У голлівудських фільмах ми часто бачимо, як волонтери вирушають на пошук зниклих разом із державними службами. В Україні цей рух настільки молодий, що, дізнавшись про існування пошуково-рятувальної організації SARVA, люди зазвичай питають: а навіщо це?
SARVA — волонтерська організація, місія якої — об’єднати у пошуково-волонтерському русі якомога більшу кількість небайдужих.
За три роки волонтери взяли участь у десятках пошуків. Рятувати інших вирушають кінологи, підприємці, представники IT-сфери — словом, будь-хто, хто може та хоче долучитися, а також медпрацівники та психологи, які можуть надавати допомогу постраждалим та їх сім’ям.
Як виник рух, до чого тут домашні улюбленці та чому не варто вирушати за грибами у темному одязі — розпитали учасників пошуково-рятувальної організації та її засновника Олексія Геращенко.
Zagoriy Foundation підтримали пошуково-рятувальну-організацію SARVA в рамках грантового конкурсу «Нові підходи до комунікації благодійних проєктів». Завдяки гранту організація вдосконалила власну комунікаційну стратегію, що допомагає залучати до здійснення місії більше волонтерів.
Не туристичний маршрут
Що робить турист, коли приїжджає до Львова? Зазвичай він бачить ратушу, старе місто, смачно їсть, довго гуляє і милується давньою архітектурою центра. Якщо ж зійти з вузьких вуличок навколо площі Ринок, спочатку потрапляєш на широкі проспекти, де все більше зустрічається модерністська архітектура, а далі вони виводять за місто в ліс.
На одній з парковок біля торгівельного центру майже на виїзді зі Львова ми телефонуємо керівнику пошуково-рятувальної волонтерської організації Олексію зі словами: «Серед нас є людина в яскраво-зеленому пальто, ви нас впізнаєте». «Та ви нас теж» — жартує Олексій, і дійсно: на ранок вихідного біля торгівельного центру складно не помітити велику групу людей, частина яких одягнена в камуфляж.
Згодом ми дізнаємося, що будь-який яскравий колір — хороший варіант для походу у ліс, оскільки там важливо одягатися так, щоб бути поміченим у разі пошуку.
Нашу групу разом з фотографом запрошують до машини Романа, який дорогою розповідає про родину та про те, що, обираючи породу цуценяти, склав список рис характеру, які мусить мати собака, аби почуватися у сім’ї з її звичками комфортно. Один з критеріїв — це має бути пес, якого можна брати на пошуково-рятувальні операції.
«Насправді, до SARVA я приєднався не відразу. Довго придивлявся, був у групі, але в один момент побачив заклик долучитися до чергового пошуку і відчув, що ніби пора. З того моменту беру участь у пошуках регулярно» — розповідає Роман про початок волонтерського шляху. На перший погляд він, як і інші волонтери в команді, виглядає людиною, якій не страшно довіряти. Пізніше це перше враження повністю виправдає себе.
Увага до деталей
На початку досить сонячного дня здається, що у лісі неможливо змерзнути. Але після двох годин інструктажу та тренувального пошуку стає зрозуміло, чому інструктори так багато наголошують на тому, що людям варто навчитися правильно одягатися в ліс.
«Розумієте, коли грибники одягаються на прогулянку, вони ніби хочуть, щоб гриби їх не побачили — всі в камуфляжі або в чорному» — жартує Олексій Геращенко, керівник SARVA. — «Насправді ж, окрім одягу, який у разі чого рятівники зможуть побачити, треба взяти з собою ліхтарик або принаймні запальничку, заряджений мобільний телефон і ще краще power bank» — Олексій переходить до практичних порад.
На пошук грибників волонтерам SARVA дійсно приходиться вирушати нерідко, але губляться не тільки вони, і не тільки у горах чи лісі. «Загубитися може людина будь-якого віку і соціального статусу, і в будь-який місцевості» — продовжує Олексій. — «Губляться навіть в місті, особливо якщо ми говоримо про людей з деменцією чи іншими проблемами з пам’яттю».
Пошуком у місті займається окрема гілка волонтерів SARVA, їх основна задача — розповсюдження орієнтувань через інтернет, друк оголошень, розмова зі свідками тощо.
Допомагати органзації можна навіть віддалено, але більшість активних волонтерів намагається з певною періодичністю долучатися до пошуків на місцевості. Між собою вони називають це «виїздом».
Основних типів роботи на виїзді чотири:
- лінійний прочіс
- робота з кінологами
- «швидка трійка» (це досвід ланцюгового прочосу, якому SARVA навчилися на спільних тренінгах з польськими колегами)
- робота на відгук
Словом, для вдалого пошуку мало мати бажання — треба пройти підготовку, щоб прискорити успіх операції. Саме таку підготовку волонтерам проводять у перші дні долучення до спільноти SARVA. Втім, навчання продовжується і для тих, хто вже пройшов перші пошуки.
Окрім підготовки, волонтерам потрібне спеціальне обладнання та екіпіровка: рації, дрони, світловідбиваючі жилети. Проте основне, що потрібне для вдалого пошуку — це все ж таки люди.
Чому ж розвиток волонтерського руху у цій царині настільки важливий?
З чого взагалі почалася історія пошуково-рятувальної організації і як довго вона існує?
Офіційно ми зареєстрували організацію в Мін’юсті 6 березня 2020 року. Проте, активну діяльність наша група почала у 2017 році, спершу у складі іншої організації, яка займалася виключно кінологічними пошуками. Півтора роки ми навчали своїх собак шукати людей в природному середовищі, а десь наприкінці 2018 року вирушили на перші пошуки. У 2019 році пошуків було ще дуже мало, бо запити до нас приходили тільки через ДСНС (Державна служба України з надзвичайних ситуацій — прим. ред.)
На початку 2020 року стався складний пошук, коли не вдалося якісно прокомунікувати спільні дії з місцевою поліцією — ми до кінця не знали, куди і на яку операцію їдемо, а навіть коли приїхали, не отримали деталей. Після виявилось, що зниклу людину давно знайшли неподалік від дому. Ми зрозуміли, що треба щось змінювати, і не тільки в плані налагодження комунікації між різними гравцями.
На той момент ми виходили тільки на пошук з собаками, але ж це лише один з декількох можливих інструментів та методів роботи, який не може закривати весь спектр потреб.
Ми стали думати про те, що треба розширяти інструментарій та рухатися в бік певної офіційності, то ж в березні 2020 року зареєстрували організацію і почали кликати в наші лави волонтерів — вже не тільки з собаками, а й тих, хто був готовий вирушати на пошуки з дронами чи просто пішки, маючи рацію в руках.
Як до вас приходять волонтери?
Здебільшого ми комунікуємо про волонтерську асоціацію через соцмережі, люди заповнюють реєстраційну форму, придивляються до нас і з часом долучаються до тренувань, а потім і пошуків. Бувають і прикрі ситуації, коли люди заповнюють форму, але подальшої комунікації не відбувається.
В середньому, якщо ми запрошуємо на тренування 20 людей, які залишили дані, з них може прийти всього декілька осіб або навіть і одна.
В нас є канали в телеграм, вайбер, спеціальний сервіс для обміну повідомленнями — там проходять комунікації всередині організації. Внутрішня програма більш структурована, в ній можна призначати ролі: кінолог, волонтер, інфорг (людина, яка долучається розповсюдженням інформації — прим. ред.)
Водночас тільки по Львову може тривати близько 30 відкритих пошуків.
Що спонукало вас взятися за пошуки та створити SARVA?
Насправді, коли я повернувся з АТО, мав певні труднощі інтеграційні, труднощі повернення до мирного життя — я довго думав, де себе можна застосувати, тому що хотілося якоїсь внутрішньої організації і реалізації набутих навичок на користь суспільству.
У той час ми з родиною планували завести собаку, і хотілося, щоб ця собака була не просто другом, а ще й приносила користь. Я став шукати варіанти, що можна для цього зробити, і чомусь спала на думку пошукова діяльність. Згодом я познайомився з кінологінею Галиною Семенівною Гончарук, яка є співзасновницею SARVA.
Ми поговорили і вона сказала, що теж мала думку про створення кінологічного загону з пошуку людей, бо до них як до кінологів дуже багато звертаються з подібними запитами — наприклад, знайти грибників, які загубилися.
Ми познайомилися у 2016 році, а вже у 2017-му почали перші спільні тренування.
SARVA — що це значить?
Це абревіатура: Search And Rescue Volunteer Association (пошуково-рятувальна волонтерська асоціація — прим. ред.) Українською це звучало не дуже мелодійно — ПРВА — тому обрали англійську.
До речі, вже після реєстрації я почав моніторити в інтернеті назву і дізнався, що існує також SARVA of Canada.
Ви працюєте переважно у Львові та Львівській області. Чи є в SARVA філії та партнери в інших областях Україні? Як це працює?
Поки ми ще відпрацьовуємо механіку взаємодії. Насправді, коли ми зареєструвалися у 2020 році, я думав, що SARVA буде розвиватися локально — у Львові та області.
Але в певний момент у нашу реєстраційну форму почали стукатись люди з інших областей, а деякі навіть проявили ініціативу і сказали, що готові створювати осередки в інших місцях. З цими процесами не обійшлося без труднощів, тому я й кажу, що до розширення маємо допрацювати механізми взаємодії. Ми досить непогано розуміємо, що робити локально: як зібрати людей, провести тренування тощо, — але віддалено це робити складно.
Проте, ми звісно бачимо розвиток філіалів в інших областях в майбутньому, бо маємо чітке відчуття, що це має бути. Ми в принципі досить прискіпливо відносимося до власної назви та репутації і хочемо, щоб вони асоціювалися виключно з якісною діяльністю та позитивними речами — настільки, наскільки це взагалі можливо.
Звісно, в нас є відчуття того, що в Україні взагалі дуже мало волонтерів займаються пошуково-рятувальною справою, а в більшості місць не займаються зовсім.
В цілому концепція організації така, що ми готові поділитися знаннями, напрацюваннями та нести їх далі. Проте казати, що десь є наш осередок, який по факту тільки номінальний — це неправильно і по відношенню до тих, хто потребує допомоги, і по відношенню до власної місії. Тому мета розвивати осередки дійсно є, але це один з наступних кроків.
Чому пошуківці потрібні всюди, а не тільки там, де є гори та ліс?
Дуже поширений міф, ніби люди губляться тільки в горах та лісі. За статистикою, більшість наших викликів відбуваються, коли загубилися люди з деменцією чи втратою пам’яті через різні обставини. Вони, на жаль, губляться скрізь, навіть просто в місті.
Зазвичай люди не думають, що таке відбувається тільки в природному середовищі. Грибники, насправді, часто губляться, але ж дуже багато людей їздять по гриби в ліси поруч великих міст.
Проблема в тому, що не всі вони адекватно оцінюють власні сили та ризики. Люди одягають темний одяг чи камуфляж,
не беруть з собою ліхтариків, запальничок і не усвідомлюють, що у яру навіть поруч великих міст може не бути зв’язку, тому подивитися карту чи покликати на допомогу у разі чого буде непросто.
Дуже страшно, коли діти губляться в природному середовищі, тому що в таких випадках відлік дійсно йде на години. Згідно зі статистикою американських колег, діти від 1 до 3 років краще виживають у лісі, ніж діти 3-7 років. Для нас це було дуже великим здивуванням. Виявляється, вони відчувають менше паніки та страху і на інстинкті тримаються довше, бо паніка — це головний ворог.
Дуже страшна була ситуація, коли дитина заблукала в Харківській області — навколо було поле, дороги і невеликий шматок лісу. Але дитна сплутала шлях — і це закінчилося трагедію.
Прикро усвідомлювати, що волонтерські організації з’являються після таких випадків. Ми ж, як організація, навпаки з’явилися превентивно. Це добре, проте викликає певні труднощі в плані пояснення людям, навіщо це взагалі потрібно. Але ми потрошки рухаємося, набираємо волонтерів, в нас вже є команда, яка в разі чого може оперативно реагувати. Наприклад, влітку у Львівські області загубилася дитина трьох років. На пошук вирушило близько 20-ти тільки наших волонтерів, і все закінчилося щасливо.
Люди, яким не зрозуміла ваша діяльність, будуть мати ще один аргумент проти: «Чому пошуками займаються волонтери, а не спеціальні служби? Ми ж сплачуємо податки!»
З приводу питання, чому це не робить держава.
Насправді, держава це робить, бо є ДСНС, служби, що займаються порятунком. Але зазвичай кількість людей, що заступають на службу, обмежена.
Взяти, наприклад, пошук 2,5-річного Богданчика в Києві, який пішов за батьком до лісу і заблукав. Пошукова операція тривала з 16:00 до 12:00 наступного дня.
Я приблизно рахував, скільки підготовлених людей мало би бути, щоб дитину знайшли за 4 години. Виходило десь 120-140 людей, але — маються на увазі підготовлені люди, які чітко знають, що робити, як робити, і мають всі необхідні засоби: радіозв’язок, навігацію тощо. За умов такого складу пошукова операція могла зайняти не 18 годин, а чотири.
Візьмемо масштабні пошуки — зазвичай у них можуть задіяти ще військових, Нацгвардію — не можу сказати нічого поганого про цих хлопців, просто їх не вчать тому, що треба знати для ефективного пошуку. Так, їх можна побудувати ланцюгом і відправити прочісувати місцевість, але вони не мають технічних засобів, тому складно перевірити, наскільки якісно прочісана територія.
А, наприклад, маленьку дитину можна не побачити на відстані двох метрів. Якщо будується ланцюг у 40-50 людей, напрямок тримати непросто, територія може бути пророблена неякісно.
Якщо ми говоримо про дітей віком 7-9 років, за статистикою у першу добу відсоток виживання — близько 60%. Тобто майже кожна третя дитина, що загубилася, у першу добу може загинути, і це жахливо.
Якщо держава буде виділяти повноцінний ресурс на утримання пошуково-рятувальної служби — на зарплату, навчання, техніку — це буде коштувати дуже дорого, бо взагалі пошуки — дорога річ.
В цьому і є перевага волонтерів: нас можна забезпечувати необхідними технічними засобами раз на декілька років — і весь інший час ми можемо надавати людський професійний ресурс безкоштовно.
Це значно здешевлює пошуки. Знову ж таки, в Італії, Німеччині, Канаді та багатьох інших країнах подібні пошуки тримаються на підготовлених волонтерах.
Звісно, має бути ядро команди, адміністративна база, координатори — але їх не може бути багато. Основна рушійна сила процесу — це підготовлені волонтери.
До речі, в Італії, наскільки мені відомо, близько 3,5 мільйони волонтерів: це і пожежники, і медичні волонтери, і швидка. Виходить, що приблизно кожен 18-й італієць займається волонтерством — це дуже круто.
Я рахував приблизно, що по всій Україні волонтерів, які займаються пошуками більш-менш постійно, всього близько 500-600 людей, і це катастрофічно мало.
Коли ми починали діяльність, думали, окреслиться певна соціальна група, в рамках якої буде більше пошуків — проте з часом побачили зі статистики, що, незалежно від соціального чи матеріального статусу, така проблема може спіткати будь-яку родину, особливо якщо в ній є людина з деменцією. Тут немає розмежування по статусу.
Важливий аспект — треба розуміти, що волонтери в нашій справі мають бути професійно підготовленими.
Я вважаю, волонтери SARVA по рівню знань та навичок не поступаються, а інколи навіть випереджають державні служби, тому що в них є внутрішня мотивація розвиватися далі, і вона не в грошах.
Плюс, ми маємо сучасний протокол. Всі зміни відбуваються швидко, щось стається в нашій практиці — ми це намагаємося одразу вивчити і приміняти далі.
Нещодавно нас запросили на спільний тренінг для волонтерів з України, Польщі, Словенії та Чехії з метою створення рятувальної мережі в Карпатах. Там ми дізналися про існування бази знань LPB — Lost People Behaviour. Це система, в яку вносять статистичні дані зі всього світу, далі їх аналізують по типам людей, які загубилися (вік тощо) — всього вимальовується 42 портрети.
Це статистика, яку ми для себе теж накопичували і вивчали, ділили типи зниклих на портрети. Весь досвід, який в нас є, ми намагаємося накопичувати, аналізувати та за портерби передавати.
Як ви думаєте, що мотивує людей долучатися до вашого руху? Волонтером не можна бути вічно.
Дуже класне питання, яке ми постійно ставимо нашим волонтерам.
По-перше, це щире бажання допомогти та емпатія, розуміння того, що своїми діями ти можеш врятувати чиєсь життя. Коли ми кажемо про те, що наше гасло — об’єднатися, щоб рятувати життя, це не пусті слова.
Були випадки, коли волонтери реально розуміли — якщо б не вони, ці люди би в лісі померли.
Дуже прикро, коли розумієш, що не встигаєш, бо через брак волонтерів людину можуть знайти запізно. Був випадок, коли ми знайшли загубленого живим, але він помер вже в лікарні.
Тому, коли ми говоримо про волонтерський рух, мова йде безпосередньо про рятування життя — це є дуже сильним стимулом і мотивацією.
Другий пункт — це спільнота.
Люди говорять, що їм дуже приємно знаходитися в цій компанії, спілкуватися. Ми намагаємося формувати певну атмосферу, і це теж дає ресурс — бачу, люди виїжджають на пошуки ще й тому, що скучили один за одним.
Третій пункт — це певний адреналін, і цього не треба соромитися. Походити вночі з фонариками, погукати — це виплеск апдреналіну, а коли знаходиш людину — ще й виплеск ендорфінів.
А ще часто люди з більшим бажанням виїжджають на нічні пошуки, оскільки роботодавці не пускають їх на такі операції вдень. Буває, людина до 4-5 ранку на операції, потім годину спить — і йде на роботу.
Що входить у пул ваших обов’язків в SARVA?
Крім виїздів на пошук, я координую роботу інформаційної групи — це інформування, орієнтування, пости в соцмережах, прозвон родичів, поліції, розмова зі свідками, поширення інформації по локаціях.
Я комунікую з поліцією з різних районів, а потім вже іншим волонтерам передаю інформацію, щоб вони зробили пост у соцмережах та поширили його.
Тобто, є можливість не долучатися до пошуків фізично?
Так, але здебільшого волонтери виїджають на пошуки, хоча це важче, оскільки ти працюєш і морально, і фізично. До речі, так вийшло, що серед активних волонтерів на пошуках в нас переважно жінки.
Якщо це місця, де ми не маємо змоги поїхати — Хмельницький, Рівне тощо, працюємо інформаційно.
Але у випадках, коли губиться дитина, це навіть не обговорюється — протягом години збирається група і виїжджає. Так, наприклад, колись їздили у Київ та Житомир.
Скільки часу волонтерство займає на тиждень?
Весь тиждень, 24/7. Вночі навіть, або на обіді, я перевіряю, чи немає заявок, чи правильно інформація в орієнтуванні вказана тощо.
У робочий день зі зміни можу одразу їхати на пошук, потім додому переодягатися — і знову на роботу. Бувало різне.
Чи думали ви після першого пошуку, що захочете присвятити цьому стільки часу? Пам’ятаєте, чому саме долучилися?
Коли знаходиться людина і ти проводиш її додому, відчувається купа емоцій — це того варте. При тому, що в мене вдома троє дітей, і вони вже знають: «Мамо, ти на роботу? Якщо ні, то, значить, на пошук».
ПРОДОВЖУЄ: ОЛЕКСІЙ
Як до вас ставляться офіційні структури?
Мені здається, поліція Львова дуже гарно до нас ставиться, тому що ми насправді виконуємо важливий пласт роботи і дійсно їм допомагаємо. Треба розуміти, що в поліції досить обмежені ресурси на пошук людей — зазвичай на район цим займаються 2-3 людини, а заявок приходить дуже багато. Так, не всі вони такі, де йдеться про життя та смерть, але насправді заздалегідь цього ніхто і не знає.
Якщо говорити про пошуки у природному середовищі, вони взагалі потребують великого ресурсу. Звісно, у таких випадках долучається і місцеве населення, але якість цього долучення не достатньо висока, адже люди не пройшли спеціальну підготовку. В нас же є певні алгоритми, ми координуємо групу і маємо систему, без якої було би значно важче.
Виходить, для ефективного пошуку недостатньо мати багато людей — треба ще й розуміти, що вони мають робити.
Так, це найголовніше. В нас були ситуації, коли на нічний пошук приїхало багато знайомих зниклого, і ми банально вночі не пускали їх до лісу, бо в них не було не те що підготовки — навіть ліхтарів з собою, а про рації навіть не йшлося.
Під ранок, коли в нас закінчилися аргументи щодо того, чому не можна йти в темний ліс без фонарів, вони все ж пішли на пошук і в результаті загубили одну людину. Отже, після того, як ми знайшли першого, довелося ще проводити міні-пошукову операцію непідготовленого волонтера.
І наостанок — якою ви бачите організацію SARVA через 5 років?
Бачу її як потужну систему, яка функціонує, має чіткі алгоритми взаємодії в тому числі з держслужбами не тільки у Львові як альма-матер організації, але і в інших регіонах України.
Хочеться мати більш тісну та плідну співпрацю з закордонними колегами для обміну досвідом. А ще — потужний флот дронів, тобто принаймні часткове технічне забезпечення. Ще я сподіваюсь на мінімум 1000 волонтерів, які будуть працювати в нашій організації по всій Україні.
Але плани ми собі прописали і на 10 років — можу тільки сказати, що там є гелікоптер!
Взагалі хочеться змінювати ставлення до самого волонтерського руху. Поки все ще можна почути фрази на кшталт: «А якщо вам гроші не платять, навіщо ж ви цим взагалі займаєтеся?»
Все-таки волонтер в нас більше асоціюється з фронтом, війною, або допомогою тваринам. Часто люди сприймають це як професію. Насправді ж, волонтери працюють безкоштовно, але багатьох випадках (як-то у нашому) — професійно.