У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії Львів повнився людьми. Військові їхали на службу. Цивільні приїжджали звідусіль у пошуках безпечнішого місця. Волонтери бралися допомагати всюди і в різний спосіб. Зараз місто потрохи оживає і адаптується. На терасах львівських кав’ярень гамірно, театри готуються до нового сезону, а на концерт «Жадана і собак» приходить натовп.
Але війна у повітрі: з’являються кав’ярні тих, хто рятувався від війни, виступи митців, майже кожен із них зі збором на ЗСУ, переривають сирени. Зрештою, військові і далі їдуть на схід, а цивільні і далі знаходять тут прихисток. Це добре розуміють волонтери, які з більш потокової допомоги перейшли до системи, налаштованої на марафон.
«Шкарпетками війну не виграєш»
Для Андрія Салюка, координатора організації «Львівський лицар» і голови Товариства охорони пам’яток, розуміння того, що волонтерство — це гра в довгу, прийшло з досвідом. Він разом із командою допомагає українським військовим ще з 2014 року. Штаб волонтерської організації розташований у приміщенні, яке є частиною колишнього палацу Сапіги.
Колись тут проводили лекції і екскурсії. А зараз ледь не весь простір від дверей і вздовж сходів заставлений пакунками з медикаментами і приладами, необхідними для військових. У час Революції Гідності тут також був пункт допомоги: ще тоді почали передавати одяг, харчі та бронежилети.
Андрій звертає увагу на макет львівського лицаря в образі Святого Юрія, щити якого — у маленьких золотистих гербах. Це символ організації, який бере початок ще з історії оборони Львова під час Першої світової. Коли у 2014-му Андрій із друзями міркував, як назвати свою групу однодумців-волонтерів,пригадав таку історію з минулого століття.
У 1916 році, коли російські війська наближалися до Львова, містяни задумались, як можна підсилити армію, щоб захистити місто. Вирішили всією громадою збирати кошти. Скульптор Ян Юліуш Нальборчик на місці нинішнього пам’ятника Івану Підкові вирізьбив лицаря. Кожен, хто давав гроші на військо, мав право забити спеціальний військовий цвяшок у цього лицаря: так цвяшки зміцнювали обладунки лицаря, а гроші — армію. Нині цей пам’ятник стоїть в історичному музеї Львова.
Так організацію і назвали — «Львівський лицар». Зробили свій, дещо інший варіант такого пам’ятника. Друзі Андрія, Роман Зелінський і Остап Лозинський, намалювали Святого Юрія, якого вважають покровитилем українського воїнства. Він стоїть на першому поверсі зі щитами, оббитими гербами.
Коли людина допомагає організації, вона один такий герб забиває у щит, а один — залишає собі. Свій тризуб на наплічнику за всі вісім років Андрій жодного разу не знімав — для нього це важливий символ. Зараз на щитах майже не залишилося місця, тож тепер дають прибити герб хіба військовим, які приходять сюди з фронту. Самі щити теж символічні: на Інститутській під час Революції Гідності на дерев’яних фанерних щитах виносили загиблих.
Сходами вгору Андрій веде до кімнат, де працює команда. Вони обвішані подяками від військових, шевронами бригад, яким допомагала організація, прапорами України і дружніх країн. Більшість команди тут ще з 2014 року. Допомагають поза основною роботою у тому, що кожен уміє найкраще. Журналіст Роман креативом збирає кошти на армію. Наталія, як і в професійному житті, займається тут логістикою. А інша Наталя відповідає за облік і фінанси. Олег лагодить старі комп’ютери, ями діляться люди, — потім вони справно служать на фронті. А Олесь конструює необхідні прилади. З багатьма цими людьми Олег познайомився ще у 1989 році, коли очолював «Студентське братство».
Але є і ті, які долучилися нещодавно. Як ось Оленка, яка на початку повномасштабної війни переїхала з Житомира до Львова. Вона військова, сама родом із Донецької області. Її чоловік, теж військовий, був знайомий із Андрієм. Так Оленка прийшла до нього і сказала: «Хочу бути у вас корисною».
До повномасштабного вторгнення команда «Львівського лицаря» готувалася завчасно. Розуміли, що у перші тижні буде потік людей, які шукатимуть прихистку і допомоги. Тому на початку додали до звичної роботи гуманітарний фокус.
А нині повернулися до більш звичних і головних для себе напрямків: прилади, оптика і обладнання. Зосередитися саме на цьому вирішили ще у березні 2014-го, коли передавали теплі речі українським прикордонникам на Чонгарі.
Андрій пригадує фразу, яка тоді народилася: «Шкарпетки на війні потрібні, але ними війну не виграєш». До того ж, Андрій зі своїми друзями мав технічну освіту, що допомагало розібратися у деталях, коли закуповували і майстрували прилади військовим. Пріоритетними напрямками допомоги є артилерія, розвідка і снайпери. Чоловік розповідає, що зараз організація найбільше потребує грошей і вживаних ноутбуків та смартфонів, які вони лагодять і віддають українським захисникам.
Розповідь Андрія час від часу переривається: приходять військові, щоб порадитися щодо обладнання або попросити щось вкрай необхідне — скоро їхати на фронт. Згодом привезли і стали розвантажувати генератори. Чоловік каже, що найбільше мотивує працювати далі, коли військові та їхні рідні дякують за передане обладнання, яке врятувало їм життя:
«Як на Святого Миколая дитиною було радісне відчуття від очікування подарунка під подушкою, таке ж у нас тепер щоразу, коли передаємо необхідні речі на фронт».
Коли говоримо про мотивацію волонтерити, Андрій згадує родину. Один його дід по лінії матері сидів у тюрмі як політичний в’язень, потім його мало не розстріляли і вислали до Сибіру. А всю батькову родину також вислали до Сибіру за підтримку УПА.
«Дитиною я чув стрілецькі чи повстанські пісні. Знав: за боротьбу за державу мого діда вислали до Сибіру. Питання української державності для мене завжди було важливим і всвідомленим».
Разом із друзями Андрій заснував організацію «Студентське братство» і відновлював могили Січових стрільців. Потім брав участь у Революції на граніті, Помаранчевій революції і Революції Гідності. А тепер разом зі своєю командою робить все, щоб українським захисникам було чим воювати проти ворога. Паралельно, коли з’являється вільна хвилина, займається своєю професійною діяльністю — реставрує церкву в селі Кугаїв на Львівщині. Мріє повернутися повноцінно до цього після перемоги.
Але поки продовжує допомагати, бо переконаний:
«Якщо сюди прийде москаль, не буде ні культури, ні спадщини. Українські хлопці і дівчата з автоматами на фронті зараз найбільше опікуються культурною спадщиною».
Жіноча солідарність у час війни
До викликів повномасштабного вторгнення завдяки своєму досвіду була готова і організація «Жіночі перспективи», місією якої є захист прав жінок і забезпечення гендерної рівності. Ще з 1998 року вони протидіють домашньому насильству і торгівлі людьми. Відтоді створили низку притулків, налагодили співпрацю із українськими і світовими правозахисними організаціями і навчилися бути самозарадними.
Заступниця голови організації і психологиня Марта Чумало пояснює, що попередній досвід допомоги жінкам дав їм опору. Водночас повномасштабна війна поставила нові виклики перед організацією.
«Я в перший день пішла на вокзал волонтерити і побачила, наскільки це величезні масштаби. Тоді ми почали думати про те, як відкривати притулки», — каже Марта.
Перший притулок для вимушених переселенців відкрили на вулиці Федьковича біля вокзалу. Це був тимчасовий варіант, щоб перебути кілька днів, — особливо актуально у перші дні після 24 лютого. За таким же принципом команда організації у перші тижні переобладнала свій офіс, щоб дати дах над головою людям із Волновахи. Потім облаштували притулок на вулиці Зеленій. Там люди здавали будівлю в оренду, але коли почули, що її використовуватимуть як притулок, надали безплатно.
Зараз на Львівщині є сім притулків для внутрішніх переселенців від організації «Жіночі перспективи». Скоро планують відкрити прихисток для жінок із психічними розладами, які рятуються від війни. Притулки від «Жіночих перспектив» розраховані передусім на вразливих жінок і жінок із дітьми, але у деяких випадках бувають і цілі сім’ї з чоловіками. В першу чергу, приймають найбільш вразливих жінок, наприклад, тих, які пережили насильство, мають інвалідність.
«У нас є одна жінка з трьома дітьми з інвалідністю: одна донька майже незряча, інша з відсутністю твердих тканин щелепи, а син із епілепсією. Сама жінка постраждала від домашнього насильства і поки не може повернутися до Чернігівської області через кривдника», — розповідає Марта Чумало.
Марта згадує складні випадки, коли деякі жінки не тільки рятувалися від війни і насильства, а й кривдник викрадав їхніх дітей. Але завдяки напрацьованому досвіду і контактам команді «Жіночих перспектив» вдається допомагати. Наприклад, одній із таких жінок після повернення дитини згодом знайшли безпечне місце за кордоном. Там вона стає на ноги і планує, як і колись в Україні, працювати у медичній сфері.
«Ми сильно почали відчувати міжнародну підтримку. Також багато підтримують українські активістки, які поїхали за кордон. Ми створили платформу «Жінка для жінки», на якій жінка може допомогти жінці напряму. До повномасштабного вторгнення там було десь одне оголошення на тиждень, а тепер — це сотні звернень за цей же проміжок часу. Ми хочемо, щоб ця солідарність надалі тільки посилювалася».
Марта, як і інші волонтери,іноді відчуває виснаженість. Але пригадує феміністичний табір для дівчат, який вона проводила у Карпатах, і каже: «Заради молоді розумієш, що це все не просто так».
Ми відвідуємо один із притулків для вимушених переселенців у Львові, який облаштувала команда «Жіночих перспектив» у травні цього року. Це просторий світлий двоповерховий будинок із дев’ятьма кімнатами, кухнею із видом на конюшню, душовими і конференц-залом, який заразом слугує за укриття. У коридорі Валентина і Наталя, як приїхали з Донецької і Луганської областей ліплять печиво, яке потім передадуть українським захисникам.
Час від часу сюди приїжджають психологині і кар’єрні радниці, які допомагають людям відчути себе в безпеці і рухатися далі. Принцип роботи цього та інших притулків від «Жіночих перспектив» полягає у мінімальному втручанні.
Тут люди самі собі готують і займаються своїми справами, самі разом ініціюють спільне дозвілля: плетуть маскувальні сітки для солдатів, майструють браслети, виручені кошти з яких передають українським військовим, ходять на пікніки поблизу.
Спершу діти, які приїздять до таких притулків, чутливі до різних подразників. Але з часом їхній стан стабілізується, діти стають міцнішими. Адміністраторка притулку Оксана Карпінка пригадує, що коли сюди приїхали перші діти, вона придумала для них розвагу: спільно майструвати горщики-будиночки для рослин. Потім вони висаджували у ці будиночки рослини, вигадували їм імена та історії. Так у дітей розвивали відчуття безпеки та дому.
Адміністраторка прихистку Оксана Карпінка раніше працювала в організації психологинею. І хоч тут не займається за спеціальністю, але ця професія допомагає їй знайти підхід до різних людей. Оксана каже:
«Намагаюся враховувати всі больові точки, бо знаю кожну історію, звертати увагу на ресурсні, позитивні сторони людей. Після таких стресів може виникати відчуття безвиході й опущених рук. Тому наголошую людям: вони змогли вибратися з-під обстрілів і доїхати сюди — це їхнік рук справа. Щоби вони не застрягали в стані безпомічності».
«Харків — Залізобетон»
Близько 9 ранку 23 серпня, у День прапора і День міста Харкова, до Львівського залізничного вокзалу під’їжджає великий автобус, заповнений людьми. Вони змогли вибратися з тимчасово окупованих територій Херсонської і Запорізької областей. Приїхати сюди їм допомогла організація «Україна SOS».
У багатьох із них дорога через поле, російські блокпости, а потім від Запоріжжя до Львова зайняла кілька днів. Попереду ще дорога до кордону Польщі. Більшість сидять згорблено від утоми, хтось знервовано перепитує деталі, коли і як відправляється автобус, якийсь хлопчик сидить на бордюрі і плаче. Дві дівчинки-школярки, які приїхали з Олешків Херсонської області, тримають над собою синьо-жовтий прапор, який змогли купити вже у Запоріжжі.
Тим часом Софія і Юля, на вигляд по 7 років, раз у раз стрибають, усміхаються і позують на камеру. Вони познайомилися в автобусі і зробили собі кільця дружби, а тепер повсюди шукають нитку, щоб зав’язати їх. Відриваю нитку від своєї хустинки і простягаю дівчинці — вона дякує і біжить до подруги.
Мама однієї з дівчаток Лєна розповідає, як вони виїхали зі Скадовська Херсонської області:
«Нам дивом вийшло вибратися. Тут навіть по-іншому дихається! У людей перевіряють документи, переписки і групи в телефонах. У нас так не бомбили, як у Харкові чи Миколаєві. Але ми бачили, як ракети вилітають, у нас їх по дорозі возять. Ми за всім спостерігаємо і нічого не можемо зробити. Це психологічно тисне».
Серед плачу і сміху людей, які пережили окупацію, ходять волонтери «Україна SOS». Їхнє завдання — допомогти людям інформацією, заспокоїти і дати відчути, що вони в безпеці і скоро сядуть на потрібний автобус.
З ними мене знайомить волонтерка піар-відділу організації Богдана Солтисюк зі Львова. До повномасштабної війни вона навчалася в університеті, працювала моделлю і на якийсь час планувала поїхати за кордон, але як тільки почалася повномасштабна війна, вирішила змінити плани: залишилася в Україні і шукала способи, як бути корисною. Спершу плела маскувальні сітки і бавилась із дітьми з Маріуполя. А потім долучилася до організації «Україна SOS»: відповідала на дзвінки у кол-центрі, псала пости на фейсбук-сторінці, а тепер координує і займається піаром.
Волонтер Ілля Точечний у березні виїхав на Львівщину із Костянтинівки Донецької області. Через якийсь час приєднався до організації і став волонтерити у кол-центрі. Цього дня він уперше допомагає під час евакуації людей.
«Тут бачиш, чого люди найбільше потребують. Так зможу надавати їм якомога більш якісну інформаційну допомогу. Зараз роблю одиничні консультації, як людям далі бути в Польщі», — розповідає Ілля.
На складі поблизу офісу організації волонтерить комірником Віталій Льовін, він родом із Чугуєва на Харківщині. 15 років пропрацював на поліграфії, а після 24 лютого виїхав з сім’єю до Львова і став волонтерити.
«Просто сидіти вдома у воєнний час — це навантажувати всю систему. А так я щось роблю для спільної перемоги, приношу тут користь і не сходжу з розуму», — говорить Віталій.
Засновник організації Олександр Шевченко, як і багато інших волонтерів, приїхав із Харкова. Тому спершу й організація називалася «Харків SOS».
Коли у перший день повномасштабної війни Олександр виїхав на Прикарпаття, то наступного дня по телефону разом із іншими знайомими розказував друзям, як можна безпечно евакуюватися. Так у них вийшов імпровізований кол-центр.
Згодом він переїхав до Львова, де разом із іншими волонтерами став допомагати більш системно. Тепер, крім інформаційної підтримки через кол-центр, евакуйовують людей, надають гуманітарну допомогу і військове обладнання. Олександр пояснює: усе побудоване на взаємодії між різними людьми і групами. Хтось гуманітарку знайшов, другий — машину, третій — водія.
Олександр займався громадським активізмом ще з часів Помаранчевої революції у Харкові. Чому продовжує робити це й сьогодні?
«По-іншому неможливо, — каже. — Весь активний бізнес і середній клас Харкова об’єднався. Харків — залізобетон. Можна ядерну бомбу скинути — місто все одно вистоїть».
Куди піти у Львові
Подивитися
Театр імені Леся Курбаса , що за адресою вулиця Леся Курбаса, 3, з 2 вересня відкриває новий ювілейний 35-й сезон. У цілях безпеки відвідувачів просять мати з собою паспорт, а у разі повітряної тривоги виставу зупиняють і просять спуститися в укриття.
У Львівському національному театрі опери та балету, що за адресою проспект Свободи, 28 4 вересня о 15:00 відкриють програму концерту українських музикантів «Триб’юти класиків», яка раніше пролунала на фестивалі Kyiv Bouquet Stage. У програмі звучатиме музика Йозефа Гайдна та сучасних композиторів Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова.
У Львівському музеї імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) можна відвідати виставку картин Марії Примаченко, яка триватиме до 30 жовтня. Для переселенців із інших регіонів України вхід на виставку безплатний.
Де поїсти
Кав’ярня «КІІТ» (Руська, 3 і Лепкого, 6). Її відкрили Сергій та Іван з Ірпеня і Бородянки. Вони пригощають фірмовими пирогами, галетами та сінабонами. Біля їхнього віконця є табличка з написом: «Сергій та Іван вітають вас у цьому віконці. Ми приїхали з Ірпеня і Бородянки. Робимо те, що вміємо найкраще, — смачно готувати їжу і варити каву. Підтримайте нас, ми підтримуємо ЗСУ».
«Перший» — це бістро, яке позиціонує себе як «невеличка історія про Харків у Львові». Розташоване за адресою Джерельна, 30. Майже вся команда приїхала з Харкова. Тому й атмосфера і страви тут також пов’язані із цим містом.
Кафе «0629» — заклад із шаурмою, який відкрили троє друзів, рятуючись від війни: Олексій Корж із Чернігівської області, Костянтин Понідельченко та Володимир Мігас із Маріуполя. Цифри 0629 позначають телефонний код Маріуполя. Заклад розташований за адресою Яна Жижки, 7.
Послуги
Координаційний штаб допомоги від Львівської обласної військової адміністрації. Номер телефону: 096 232 81 93. Для тих, хто потребує притулку, помешкання або гуманітарної допомоги: 068 414 79 63; 097 182 18 60; 097 347 44 59.
Молодвіж — безкоштовний коворікнг і лекторій за адресою вулиця Чайковського, 31. Тут ви можете знайти однодумців і можливість поволонтерити. Також тут допомагають внутрішньо переміщеним українцям.
Львівська мистецька резиденція за адресою Суботівська, 13 стала притулком для тих, хто вимушено переїхав. Волонтери і переселенці спільно творять локальну спільноту і розбудовують простір. Половина коштів з продажу мистецьких робіт, які є у арт-просторі, йде на розвиток прихистку, а половина — на ЗСУ.
Львівська освітня фундація — благодійна організація, яка включає низку волонтерських рухів та ініціатив, як-от БУР, «Лідерство і служіння», «Громада для сім’ї». Організація працює за адресою вулиця Кольберга, 3а.
