, звуть теж Тарас, працював у міліції, зараз на пенсії, є офіцером у відставці. З початком повномасштабної війни долучився до місцевих сил самооборони в Жидачеві.
До 2013-го Тарас Матвіїв працював журналістом. Від мами він успадкував творчі нахили, від тата-тоді-міліцейського — загострене почуття справедливості. Ще дитиною очевидно він писав вірші, але нікому не зізнався — батьки знайшли ці записи вже після смерті сина.
А Людмила, двоюрідна сестра Валентини, пригадує: коли приїздили до них у гості, Тараса-дитину ніколи не можна було заколисати піснею — тільки читанням книги. Вдома батьки багато читали, тож і Тарас охоче брав до рук книжки.
Друг сім’ї, священник Леонід Григоренко особисто не знав Тараса, але знає про його життя з уст батьків та друзів. Особливо його вразив один спогад, що, з його погляду, дозволяє зрозуміти, якою особистістю був Тарас. З 1-го класу той захищав однокласницю Марічку від насмішок однолітків — вона мала синдром Дауна.
Отець Леонід не знав Тараса особисто — хоча про це аж ніяк не здогадаєшся, коли розмовляєш з ним. Священник зацікавився постаттю Матвіїва після його смерті. Поставив його портрет у своїй келії. Разом із редакторкою радіо Жидачів FM створив цикл радіопередач про Тараса Матвіїва.
Мені запам’ятався один телесюжет його авторства — про дітей в онкологічному центрі. Знятий настільки проникливо й емоційно, як може зняти тільки людина, якій болить ця тема, — каже Леонід Григоренко. — За один тільки цей вчинок — захист невинної дівчини, на яку всі нападають, — Тарас гідний найкращої пам’яті. Але таких вчинків у нього було багато.
Фах журналіста підходив хлопцеві ще й тому, що для нього було важливо діяти, бути активним, не сидіти на місці.
Цю думку повторюють усі, хто знав Тараса особисто. Він жив у Львові, потім у Києві, працював на телеканалах, вів блоги в онлайн-виданнях.
Так було, поки не почався Євромайдан. Тарас вирушив туди одним із перших, входив до третьої сотні Самооборони Майдану. Відтак він разом з іншими активістами заснував «Пошукову ініціативу Майдану» — організацію, що розшукувала людей, зниклих під час Революції гідності.
Коли почалася війна, Тарас спершу був військовим волонтером,а потім подався на схід добровольцем. Воював у Пісках, Кураховому, Водяному, Первомайському у складі «Карпатської Січі». Батькам казав, що перебуває на військовому вишколі під Києвом, утім через перебування поза зоною, приглушені вибухи в трубці батьки здогадувалися, де насправді син. Про те, що він тоді був на фронті, зізнався через півтора року.
Повернувшись із фронту, продовжив волонтерство, громадську діяльність, роботу з молоддю. У 2015 році став депутатом у Жидачівській районній раді. Боровся з незаконним вирубуванням лісів, організовував з однодумцями акції «Стоп лісоцид» й зупиняв ешелони з незаконно вирубаною деревиною, що прямували за кордон.
У рідному місті він організував військово-патріотичні вишколи «Лицар Удеча» та Удеч-фестиваль «Івана Купала» — липневе свято, назване так за старою назвою міста Жидачів. Втілював ці ініціативи разом із друзями, що поділяли його погляди.
Проте весь час Тарас продовжував готувати себе до війни. Ще в перші роки боїв на Донбасі він був певний: на цьому все не завершиться. Маючи дозвіл на зброю, придбав собі гвинтівку, вчив маму й свою дівчину Олю стріляти, щоб у випадку загрози могли себе захистити. Переконував ще тоді мати напоготові тривожні рюкзаки.
У 2018-му Тарас Матвіїв вступив на річні курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
Тарас чудово розумів, на що іде, — і ми також. Він часто повторював, що війна може сягнути й нашої області, тож не можна розслаблятися. Він знав, що ця війна надовго, й готувався до неї.
Хлопець знайшов себе у війську, згадують батьки. У нього горіли очі, він набув атлетичної, по-військовому гордої постави. Рік по тому молодший лейтенант Матвіїв продовжив службу в Яворові на Львівщині — його призначили командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Відтак — ротації на схід. Остання — у квітні 2020-го. Тарас із бійцями обороняли рубежі на передовій на Луганському напрямку.
10 липня на позиціях біля села Троїцьке починається російський обстріл. Спершу — великокаліберними кулеметами, тоді мінометами. Троє бійців ховаються у бліндажі, аж тут він загорівся від прильоту міни. Один чоловік непритомніє, інший намагається знайти вихід, щось кричить. У третього, Романа Виксюка, головного сержанта взводу, паморочиться в голові від густого, гарячого та їдкого диму*.
Аж тут на поміч приходить Тарас, командир. Він витягує першим непритомного бійця, потім — Романа. Ще один зумів вийти сам. Тарас рушає до інших позицій, по яких росіяни ведуть прицільний обстріл. Цієї миті за два метри від нього падає міна 120-го калібру — від осколкових поранень Тарас Матвіїв гине. Він ризикнув своїм життям, щоб прикрити побратимів.
Прощання з Тарасом на Майдані Незалежності — велелюдне, батькові вручають посмертну нагороду для сина: звання Героя України.
На похоронах у Жидачеві Валентина від горя наче не бачила людей — дивилася тільки на сина, а всі інші видавалися на одне лице. Та серед цієї тьми стався яскравий спалах. Підійшла Марічка, дівчина з синдромом Дауна, яку Тарас захищав, коли інші кривдили. Вона обняла згорьовану маму, висловила їй співчуття, подякувала за сина.
Батьки, чекаючи тіло сина зі сходу, знаходять його записи в папці: вірші, про які він не говорив, есе, особисті щоденники.
Батьки мають стати сильнішими.
Йдеться в одному з них. Тепер батькам не залишається нічого іншого, як виконати цю волю.
Є ще дещо, що надасть батькам нового сенсу в житті після втрати найріднішої людини.
Пів сотні мрій
Список на кілька сторінок із мріями Тараса випадково знайшла його дівчина Оля — у ноутбуці після смерті хлопця. Вирішили надрукувати цей список, а тоді — втілювати не здійснені досі пункти.
Мрії різні: від масштабних, корисних для всіх до приватних, для себе й рідних. Усього 51 позиція.
Тарас здійснив би їх усі — такою вже він був людиною, що йшов до свого. Не встиг, тому це робимо ми.
Мама Валентина носить цей список при собі, ставить відмітки біля зробленого.
За першу й найголовнішу свою мрію — перемога України, звільнення Донбасу та Криму — загинув сам Тарас, за неї воюють його друзі тепер. Серед них — Антон Петрівський зі Львова, який і тепер на фронті. Вони познайомилися у 2015-му: обоє добровольці, обоє проходили службу в Пісках. Відразу знайшли точки доторку.
Подальше спілкування з Тарасом відкрило для мене людину набагато більшого масштабу і глибини думки, — каже Антон. — Було помітно, що він пропускав через себе всі болі нашої нації за всю її історію. Він глибоко аналізував причини наших колишніх поразок і страждань, намагався накладати помилки минулого на сьогодення, шукав, як уникнути їх повторення. Він був людиною всеукраїнського масштабу, але повернувся в рідний Жидачів, щоб перевертати там гори.
Іноді Тарас залишався ночувати в Антона у Львові. Вечорами вони складали плани: як відродити сильну Україну, як поширити якісно інше мислення серед молоді. Коли наступного дня Тарас повертався до Жидачева, то втілював усе це в життя.
«Він притягував до себе кришталевою чистотою совісті й намірів. Він точно не жив заради себе — а заради нас усіх. З ним було легко щось робити, бо він був людиною дії. Це вибивало з мене лінь, я намагався відповідально реалізовувати мій “шматок” того чи іншого спільного проєкту. Він був вогнем, який запалював інших на дії», — згадує Антон.
Він зауважує, що його надихало, скільки уваги Тарас приділяв вихованню молоді, як практично жив думками про молоде покоління. Від Тараса зокрема Антон брав силу, щоб ходити школами з лекціями про історію, про патріотичне виховання. Як і батьки Тараса, Антон не знав, що той пише вірші, — це стало для нього відкриттям після його загибелі: “Це геть не здивувало — я знав його багатогранність і пізнав ще цю грань. Досі маю відчуття, що він не загинув, а просто зробив перерву у своєму активному житті”.
Друга мрія зі списку — видати власну книгу, й це за Тараса зробили його батьки.
Валентина Павлівна як філологиня стала головною редакторкою: впорядкувала тексти, знайшла видавця, ілюстратора. Це збірка різних творів Тараса — журналістських статей, студентських есе, віршів тощо, укладена під назвою «Мої думки». Тепер батьки презентують книгу, відгукуючись на запрошення університетів, бібліотек, інших закладів. Видання не продається через книгарні — це некомерційна історія, й рідні Тараса воліють, щоб його книга потрапляла суто до тих, кому вона потрібна.
Залишені мрії Тараса дають розлоге уявлення про те, якою людиною він був, як глобально мислив. Мама Валентина гортає переді мною аркуші, вона розділила пункти на дві категорії: громадські й особисті.
Її син мріяв про те, щоб опікуватися дитячим будинком, мати національну програму боротьби з онкологічними захворюваннями тощо. Створити благодійний фонд для допомоги дітям і реабілітаційний центр для допомоги військовим. Мріяв знімати документальні фільми, створити в Жидачеві кіноклуб, громадський хаб — місце, де б народжувалися ідеї. Мріяв про розвинену демократію в Україні й заснувати нагороду для заслуги перед громадськістю.
Однією з найсильніших мрій Тараса було покарання винних за вбивства на Майдані.
А також мав мрії суто для себе: здобути юридичну освіту, мати будинок — посеред лісу й гір, зі скла та дерева, без огорожі й замків, із садом навколо, з бібліотекою й майстернею всередині. Мріяв про кохану й сім’ю — кохану мав, сім’ю не встиг створити. Мріяв про подорожі, не мав на них вдосталь часу — хотів здійснити кругосвітню подорож навколо океану. Мріяв про електромобіль і гірський велосипед.
Він дуже любив гори й книги. Після смерті сина ми залишили все як було в його кімнаті. Тут чимала колекція книг: Біблія, “Кобзар”, книги Ремарка, стоси словників. Тарас точно мав би чим обставити свій омріяний будинок у горах.
Валентина ставить галочки біля виконаного. Дещо встиг зробити сам Тарас: відновив міський футбольний клуб «Авангард», став офіцером, пройшов військову службу за контрактом.
У списку мрій було й військово-патріотичне виховання молоді за стандартами Естонії або Швейцарії. Ця справа жива: вишколи, започатковані Тарасом, відбуваються двічі на рік, навесні й восени — без його участі, та з його почину. Ініціатива має назву «Військова школа імені Героя України Тараса Матвіїва» — як тренерів туди запрошують воїнів-ветеранів нинішньої війни. Школу організовують учасники громадської організації «Народний легіон», заснованої Тарасом, яка тепер волонтерить для фронту.
Мрією Тараса було видати мамину збірку — зроблено. Хотів побувати на балеті, на концерті симфонічного оркестру — ці мрії Тараса за нього втілила мама разом із його коханою Олею. Оля, фотографка за фахом, тепер волонтерить.
Тарас мріяв піднятися на всі двотисячники Карпат. Цьогоріч улітку, на День Незалежності, цю мрію здійснили його товариші. Вони піднялися на Говерлу й Піп Іван, присвятивши цей похід пам’яті друга.
Ініціативи, започатковані Тарасом Матвіївим, існують досі. Продовжується фестиваль «Удич», діє громадська організація «Народний легіон». Мрію Тараса про суспільну нагороду втілили його друзі спільно з Львівською мерією, започаткувавши журналістський конкурс імені Тараса Матвіїва. У 2021-му його провели вперше, відзначивши найкращі роботи про захисників України. Одна з переможниць, журналістка телеканалу Оксана Клим, передала свою премію на тепловізор — саме в ту бригаду, де служив режисер Василь Яворський, з яким вони спільно працювали над відеороботою, представленою на конкурсі. У жовтні цього року Василь загинув на війні.
Тарас Матвіїв мріяв посадити 89 дерев — імовірно, таку кількість можна пояснити роком його народження: 1989-й. Батьки вже знайшли місце, підхоже для висадки, — територія Жидачівського ліцею. Погоджують дозвіл та збираються, коли це буде можливо, висадити саджанці.
Ще одна нездійснена мрія Тараса — побувати на могилах своїх бойових побратимів. Один із них — Мирослав Мисла, уродженець Харківщини, побратим по «Карпатській Січі». Цю мрію втілив за сина Тарас-старший, коли восени 2020-го їхав у село Троїцьке на Луганщині, де загинув Тарас, на відкриття пам’ятника йому.
Цей пам’ятник на нині окупованій території знищили загарбники. Те саме сталося з могилою Мирослава Мисли. Коли росіяни вторглися на Харківщину, то переїхали поховання танком, а потім ще й вистрілили у пам’ятник. Для Валентини очевидно: це війна не просто на знищення, а й на руйнування пам’яті, і про ці найстрашніші прояви попереджав Тарас.
Утім, Валентина оптимістична у своїй вірі:
Усе відбудуємо, а пам’ять ми бережемо.
У розмові про сина вона залишається такою ж витриманою і зібраною, як на презентації його книги. Вже впорядковує до друку другий том.
Життя після життя
У перший рік після смерті Тараса батьки не могли отямитися. Валентина пригадує: йшла вулицею й здавалося, наче провалюється. Ніби втратила опертя. За рік після смерті почали працювати над книгою. Якоїсь миті, згадує, їй полегшало — наче знову має опору в житті.
Школа в Жидачеві, де навчався Тарас, — і де тепер вчителює Валентина, а покійна бабуся хлопця була його ж першою вчителькою й де працювала понад 50 років, — тепер названа його іменем. Всередині є куточок пам’яті: з фотографіями, короткими згадками про життєві віхи й надрукованою фразою Тараса: «Будьте гідними ранкового сонця». На День Гідності та Свободи одинадцятикласники вручили першокласникам значки з цією фразою та логотипом школи — прийняли у «гідних ранкового сонця».
Два роки після смерті сина Валентина Матвіїв не могла працювати. А цього навчального року повернулася.
Я боялася, що візьму до рук журнал, де писатиме “журнал учнів 11-го класу школи імені Героя України Тараса Матвіїва” й не витримаю цього. Іду проспектом імені Тараса, до школи імені Тараса, де його дошка пам’яті, беру дитячий зошит, підписаний його прізвищем. Я переживала, що не зможу, але тепер я спокійна.
Валентина каже, що відчуває синову підтримку і тепер. Що завдяки їй повернулася до життя, до роботи. Перед школою Валентина перехрещується. Доторкається до гранітної меморіальної дошки, подумки шле синові поцілунок й переступає поріг школи.
* Цей спогад узято з сайту Українського інституту національної пам’яті. Джерело:
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/18/1989-narodyvsya-taras-matviyiv-geroy-ukrayiny-posmertno
*** Якщо ви бажаєте отримати книгу, напишіть упорядниці та мамі автора у фейсбуці:
https://cutt.ly/o1C5RGb
або заповніть гугл-форму:
https://cutt.ly/b1Vt046