Серед жахів війни, після довгих виснажливих евакуацій, після вибухів і страху діти можуть знайти прихисток у центрі підтримки жінок і дітей «Місто добра». Тут безпечно і просторо, багато іграшок та яскравих кольорів, а головне — люди, що з відкритим серцем і обіймами зустрічають кожного, хто потребує підтримки. Приймають тут і дітей та персонал із дитячих будинків, що евакуювалися з небезпечних територій.
У «Місті добра» поговорили з дітьми, вихователями з Миколаєва та Одеси, що знайшли прихисток у Чернівцях. А ще поспілкувалися з Мартою Левченко, керівницею прихистку, — про війну, дітей і важливість сім’ї. Гляньмо, як живуть мешканці нового дому, який розростається всупереч війні — із зоряним небом у бомбосховищі і скляною стелею у дитячому хоспісі.
Не лазарет, а дім
Перше враження про «Місто добра» — колір: різнобарвні деталі, малюнки, іграшки. Наче опиняєшся у мрії дитинства, де можна гратися досхочу і вірити у чари. Кожна дитина, що опинилася тут, пережила багато. Зате тепер дівчатка і хлопчики огорнуті теплом і любов’ю. Вони живуть, вчаться, мріють і здійснюють мрії у стінах «Міста добра». І це справді місто — будується уже шостий корпус, на території багато місць для прогулянок та ігор, дитячі майданчики, корпус із «хвостиками» — тут так називають собачок, що опинилися на вулиці і потребують підтримки. Про війну нагадують хіба мішки з піском, що захищають вікна.
Марта Левченко — керівниця «Міста добра» і його серце. Як тільки вона з’являється на території, все оживає: діти поспішають привітатися і поговорити, собаки прибігають і радісно туляться, працівники приходять радитися, а руда вагітна кішка тікає через паркан — Марта одразу ж біжить її рятувати. Для кожного і кожної Марта має добре слово. Тож «Місто добра» виростає завдяки енергії благодійниці, завдяки команді, яка щодня приходить до дітей, завдяки тим, хто привозить їжу, дбає про чистоту території та будинків. Місто виростає і завдяки кожному чарівникові (так тут називають благодійників), що повірив у це місце. У дітей та дорослих, для яких «Місто добра» стало справжнім домом.
«“Місто добра” виросло всупереч війні. Коли все руйнується, коли боляче, ми вирішили створювати. Під час повномасштабної війни відкрили три нові корпуси, закінчуємо будівництво реабілітаційного центру і дитячого хоспісу. Також збудували дім для хвостиків. Ми не лишалися самі, нас підтримали і компанії, і закордонні організації, і сім’ї. І часто допомагали люди, які втратили власний дім, ділилися останніми коштами, аби створити якусь кімнату. Вони знають, що втративши дім, створили щось нове для того, хто в біді. І це така сила і світло, якому дивується багато людей», — ділиться Марта Левченко.
Марта каже: ті, що приїжджають з-за кордону, часто очікують побачити розруху і біду, а у шелтері, навпаки, майбутнє твориться вже зараз, не чекаючи завершення війни.
«Тут хочеться жити: є надія, спокій, безпека і любов. Водночас ми встановлюємо нову якість соціальних центрів: із повагою до гідності людини, до особистості. Для багатьох людей, хто тут живе — це дім. За кожною кімнаткою, де живе сім’я чи діти, — цілий світ. Тому робимо все по-домашньому: ігрові, дитячі та спальні. Щоб це не виглядало як лазарет, соціальний центр чи дитячий притулок. А щоб кожен почував себе як вдома», — каже благодійниця.
Марта Левченко — керівниця благодійного фонду «Я — майбутнє України», а «Місто добра» — один з найбільших його проєктів, проте допомагають не тільки жителям цього прихистку, а й сім’ям з усієї країни.
Марта зізнається: коли почалася війна, було складно вирішити, що робити далі — вивозити всіх мешканців чи закриватися. Але все склалося інакше — у «Місто добра» почали приїжджати люди, що виїхали з Київщини. Зараз тут близько двохсот мешканців. А коли почалася війна, було більше чотирьохсот:
«І на коридорах спали, і в бібліотеках, і в ігрових, і в спортзалі. А я завжди говорила, що місця у нас є, ми їх знайдемо. Дуже страшно, коли людям немає куди йти», — пригадує Марта.
Марта вирішила приймати й інших — дали запит у Національну сервісну службу, з якою співпрацюють, що мають недобудований корпус і готові прийняти евакуйований дитячий будинок. Там мав бути швейний цех для одиноких мам, які хотіли навчатися шиттю. Але війна усе змінила.
«Ми сказали, що нам потрібен тиждень і закінчимо будувати корпус. Хоча від нього була тільки цегляна коробка. Тоді об’єдналося багато людей — десь 40 чоловіків: хтось електрик, хтось сантехнік чи штукатур. Працювали цілодобово — наш прораб навіть знепритомнів від виснаження».
Але за тиждень корпус і справді був готовий прийняти дітей. Першими заїхали мешканці Миколаївського дитбудинку. Марта каже, коли вони приїхали, то на підлозі вже стелили м’які пазли, а працівники вішали штори.
На сімох машинах до нового дому
Про Миколаївський обласний будинок дитини спілкуємося з Анжелікою, вона тут старша вихователька. Каже, евакуювали всіх 16 березня — їхали на сімох машинах. Зупинялися для ночівлі на Вінниччині, а зранку 17 березня уже були в Чернівцях. Каже, діти були втомлені з дороги, але вражені новим місцем:
«Перше, що я запам’ятала — дітки на 10-20 секунд просто зупинилися. Навколо стільки кольорів, стільки іграшок! А тоді побігли, наче ураган».
Анжеліка каже, що діти дуже зраділи своєму новому дому і отримали усе необхідне — від засобів гігієни до іграшок. Вони повернулися — тепер це знову були хлопчики і дівчатка з радістю та щирими усмішками. Адже дорога і справді була складною, але всі її витримали.
Каже, приїхало 63 дитини — але багатьох уже забрали в родини чи в інтернати. Про війну Анжеліка з дітьми розмовляє, пояснює, що коли звучить сигнал повітряної тривоги, треба спускатися в сховище. Але тут, на Буковині, для них це швидше гра — адже у сховищі у них справжня ігрова кімната. У Миколаєві було інакше:
«У нас сховище було не облаштоване — ми власними силами зробили все можливе. Але під час вибухів стіни тряслися. Дітям було страшно».
Анжеліка уже більше року живе у «Місті добра», один раз була у відпустці. Але мріє повернутися додому у Миколаїв. Вихователі тут працюють вахтовим методом — приїжджають і їдуть назад до Миколаєва. Анжеліка живе у Чернівцях, каже, що мусить лишатися з дітками.
Заняття у дітей різні: вони працюють з пластиліном, роблять мозаїки, складають конструктори, малюють, танцюють. Для занять з хореографії та музики у «Місто добра» приходять вчителі з Чернівців.
Жінка працює у дитячому будинку уже 20 років — тож досвід у неї чималий. Діти потребують тепла, каже Анжеліка. Радіють, коли хтось приходить до них і приділяє увагу. Проте вихователька наголошує, завжди пояснює дітям, що до них приходять гості, так малюки розуміють, що ця людина прийшла, погралася з ними і мусить піти. Бо часто діти можуть прив’язуватися до дорослих і сумувати, коли ті йдуть.
Каже, діти за характером зовсім різні — хтось більш комунікабельний, хтось менше. Анжеліка із захватом говорить про кожну дитину. Вони дуже уважні: завжди помічають, коли у жінки нова зачіска чи манікюр. Жінка і тут, і в Миколаєві прагнула навчити своїх вихованців навіть простих речей. Каже, водила їх у аптеку чи магазин, адже діти, що живуть у інтернаті часто можуть навіть не розуміти, як працюють ці заклади і звідки у них щоранку з’являється на столах їжа. Анжеліка каже, якраз учора гралися з дітьми у лікаря — з-поміж усіх обрали двох дітей, що стали медиками, а інші вели до них на прийом свої іграшки.
«Одесята» у новому корпусі
Та запитів було більше — тож виникла потреба будувати нові корпуси. За чотири місяці «Місто добра» поповнилося ще одним будинком. Четвертий корпус збудований уже за законами війни — має обладнане бомбосховище, армовані стіни та спеціальну товщину перекриття. Марта каже, що збудували корпус для «одесят», тож у ньому поселилися два заклади з Одеси.
Діти якраз закінчують урок малювання, вони раді новим людям і наввипередки поспішають показати свої малюнки. Розмовляємо із Ларисою, вона лікар-педіатр з Одеси. У жовтні 2022 року Будинок дитини №3 «Сонечко», де працює жінка, евакуювали до Чернівців.
Каже, приїхало 24 дитини — це діти з інвалідністю, ті, кого покинули батьки чи кого знайшли на вулиці. У дитячий будинок малюки можуть потрапити одразу з пологового будинку або й у старшому віці.
Декого забрали батьки, кількох дітей всиновили вже у Чернівцях. Лариса каже, якраз учора суд виніс позитивне рішення, тож ще одна дитина отримає сім’ю.
Діти мають режим дня і багато цікавих занять. У них свої місця для прогулянок — на майданчиках є гойдалки, машинки. Всі добре нагодовані, є іграшки, одяг і все потрібне. Лариса каже, люди у «Місті добра» дуже хороші.
Діти вже добре вивчили сигнал повітряної тривоги — знають, що треба йти в укриття.
«Для них війна — це тривога і спуск у бомбосховище. Але багато їм не пояснюємо, дітки, що відстають у психічному розвитку, на жаль, не розуміють, що відбувається. Нам головне, аби вони були у безпеці», — каже Лариса.
У цьому корпусі розміщений ще один заклад з Одеси — дитячий будинок №1 «Малятко». Вихователька Яна розповідає, що приїхала сюди з дітьми у листопаді 2022 року. Але вона не живе тут постійно, час від часу приїжджає на роботу — місяць працює, а тоді повертається в Одесу. Яна працює у старшій групі — зараз там 15 дітей. Діти різні — є трирічні двійнятка, наприклад, є і діти семи років. Вихователька каже, у їхній групі багато дітей з однієї сім’ї — братики і сестрички. Крім старшої групи є ще середня і молодша з малюками до року.
«Наші діти різні, у кожного свій характер. До кожного треба мати свій підхід і знайти спільну мову. Війну вони ще не розуміють, а ми намагаємося їх від цього захистити», — каже Яна.
Повернути дітей додому
Потреби не обмежуються Миколаєвом та Одесою. Марта каже, що багатьох українських дітей евакуювали за кордон — у Європу чи до Туреччини, наприклад. Уже понад рік діти, що мали б потрапити до сімей, не можуть цього зробити. Адже за законами України, лише ті діти, які перебувають на території держави, можуть бути усиновленими.
«Діти втрачають час, ростуть, живуть в іншій країні і не отримують всіх належних послуг. Зараз ми розуміємо, що діти через війну перетрималися в дитячих будинках — вони мали б вже йти до школи-інтернату. Але не пішли», — каже Марта.
Новенький корпус уже майже готовий, Марта сподівається, що на її запит відгукнуться дитячі будинки, евакуйовані за кордон. Дуже важливо створити належні і безпечні умови — щоб можна було повертати дітей, каже Марта. У «Місті добра» тепер працюють вчителі й готують до школи. Не можна втрачати час — чекати, поки закінчиться війна чи буде безпечніше повернутися до рідного міста.
Діти, які мали проблеми з опорно-руховим апаратом, мають змогу працювати з реабілітологом — тут теж не можна втрачати час. Фахівці з чернівецьких лікарень приїжджають сюди для обстежень — навіть з власними апаратами УЗД. У «Місті добра» є діти з важкими діагнозами, які потребують лікування, спеціальної терапії і харчування: безлактозного, безглютенового. Всі ці особливості враховуються.
«У нас є діти, які приїхали немовлятами — народилися за два дні до великої війни. У “Місті добра” вони сказали своє перше слово — мама», — ділиться Марта.
Марта радіє, що у стінах прихистку вони чули українську мову і сказали саме українське слово. Діти без мами отримують тут стільки любові, що перше їхнє слово — мама. Виховувати дітей в українських традиціях важливо для «Міста добра» — тут лунають пісні українською, святкують Великдень, а по неділях усі охочі ліплять вареники. Марта каже — це ж формується нова людина, дуже важливо підтримати у ній цінності, важливі для України.
«Ми намагаємося, щоб перший прикорм був правильний: із брокколі, шпинатом, рибкою. Щоб діти отримували нові смаки — даємо багато молочного, йогуртів, фруктів. У дитячих будинках зазвичай діти до 5 років — це святий час, який не можна пропускати. Якраз тоді формується дитина», — каже Марта.
Зараз найменшій дитині з евакуйованих дитячих будинків — 4 місяці, а найстаршим — близько восьми років.
У «Місті добра» є діти, які приїжджають з самого центру війни — з Донецької області, евакуйовані вже «Білими янголами» (спеціальний підрозділ, що вивозить людей із зони бойових дій на броньованих авто). Ці діти цілий рік не могли відвідувати школу, на новому місці вони намагаються наздогнати програму.
«Дуже багато втраченого часу по освіті дітей. Особливо тих, хто чекав аж останніх евакуацій. Але як вони радіють — коли бачать іграшки, коли бачать інших дітей, коли можна бігати, гратися, веселитися. Це як зловити дитинство і повернути його дитині», — каже Марта.
Забрати дитину в сім’ю
Поки говоримо, повз нас проходить чоловік з маленьким хлопчиком, тримаються за руки. Думаю: мабуть, тато з сином. А Марта пояснює — цей чоловік хоче всиновити дитину, тож приходить на зустрічі з ним, налагоджує контакт. «Місто добра» — це місце, куди Служба у справах дітей направляє потенційних батьків, перші знайомства відбуваються у присутності фахівців зі Служби.
Вони пишуть характеристики, дивляться, чи був контакт між дитиною і тими, хто хоче всиновити. Таких побачень може бути багато — залежно від того, як складаються стосунки і чи всі документи готові. Марта каже, важливо, аби дитина довіряла людям, які забирають її у сім’ю. Адже тут у неї є друзі, улюблені речі, няні, яких називають мамами.
«Нещодавно забирали двох братиків — якраз на моїх очах. То як тільки з’явилися батьки в дверях, вони одразу закричали: “Мама! Тато!”, і самі до них побігли. Діти вже пішли справді до своїх батьків», — ділиться Марта.
За цей рік всиновили близько 40 дітей у «Місті добра». Марта каже, багато людей хочуть взяти дитину в сім’ю, але не всіх дітей, які зараз тут, можна всиновити:
«Є діти, у яких ще не готові документи. По закону у рідних батьків є пів року на відвідування, якщо вони не з’являються, то подається запит до Служби у справах дітей. Є ті, що набули статусу на усиновлення уже тут — адже більше року в нас».
Марта каже, сьогодні дізналася, що для Амелії — дівчинки з синдромом Дауна — теж знайшли сім’ю:
«Амелія — чудесна, я мріяла, щоб в неї була сім’я. Наші люди готові відкривати свої сім’ї, готові ставати батькам для інших дітей. І держава цьому сприяє — треба повертати наших дітей до України».
Може бути таке, що братів і сестер можуть розділити у різні заклади, якщо між ними є різниця у віці. Тому і всиновити їх можуть різні люди, але була сім’я, що усиновила старших дітей у школі-інтернаті, а тоді вони дізналися, що є ще молодша сестричка — приїхали у «Місто добра», щоб забрати і Машеньку, каже Марта. Аби сім’я була разом.
Умови у «Місті добра» чудові, діти ні в чому не мають потреби — їх годують, навчають, вкладають спати і віддають їм найкращі іграшки. Але Марта переконана, що умови можуть бути ідеальними, але кожній дитині потрібна мама.
Війна і мрії
Деякі мами з дітьми, які рятувалися від війни у стінах «Міста добра», уже повернулися додому. Але через сильні обстріли планують знову приїхати.
«Як би не було, ми завжди всі помістимося. Ми і спортзал переробили на спальню. Поставити зайве ліжко — не проблема. Найважливіше — це людське життя», — каже Марта.
Живуть тут і ті, хто втратив свій дім і не має куди повернутися. Є люди з Нової Каховки, яка зараз у тимчасовій окупації, є жінка, чоловіка якої росіяни забрали в полон, а вона з двома синами зуміла вирватися. Марта каже, була і жінка, на очах якої вбили її дитину і чоловіка у Ірпені. Було дуже боляче — бо у «Місті добра» безліч дітей, а вона — сама.
Дитячий і дорослий психологи працюють постійно, тож будь-який мешканець може до них звернутися. Марта вважає, що дуже важливо не нашкодити людям, які приїхали. Деколи і сама губиться, не знає, що відповісти. А людям треба вселяти надію:
«Хто вже пройшов через психолога, може спокійно говорити про свій досвід війни. Адже розуміє, те, що сталося — в минулому, а тепер має ціль, до якої йде. Змінити цей вектор — копітка робота всього колективу».
Коли діти тільки потрапляють у «Місто добра», їх запитують про мрії та вподобання:
«Наш Стасік приїхав і ми дізналися, що він любить гороховий суп. Тож одразу на кухні побігли окремо варити, бо це його улюблене. Комусь важливо бути на зв’язку і він мріє про телефон, ми його даруємо. Хтось мріяв побачити крокодила — тоді якраз у Чернівці привезли крокодилів, ми відвели дітей і заодно зробили урок, що не можна так тварин тримати, вони мають бути на волі».
Марта каже, що мрії дітей різні — але стараються виконати всі. Бо коли дитина бачить, що її чують і хтось працює над її мрією, то відкривається і починає довіряти. Марта обожнює говорити з дітьми, вони часто розповідають їй глибокі історії з власного життя, діляться важливим:
«Від дитини значно більше дізнаєшся. Адже дорослі мають багато стопів, фільтрів, заборон. А діти нічого не ховають від мене».
Молодші діти сприймають повітряну тривогу як привід для гри у сховищі. Усім їм, звісно, розповідають про те, що ЗСУ нас захищає, а Україна переможе — та діти, що виїхали з окупації все ж стрімголов біжать у підвал, щоб встигнути, вони налякані.
В укритті для дітей вмикають зоряне небо на стелі й улюблений мультик, щоб дітки почували себе захищеними.
Старші ж діти переживають — у когось вдома лишилися найкращі друзі, вони давно не бачилися з однокласниками чи скучили за домом.
Марта каже, у них живе одинадцятирічний Ромка з мамою. Вони з Ізюму. Одного разу хлопчик показав Марті свій дім у гугл-картах, казав: «Дивись, оце мій майданчик, його вже нема, за ним — наш дім. І дому вже нема. А ось це моє улюблене дерево і [річка] Сіверський Донець — я завжди тут сидів, а зараз там усе заміноване». Дитина все ходить у картах — ліворуч і праворуч. У його місті, яке ще є, де і майданчик є, і дерево є, і дім.
Марта намагається підбадьорити хлопчика, що все можна відбудувати, та дитина знає: так як було, вже не буде ніколи.
«Для дітей — це вже надкушені серця. Вони вже не пробачать цю війну, це зовсім інше покоління. Оці діти, які ходять ще тими живими вулицями своїх міст, що вже стерті з землі».
Скляна стеля
Комунікаційниця Юля веде екскурсію територією — до корпусів, у яких уже живуть люди, і до тих, що будуються. У новому корпусі гамірно, ходять працівники, але з дерева і бетону уже вимальовується новий дім для дітей.
Неймовірно, як війна торкнулася і цього місця — не тільки будинки зроблені за законами війни. Юля вказує на дитячий майданчик, дитяча хатинка для ігор у формі лохини — це теж бомбосховище, де можна ховатися.
«Існувала така практика: якщо у сім’ї стається якась незрозуміла ситуація для соціальних служб, то дитину вилучали з родини. А це — зруйновані долі. Та “Місто добра” дає шанс почати нове життя», — пояснює Юля.
Всі деталі у «Місті добра» невипадкові, вони дібрані з любов’ю. Марта розповідає, що один з корпусів допоміг збудувати благодійник Енді зі США. Благодійницю вразило не лише його добре серце, а й те, чим він сам займається. А Енді рятує жаб — збирає їх на межі вимирання, перевозить на спеціальному чартерному рейсі, щоб зберегти популяцію. Він уже і тигрів українських рятував — страшенно любить природу. Тепер на честь Енді на території можна помітити жабок — невеликі скульптурки чи малюнки на стінах, у кімнатах дітей, у холі.
«Це класна історія. Я вважаю, що світ творять диваки і отакий дивак, людина-світло Енді рятує жаб, бо хто ж це буде робити?», — каже Марта.
Кожен чарівник-благодійник має свою золоту табличку на стінах «Міста добра» — імена людей, компаній та брендів доводять, що добрі справи робляться гуртом. І кожна дитяча усмішка, кожен день не в страху, а в радості — найвища нагорода.
Тут максимально уважні до кожної окремої дитини. Як тільки мешканці потрапляють у «Місто добра», то мають змогу пройти медичне обстеження. Є меценати, що покривають місячну зарплатню педіатра, наприклад. Тож лікар завжди на місці. Юля каже, зараз «Місто добра» потребує й інших спеціалістів на повний робочий день, тож шукають благодійників, які б могли покрити зарплату для інструктора лікувальної фізкультури.
Юля показує місце майбутнього хоспісу — на території вже облаштовують реабілітаційний центр. А хоспіс має бути зі скляною стелею, каже Юля. Адже діти, що під’єднані до апаратів, не мають змоги виходити на вулицю. А коли корпус добудують, то всі маленькі пацієнти хоспісу зможуть крізь скляну стелю дивитися, що відбувається в небі.
Зараз у «Місті добра» багато просторів із подвійною функцією — новий корпус у мирні часи планують перетворити на дослідницький центр, де діти зможуть робити цікаві експерименти. А поки — «Місто добра» адаптується і готове приймати тих, хто постраждав від війни.
Допомогти «Місту добра» можна за посиланням.
Як підтримати дітей
Підготували відповіді, що допоможуть розібратися з питаннями усиновлення дітей під час війни, як допомогти дітям адаптуватися до умов повномасштабного вторгнення.
Чи можна усиновити дитину під час воєнного стану?
На початку повномасштабного вторгнення було багато інформаційних вкидів щодо усиновлення дітей, з’являлися спамні повідомлення про двійнят, що лишилися без батьків — і їх терміново треба забрати у сім’ю. Дехто казав, що це фейкові дописи, бо всиновлення під час війни заборонене, інші навпаки — що дітей можна просто взяти в сім’ю без додаткових документів. Дар’я Касьянова, національна програмна директорка «СОС Дитячі Містечка», пояснює, що справді до травня 2022 року процес усиновлення був призупений у деяких областях через неробочі реєстри і відміну суддівських засідань. Але після травня минулого року всі органи відновили свою роботу і всиновити дитину під час воєнного стану можна. Звісно, дитина має перебувати не на території, де ведуться активні бойові дії, і бути на обліку у Службі у справах дітей.
Кого можна всиновити? Які категорії дітей під це підпадають?
Дар’я Касьянова каже, що усиновленими можуть бути діти-сироти (батьки померли) та діти позбавлені батьківського піклування (батьків позбавили прав, від яких відмовилися або ж батьки у в’язниці, під слідством). До статусу позбавлених батьківського піклування під час повномасштабного вторгнення додалися ще деякі пункти: якщо батьки у полоні РФ, військовополонені, вважаються зниклими безвісти чи перебувають на тимчасово окупованих територіях. Проте, якщо батьки повернуться, дитина втратить статус і може возз’єднатися з сім’єю.
Які перші кроки для сім’ї, яка вирішила усиновити дитину?
Якщо ви вирішили усиновити дитину, варто звернутися до служби у справах дітей у своєму місті із відповідною заявою (приклади з сайту Мінсоцполітики). Також знадобиться пройти спеціальні курси, з вересня 2022 програму оновили, додавши тренінги з безпеки та домедичної підготовки. Проте у кожній області такі курси можуть відрізнятися, їх також проводять у Службі у справах дітей.
У Дії можна отримати безоплатну консультацію з усиновлення.
Чи всім дозволено всиновлювати? Які є обмеження?
Дар’я Касьянова каже, що часто запитують, чи можна усиновити дитину неодруженій людині. За законами України — і жінка, і чоловік можуть всиновити дитину самі, не обов’язково бути в шлюбі. Під час воєнного стану не можуть забрати дитину в сім’ю тільки іноземці.
Оскільки через бойові дії багато дитячих будинків були евакуйовані до Європи, то діти звідти теж не можуть бути усиновлені. Важливо, щоб вони повернулися в Україну, за законом їх можна всиновити тільки тут.
Чи всім потрібні курси для усиновлювачів?
Ні, якщо йдеться про опікунство родичами дитини. Дар’я пояснює, що в Україні завжди була така процедура, але під час повномасштабного вторгнення її максимально спростили. Навіть є можливість оформити опіку дистанційно. Був випадок, коли в Маріуполі загинули батьки, дитина залишилася одна, а її бабуся була в Чернігівській області, вона оформила опіку дистанційно, онук був на зв’язку — а тоді поїхала і забрала дитину.
Які документи знадобляться, щоб усиновити дитину?
- копія паспорта;
- довідка про зарплату за півроку чи копія декларації про доходи;
- якщо всиновлювати хоче сімейна пара, то потрібна копія свідоцтва про шлюб;
- висновок про стан здоров’я;
- довідка про наявність чи відсутність судимості;
- копія документа на квартиру\будинок, де проживатиме дитина в майбутньому або копія договору оренди;
- довідка про проходження курсу підготовки для усиновлювачів.
Які ще є способи підтримати дітей, що лишилися без батьків, під час війни? Стати опікуном чи патронатним вихователем, наприклад. Як це зробити і що знадобиться?
Стати опікунами чи піклувальниками можуть не лише родичі, а й близькі люди дитини, наприклад сусіди. Особливо у сучасних умовах таких випадків багато — батьки загинули від обстрілів, а сусіди добре знають дитину. Але навчання та пакет документів так само знадобиться. Опіка — для дітей до 14 років, піклування — від 14 до 18 років.
Існує також форма патронатної сім’ї, каже Дар’я Касьянова. Відповідно до законодавства, дитина може перебувати у такій сім’ї від 3 до 6-9 місяців. Адже основна функція патронату — надати дитині необхідну допомогу і повернути до біологічної сім’ї. У патронатних вихователів окрема програма навчання, це така собі професійна сім’я. На практиці діти можуть бути в таких сім’ях і довше, адже випадки бувають різні. Не завжди батьки повертають дітей у сім’ю, буває, що діти потрапляють у інтернати або відмовляються йти у прийомні родини. А під час війни, каже Дар’я, деякі патронатні сім’ї евакуювалися за кордон, тож дітей не можуть влаштувати далі.
Серед інших форм — прийомна сім’я. Прийомні батьки можуть одночасно взяти до 4 дітей та отримують за це виплати — діти можуть жити в такій родині до 18 років (або до закінчення навчання у виші).
Також існує дитячий будинок сімейного типу — люди можуть взяти на виховання від 5 дітей і теж отримують грошову допомогу від держави. Водночас у будинку має бути не більше 10 дітей, включно з рідними. Так само, як у прийомній сім’ї, діти можуть бути в такій родині до 18 років або поки не закінчать навчання.
Як психологічно підготувати дитину до того, що відбувається зараз? Як говорити про війну, вибухи?
Є думка, що діти нічого не розуміють, тому війну війною для них не називають, а вигадують ігри чи метафори. Чи хороший це шлях запитали у педагогині, музикотерапевтки, членкині Асоціації музикотерапевтів України, ГО «Центру психологічної допомоги “Конфіденс”» та Української спілки психотерапевтів Анастасії Швець. Експертка вважає, що дитині потрібно пояснювати, що відбувається — без зайвих деталей, але говорити правду. Адже, коли дорослий проговорює те, що відбувається, він переводить на когнітивний рівень свої відчуття. Це допомагає заспокоїтися — і дитина відчуваючи це, теж заспокоюється.
«Чітке розуміння і усвідомлення дозволяє суттєво знизити рівень тривоги як дорослого, так і самої дитини. У дітей є така особливість: вони сприймають все на свій рахунок і вважають, що саме вони стали причиною тривоги батьків», — каже Анастасія Швець.
Для дорослих дуже важливо проговорювати свої емоції і надавати підтримку. Наприклад, «Мені теж страшно, але боятися нормально. Я з тобою і ми разом подолаємо цей страх».
Що робити, якщо діти починають поводити себе не так, як завжди? А їхня тривога посилюється?
Дитина починає зациклено говорити про щось — це може бути речення, фраза чи слово. У неї з’являється тремор у тілі, дитина займає позу ембріона чи закриває обличчя руками, плаче, здригається. Все це може бути ознаками панічної атаки. У такому випадку дорослий має знати, чим допомогти, каже Анастасія Швець.
«Дуже важливо дати дитині відчуття власного тіла. Це можуть бути міцні обійми, покладена рука на плече, наприклад, якщо дитина гіперчутлива і не дозволяє себе обіймати. Можна взяти дитину за руки і тримати. Якщо дитина не дозволяє себе торкатися — можна загорнути її у ковдру чи светр. Але тілесне відчуття мусить бути», — каже експертка.
А далі:
- пояснити що відбувається: «Тобі зараз страшно, але це можна подолати»;
- звернути увагу дитини на предмети навколо: «Знайди поглядом книжку на столі»;
- попросити деталізувати: «Якого кольору книжка? Де вона лежить?»;
- якщо дитина не реагує, варто підказувати: «Ось на столі є книжка, вона зеленого кольору і лежить посередині. Ти її бачиш?»;
- називати якнайбільше предметів і повертати дитину до реальності тут-і-тепер;
- дихати спокійно — дитина автоматично почне дихати так само;
- підтримувати дитину словами.
Звісно, якщо такі панічні атаки неодноразові, варто звернутися по допомогу до фахівця, каже Анастасія.
Куди батьки чи опікуни можуть звернутися по психологічну допомогу для своїх дітей?
Анастасія Швець вважає, що якщо дитина часто переживає панічні атаки, якщо відчуває небезпеку навіть у відносно безпечних місцях (реагує на гучні звуки, наприклад), варто звернутися по допомогу до дитячого психотерапевта. Саме до психотерапевта, а не психолога, адже практичні психологи не мають інструментів для роботи з травматичним досвідом.
«Якщо батьки бачать, що дитина була дуже активна, а стала зручна, тиха. Це може бути першим дзвіночком, що потрібно звернутися за допомогою. Або ж навпаки, якщо дитина була дуже тиха, спокійна, а стала активною, дуже багато почала говорити, яскраво проявляти емоції. Будь-які прояви, що з’явилися у дитини, яких не було до війни, можуть свідчити про те, що психіка дитини не справляється», — каже Анастасія Швець.
Психологічну підтримку для дітей можна знайти у таких проєктах:
- Українська спілка психотерапевтів;
- проєкт «Поруч» від UNICEF та МОН;
- ГО «Підтримай дитину» ;
- Національна гаряча лінія для дітей та молоді від «Ла Страда-Україна».
Навчання під час війни змінилося, багато дітей не мають доступу до освіти, багато переїхали у інші країни та міста. Як підтримати дитину у таких випадках?
Анастасія Швець каже, зараз до психологів багато запитів про те, що дитина лінується, не хоче навчатися, оцінки погіршилися. Проте експертка переконана — проблема глибша, адже під час війни навіть мозок працює інакше. Когнітивні функції знижені у всіх — і у дорослих, і у дітей. Мозок працює на самозахист — тож вчитися і пізнавати нове стає в рази складніше. На жаль, батьки не завжди це розуміють і вимагають від школярів таких же результатів, як і до війни.
Високий рівень тривоги щодо відставання від програми є і у вчителів. А діти переймають тривогу і це ще більше знижує їхню здатність продуктивно навчатися. Анастасія вважає, що вимоги шкільної програми варто переглянути:
«Реальна можливість дітей вчитися не відповідає вимогам шкільної програми сьогодні. І діти, які звикли, що вони успішні, отримують додаткову травму. Бо не можуть отримувати ті ж оцінки, що раніше».
А також звернути увагу на тексти, які вивчаються — вони часто ретравматизують дітей, адже розповідають про досвід Другої світової війни. Добре, що прибрали твори російських авторів, але важливо переглянути програму ще раз, вважає Анастасія Швець. Також вона звертає увагу на категорію дітей з особливими освітніми потребами. Попри стереотип, що це тільки діти з інвалідністю, за законом особливі освітні потреби також мають вимушені переселенці, біженці чи діти на тимчасово окупованих територіях. Це теж варто враховувати при формуванні шкільного навантаження.
Фонди та благодійні організації, що займаються справами дітей
БФ «Голоси дітей»
Фонд надає психологічну та психосоціальну підтримку дітям, що постраждали через бойові дії. Мобільні бригади психологів виїжджають на деокуповані території, щоб консультувати дітей та дорослих поруч із ними. Також фонд допомагає з реабілітацією дітей з інвалідністю.
«Наша мета — створити умови, у яких кожна дитина буде почута, а її права будуть захищені», — кажуть у фонді.
Задонатити у БФ «Голоси дітей» можна за посиланням.
БФ «Твоя опора»
Фонд займається дітьми з вадами серця, організовує їхнє лікування. А під час повномасштабного вторгнення — також надає гуманітарну допомогу і розширює сферу роботи.
«Ми не зупиняємо попередні проєкти та водночас створюємо нові, аби надати важливу допомогу постраждалим від російської агресії. Це і поранені, і хворі діти, які переховуються від обстрілів без можливості пройти реабілітацію тощо», — розповідає засновниця Валерія Татарчук.
Щоб підтримати фонд, скористайтеся посиланням.
БФ «Kiddo»
У фонді можуть отримати підтримку діти зі складними діагнозами. До того ж команда допомагає лікарням та організовує навчання лікарів. А після 24 лютого 2022 року «Kiddo» допомагає і переселенцям, і багатодітним та малозабезпеченим родинам, і дітям-сиротам, і дитячим будинкам сімейного типу.
«Допомога на фронті вже стала одним з наших пріоритетних напрямків. Ми не тільки відправляємо ліки, медикаменти, витратні матеріали, а ще й із друзями змогли допомогти забезпечити нові шини для автомобілів та евакуаційних машин», — кажуть у фонді.
Підтримати фонд можна тут.
БФ «СОС Дитячі Містечка»
Організація працює за такими напрямками: робота з родинами у кризі, з дітьми-сиротами, з молодими людьми з числа сиріт та з родин у кризі, з родинами, що постраждали від бойових дій, адвокаційна діяльність задля покращення стану прав дітей в Україні.
«Ми забезпечуємо право кожної дитини на люблячу сім’ю. Підтримуємо вразливі сім’ї та створюємо сімейне оточення для дітей, що його втратили», — кажуть у фонді.
Підтримати фонд донатом можна за посиланням.
БФ «Мама + Я»
З початку створення у 2007 році фонд опікувався дітьми-сиротами, співпрацював з дитячими закладами та лікарнями і підтримував таланти дітей. З початком повномасштабної війни «Мама + Я» допомагає усім, хто потребує підтримки: дітям, що вимушено покинули свої домівки, багатодітним та малозабезпеченим родинам, дітям-сиротам.
«Війна вкрала дитинство в українських дітей. Тому ми проводимо свята та здійснюємо мрії, щоб підтримати дітей та зробити їхні життя в часи війни комфортнішими, а також подарувати віру в майбутнє», — пишуть на сайті.
Підтримати місію фонду — тут.
БФ «Клуб Добродіїв»
У мирний час фонд займався освітою та наставництвом для дітей. А під час російсько-української війни — закриває базові потреби родин. Надають їжу, теплий одяг, евакуюють у безпечні місця, облаштовують житло, забезпечують дітей іграшками та речами для творчості.
«Кожна дитина має право на безпечне та щасливе дитинство. А також шанс на успіх — незалежно від соціального статусу і життєвих обставин», — вважають у фонді.
Підтримати діяльність добродіїв — за посиланням.
БФ «Діти Героїв»
Благодійний фонд допомагає дітям, що втратили одного чи обох батьків унаслідок російсько-української війни. Закривають не лише термінові запити, а кожну дитину планують підтримувати до повноліття, надають можливості для навчання та роботи після.
«Допомогти Дітям Героїв прожити втрату найрідніших, щоб реалізувати свій особистісний та професійний потенціал і стати найкращими представниками української нації у світовій спільноті. Адже діти Героїв — самі Герої», — коментують свою місію у фонді.
Долучитися до підтримки — тут.
БФ «Я – майбутнє України»
Фонд підтримує дітей та жінок, які постраждали від бідності, голоду, домашнього насильства. А також дітей-сиріт та тих, що позбавлені батьківського піклування. Завдяки фонду існує «Місто добра» (Чернівці)— притулок для жінок з дітьми, що опинилися у скруті. Підтримують і дитячі лікарні по всій Україні, і сім’ї, що потребують допомоги — надсилають необхідні речі та їжу.
«Отримувати допомогу для нас — це дуже відповідально, ми піклуємося про кожну коробку макарон чи банку олії, щоб вона була використана максимально ефективно, бо навіть один продуктовий набір, здатний змінити чийсь світ і ми про це точно знаємо», — каже керівниця фонду Марта Левченко. Підтримати фонд можна за посиланням.
«ЮНІСЕФ Україна»
Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) працює не лише в Україні, а й в 190 інших країнах. У нас фонд зосереджений на допомозі родинам та дітям, що постраждали через російсько-українську війну. Сфера діяльності широка: від гуманітарних потреб до психосоціальної допомоги і навчань з мінної небезпеки. Завдяки програмі «Спільно» забезпечують сім’ї соціальними послугами .
«Щоб підтримати дітей та їхніх опікунів в умовах воєнного часу, ЮНІСЕФ і партнери створили спеціальні простори — дитячі точки “Спільно” — у 20 областях України.
У сприятливому середовищі цих локацій діти перебувають якомога далі від стресів і хвилювань, спричинених війною. Ігровий формат точок відтворює атмосферу звичного для дітей життя та відволікає їх від реалій війни», — розповідають у фонді. Допомогти дітям — тут.
БО «Місто щасливих дітей»
У центрі допомагають дітям, що пережили насильство, яких покинули батьки або ж вони залишилися сиротами. Завдяки організації діти отримують медичну допомогу, дах над головою, навчання та люблячі родини, які шукає «Місто щасливих дітей».
«Головним завданням нашого Центру допомоги є турбота про дитину, створення для неї атмосфери сімейного затишку, забезпечення всім необхідним для повноцінного та всебічного розвитку, поки дитині не знайдеться сім’я», — пишуть на сайті.
Допомогти організації за посиланням.
БФ «Ти — Ангел»
У фонді надають допомогу дітям у скруті, тим, хто зіткнувся зі складною хворобою чи лишився сиротою. Організовують навчальні тренінги для дітей, закуповують медичне обладнання, облаштовують дитячі майданчики і проводять літні табори для дітей у Карпатах.
«Любити означає брати повну участь у радості та горі ближнього. Кожний, хто любить, відкриває у собі безмежні можливості розради та співчуття. Люди — Ангели, тільки з одним крилом. Ми можемо літати лише тоді, коли когось обіймаємо», — коментує своє кредо команда.
Задонатити на потреби дітей — за посиланням.
БФ «Таблеточки»
Фонд опікується онкохворими дітьми, їхня мета — допомогти перемагати рак та рятувати життя. Команда не тільки організовує саме лікування, закуповує ліки, протези, а й допомагає лікарям — влаштовує стажування та просуває законодавчі зміни.
«Рак — складна і виснажлива хвороба, яка впливає на всю родину. Тому програми фонду почали охоплювати кожен етап, через який проходить сім’я онкохворої дитини. З’явилася програма психосоціальної реабілітації дітей після одужання. Запустилися групи психологічної підтримки батьків, чиї діти померли», — коментують у фонді.
Допомогти «Таблеточкам» і дітям — за посиланням.
